Музиканти Італії, Данії та України підкорили київську публіку. У Національній філармонії України відбувся вечір «Фортепіанна феєрія», програма якого виникла на перехресті культур трьох європейських країн. («День» анонсував цю подію у №186 за 19 жовтня 2017 р.). Міжнаціональний проект народився у співтворчості талановитих музикантів — молодої данської піаністки Елізабет Нільсен, українського композитора Романа Григоріва (музичного керівника Національного президентського оркестру України), диригентів Ауреліо Канонічі (Італія) та Василя Василенка (Україна).
Нагадаємо, ще позаторік київські меломани стали свідками тріумфального виступу Елізабет Нільсен на сцені Колонного залу ім. М. Лисенка. Тоді піаністка підкорила зал високою культурою виконання передусім музики данського класика Карла Нільсена. Після концерту піаністка пообіцяла невдовзі знову навідатися до Києва, і от нова зустріч — тож «День» використав нагоду поспілкуватися з відомою артисткою.
«ТРАДИЦІЇ КЛАСИКИ ТА НОВИЙ ЕЛЕКТРОАКУСТИЧНИЙ ПРОСТІР»
— Рік я навчалася у двох прекрасних професорів Віденської консерваторії в аспірантурі, — розказала Елізабет НІЛЬСЕН. — Хоча й вважають, що всі шляхи ведуть до Риму, все ж музичні дороги перетинаються саме у Відні, адже це місто по праву має славу музичної столиці світу. Тут слух професіонала відшліфовується найвищим рівнем досконалості музичного виконавства, за кожним будинком закріплена своя історія або легенда... Кожний бажаючий може отримати максимальну дозу різноманітних вражень. Досить сказати, що стоячі місця у Віденській опері коштують усього 2 євро. Відень живе своїми міцними віковими традиціями й водночас вирізняється неприхованим консерватизмом.
Я грала Бетховена в знаменитому залі Старої ратуші. Цей парадний зал, площею майже як половина футбольного поля, використовується для проведення концертів і світських заходів, зокрема балів. Та за рік навчання у Відні закінчилося й постало питання: куди рухатися далі? Музичне життя столиці Австрії скоро видалося мені занадто «канонічним»: виконуються одні й ті ж самі симфонії Бетховена, Моцарта, вальси Штрауса... Зрідка можна почути того ж Шостаковича. Мені не вистачало свіжих вражень і віянь. Та саме у Відні я несподівано познайомилася з двома молодими українськими композиторами, які занурили мене у сферу сучасної електроакустичної музики — Романом Григорівим та Іллею Разумейком, на той час студентом відділу електроакустичної музики Віденської консерваторії. Саме вони стали моїми провідниками у майже незвіданий до цього звуковий світ. Ми затоваришували, і в нас народилися спільні музичні проекти. Так, Відень став для мене місцем, де дивовижним чином сфокусувалися традиції класики та новий електроакустичний простір.
— А чим зустріла вас Данія після завершення «віденського періоду»?
— О, тут мені знову посміхнулася удача: я отримала статус artist in residence, що дало мені змогу проживати в Римі, де я потрапила до абсолютно фантастичного середовища митців: із всієї Скандинавії тут зібралися художники, поети, письменники, щоб надихнутися цим вічним містом, отримати потужну інспірацію для власної творчості. Навіть промайнула думка залишитися там якнайдовше... Згодом мені надали ще один грант у Данській Академії, і саме тоді я глибоко занурилася у фортепіанну музику Отторіно Респігі — автора знаменитої симфонічної тріади «Пінії Риму». Почала вчити його Токату для фортепіано з оркестром, яку передбачала згодом презентувати у Києві, та, на жаль, вчасно не знайшлися нот оркестрової партитури... Цю оригінальну задумку повністю поки що не вдалося реалізувати. Сподіваюся, прем’єра виконання невідомого в Україні твору Респігі з часом стане для українських меломанів справжнім відкриттям нових граней його таланту.
— Розкажіть про ваш «нетрадиційний» випускний концерт у Копенгагені.
— Мій клавірабенд — своєрідний звіт після закінчення аспірантури, відбувся наприкінці серпня у великому залі Данської королівської консерваторії. Між оригінальними п’єсами циклу ми вставляли електроакустичні інтерлюдії. Проте намагалися робити це дуже обережно й делікатно, оскільки сучасний звуковий простір доволі складно мікшувати із романтичною музикою (на відміну, до речі. від барокової), і часто через це виходить кітч. Під час виконання «осучасненого» «Карнавалу» додатковий ефект створювали абстрактні картини, проекція яких здійснювалася просто на фасад органа. Через те, що це дійство відбувалося просто під час мого випускного іспиту, я дуже хвилювалася: як комісія поставиться до моєї інновації та яке враження справить на всіх участь у ній інтернаціональної команди — двох композиторів, відеоартистки з України, відеооператора з Великобританії, професора з електроакустичної музики з Відня. Приємно, що врешті-решт наші ідеї були схвально підтримані журі.
— Чим вас привабили творчі новації молодих українських музикантів...
— Гадаю, молодіжна ініціатива, коли можна сполучати в одній концертній програмі різні естетичні полюси, стилі, епохи, має перспективу, адже вона співзвучна нашому динамічному часу. Власне, концерт «Фортепіанна феєрія» — теж спроба об’єднання в єдиному просторі кілька знакових постатей із різних музичних культур.
— Як виникла ідея ввести до програми саме фортепіанний Концерт Мирослава Скорика?
— Ще минулого приїзду до Києва, мене не полишала мрія повернутися до української музики. Розмірковуючи, з чого б мені почати, зрештою зупинилася саме на Концерті Скорика. Його музика лягла мені на серце, запалила вогонь в душі своїми джазовими вкрапленнями, моторикою, неофольклорними інтонаціями та ритмами. Невипадково музика маестро знаходить миттєвий відгук у будь-якої аудиторії.
«МІЦНИЙ ГОРІШОК»
— Програма концерту надзвичайно насичена й масштабна: зіграти впродовж одного вечора два великих фортепіанних концерти Гріга та Скорика, ще й Чакону Нільсена — це надзвичайно відповідально та виснажливо у фізичному плані...
— Дійсно, це серйозне випробування. Та я завжди пам’ятаю слова мого педагога, який сказав: «Ти — такий міцний «горішок», і що б тобі не випало, ти впораєшся з усім». Я вчу нові твори швидко і мені подобається виносити їх на публіку. Сподіваюся, наші спільні творчі задумки після цьогорічного вечора у Києві матимуть своє продовження. Знаєте, моя мрія — поєднувати у своїх концертних програмах твори українських і данських композиторів. Наразі мої співвітчизники мало знають українську музику, так само як і ваша публіка у своїй більшості незнайома з музичною культурою Данії. Тож своєю місією вважаю кардинально змінити ситуацію, бо Україна насправді є частиною Європи.
