Борис Фірцак народився у селі Білки Закарпатської області. Закінчив Республіканську художню школу ім. Т.Г. Шевченка (Київ, 1979), Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова (факультет поліграфічного дизайну і книжкової графіки Львів, 1984). З 1987 бере участь у республіканських і міжнародних виставках. Член об’єднання художників «БЖ-АРТ» (2006), арт-групи «Синій Жовтень». Працює у галузях живопису, графіки, сценографії, архітектурного дизайну. Твори зберігаються у приватних колекціях України, Росії, Польщі, Чехії, Австрії, США.
БІЛКИ
Це містечко, яке за радянських часів стало селом. Із багатою історією, з Магдебурзьким правом, із королівськими гербом і прапором. Сама місцевість дуже мальовнича, багато художників. На Закарпатті традиційно дуже багато художників. Є навіть певне перенасичення.
СЕРЕДОВИЩЕ
Таке саме, як у всіх. Шкільні товариші, гуртки. Але основні впливи — книжки з бібліотеки батька, його друзі та поїздки з ним. Багато часу ми проводили у Львові, чомусь менше в Ужгороді. В моєму дитинстві бували у Празі, їздили по тодішній Чехословаччині, Прибалтиці. Я знав Третьяковку, Ермітаж, празькі музеї. Це специфіка закарпатської дитини, можливо.
НАВЧАННЯ
Перший учитель — батько. Він сам колись мріяв стати художником, але почалася війна, а потім із художньою освітою не склалося, він був змушений займатися іншими речами. Але мав багато друзів-художників, зокрема майстрів закарпатської школи, наприклад, товаришував із Золтаном Баконі, відомим педагогом, який навіть за радянських часів робив унікальні речі — зокрема, заснував єдиний на весь СРСР табір «Юний художник» для літераторів і художників. Там ще дітьми гостювали майбутні знаменитості — наприклад, Павло Керестей, Петро Мідянка. Мені там пощастило побувати на двох змінах. Багато мене навчив шкільний вчитель малювання Степан Гогола. Але найсильніший вплив справила РХСШ імені Шевченка. Там по-справжньому все почалося.
ЗАКАРПАТСЬКА ШКОЛА
Не можу сказати, що не маю до неї жодного стосунку, але й не вважаю себе причетним до неї. ЇЇ основна риса — південний колорит, відчуття кольору, притаманне жителям півдня, де більше сонця, адже Закарпаття — частина Австро-Угорської імперії, яка тягнулася від Карпат до Венеції.
КОЛІР
Моє кольорове бачення — біполярне. Від чорно-білого до поліхромного. Донедавна в мене домінували досить специфічні, холодні синьо-зелені поєднання. Але не можу сказати, що віддаю перевагу якійсь частині спектру.
Певну гаму я обираю залежно від свого стану. Можу написати реалістичний портрет, але із синім або зеленим обличчям. Немає хорошого, поганого або улюбленого кольору. Є його поєднання з іншими кольорами і використання в залежності від мети, яку перед собою ставиш.
ПЕРФЕКЦІОНІЗМ
Можна дуже довго думати або довго працювати, десятки разів переписуючи картину чи одну деталь, щоб лише дійти до стану, який виражає емоційну, концептуальну суть того, що я хочу висловити.
«МАРГІНАЛ». 2013 РІК
Є момент, коли вже немає до чого причепитися, але тут виникає інша проблема: картина стає нудною. Вона дуже добре зроблена і тому втрачає інтригу. Це теж погано. Повертаюся й починаю шукати той нюанс, який втратив під час шліфування. Робота знову починається — по суті, з нуля. Якість має бути, бо ми професіонали, але якщо твір без інтриги, то він наче без продовження, без власного життя. Про те, що картина готова, свідчить той факт, що вона живе вже незалежно від автора. Нема чого ані додати, ані відняти. Це як дитина, що виросла. Погана вона чи хороша, любиш її чи ні — вона сама по собі.
ВІДСТОРОНЕННЯ
Внутрішнє самоусвідомлення себе як художника в мене є, воно з’явилося в часи формування зрілої особистості. Але оскільки образ митця постає як гротескний у свідомості не тільки обивателя, а й суспільства загалом, тому я не люблю, коли в мені бачать художника, хоч це, мабуть, і важко приховати.
ФОРМА — ПОНАД УСЕ
Я намагаюся бути на межі абстрактності та візуальної конкретики. Завершена робота повинна мати композиційно досконалий вигляд, як абстрактна композиція, — важливо не те, що там зображено, а як це розміщено та як впливає на глядача. В цьому відношенні я абстракціоніст.
«РОЖЕВЕ СВІТЛО». 2011 РІК
Звичайно, є літературний, змістовий посил — тема, сюжет, але в образотворчому мистецтві це вторинне. Форма — понад усе. Робота з нею важливіша за сюжет. Власне, чому в мене виникають такі складності зі сприйняттям постмодернізму, який, на щастя, навіть у нас потроху затихає: там забагато літератури, багато треба знати й сказати, перш ніж подивитися і сприйняти твір. Немає контакту, прямого зв’язку.
ЦИКЛ «ШМАТИ» (ЗОБРАЖЕННЯ ТКАНИН ЯК ЦЕНТРАЛЬНОГО ОБ’ЄКТУ КАРТИНИ)
Драпіровки, одяг — повтор людини, але вже без неї. Своєрідний зліпок. Тобто зберігається зв’язок із носієм цих шмат, але його самого вже нема. Тобто ніби такий літературний, легковажний відхід у довільну пластику, абстракцію. Показ емоцій через пластичність форми. А назагал це традиційний образ. Драпірування зображали ще античні скульптори, і скільки класних студій було в Леонардо та інших класиків.
ГРАМПЛАТІВКИ
Я їх малював серією — в поєднанні з драпіровками. Грамплатівка — це прямий контакт: вживу, без оцифровки, без посередників, механічним способом передається звук. Це те, що втратило наше мистецтво зараз. Адже ми дивимося на роботу художника через літературу, через концепцію. А що стосується вінілової платівки як об’єкта — це, я вважаю, геніальний, лаконічний, сконцентрований символ епохи, яка відійшла, символ утрати безпосередніх зв’язків між людьми і мистецтвом.
НЮ
«INTIME». 2013 РІК
Здається, Пазоліні сказав, що оголене тіло завжди революційне. Слушна думка. Оголене зображення — завжди екзамен для митця на відчуття сучасності. Бо позбутися стереотипів, котрі наросли на жанрі за тисячоліття, дуже важко. Треба бути самостійним і незалежним, аби зробити по-своєму. Це виклик для самого себе в першу чергу. Я не спинився тільки на жіночому ню, ми зробили зі скульптором Олександром Дяченком проект, де показали й оголену чоловічу натуру. Спробували подати цю пластику без штампів, без бажання комусь сподобатись. Епатаж без епатажу, так би мовити.
ВИКЛИК
Є ідеї, які дуже хочеться реалізувати. Таємні специфічні теми, про які цікаво сказати у властивий тільки мені спосіб. Адже в кожного художника є свої, прийоми, і вони досить обмежені. Якщо ти виходиш за їхні межі, то втрачаєш упізнаваність серед інших авторів. Багатьох художників зіпсувало потакання власному іміджу. От у цьому й виклик — своїми скромними засобами переконливо зробити те, що до тебе багато і класно робили всі. Для мене постійний виклик — зображення предмету як такого, але так, щоб у результаті було мінімум предметності, але максимум форми.
КОНКУРЕНЦІЯ
Мене це не стосується. З ким я можу конкурувати, хто зі мною може конкурувати? Заради чого? А конкурувати з певними соціальними обставинами неможливо. Коли хочеш подобатись, то починаєш більше дбати про це. Звісно, в окремому проміжку часу в мистецтві є певна змагальність — коли всі ростуть, учаться, здобувають досвід, переконують інших у своїй зрілості — але зрештою лишається мистецтво або хороше, або погане.
ТЕАТР
Конфлікту між живописом і сценографією для мене немає, тому що я намагаюся знаходити такі ситуації в театрі, які не суперечать моїм поглядам. У театрі йдеться про творчу працю лише тоді, коли режисер і художник мають спільне мислення. Сцена — колективна творчість, треба дуже багато вміти й знати того, чого не знає художник-станковіст. В живописі та графіці я щось знаю, а ось кожна постановка — ще один виклик, бо це щоразу нова п’єса, новий автор, від якого я залежу. Іноді все замикається на тому, щоб побудувати хорошу сценографію, а решта — як бог пошле. Але для мене це своєрідний стимул, бо мені не вистачає одного роду діяльності. Переключення на інший жанр може бути відпочинком. Я займався кіном, працював книжковим ілюстратором, навіть оформляв ті ж таки платівки, а театрі імені Франка мене знають не як сценографа, а як плакатиста. Ще б зайнявся скульптурою, але це швидше мрії. Наскільки важка робота — живопис, а скульптура ще важча, тут бавитися не вийде.
ПОРУШЕННЯ
Мистецтво — це те, що існує всупереч усьому, всупереч моральним, суспільним, естетичним догмам, соціальним і релігійним доктринам. Тільки так воно й може розвиватися. Деякі радикальні зміни, які творять багато художників, для суспільства непомітні, бо вони, як кажуть зараз, не в тренді. Тільки пізніше це усвідомлюється.
Не можна робити поганих картин, відгукуватися на кон’юнктуру. Але це теж досвід. Тільки коли спотикаєшся, то знаєш, як наступного разу це оминути. Для мене важливо не впасти в бажання подобатися. Достатньо подобатися собі самому. Хоча, звісно, це важко і не завжди приносить відгук, якого ми все ж таки бажаємо — кожний художник хоче, щоби його розуміли, знали. Але, мабуть, у кожного митця є свій час, своя критична маса сприйняття у суспільстві, після накопичення якої він стає затребуваним. Та це в ідеалі. А так поки що ми мусимо подобатися самим собі.
БІДНІСТЬ
Ніхто не має бути бідним — ані художник, ані хтось інший. Всі мають жити нормально, щоби більше було енергії для улюбленої справи. Від бідності талановитішими не стають.
ЗАЛЕЖНІСТЬ
Бувають моменти, коли людина ненавидить те, що вона робить, навіть найприємніша робота не виняток. Виникає питання, чому художник продовжує працю, незважаючи на втому і все інше. Це залежність, але залежність позитивна.
Коли сам втомлююся, то перечікую, коли минеться, або переключаюся на щось інше. Якраз театр стає у нагоді. Відпочивати — це теж особливе вміння. Нещодавно я намагався спеціально відпочити. Поїхав на море і зненавидів у підсумку й море, і хорошу погоду, й недорогі ресторани, одразу втік. Абсолютно не відпочив, повернувся роздратований і хворий. І з задоволенням занурився у театральну роботу.
Невідомо, звідки сили беруться. Але, якщо не творчість — то що?
ХОБІ
Мені завжди є чим зайнятися. Мабуть, нічого не робити — оце і є моє омріяне хобі.
