ЧАС МИСЛИВЦЯ
У німецького культуролога Вальтера Беньяміна є есей «Коротка історія фотографії», написаний 1931 року. Беньямін там розглядає творчість геніального французького фотографа Ежена Атже. Атже знімав безлюдні паризькі вулиці в кінці ХІХ — на початку ХХ століть з такою досконалістю, що його пізніше назвали «Бальзаком фотоапарата».
Улюблений термін Беньяміна — аура, «дивне сплетення місця і часу: унікальне відчуття далечіні, хоч як би близько при цьому цей предмет був».
Значення робіт Атже в тому, що вони «не безлюдні, а позбавлені настрою; місто на цих знімках очищене, немов квартира, до якої ще не в’їхали нові мешканці. Такими є результати, які дозволили сюрреалістичній фотографії підготувати цілюще відчуження між людиною та її оточенням. Вона звільняє поле для політично натренованого ока, яке опускає всі інтимні зв’язки заради точності відбиття деталей».
Точність деталей на знімках Атже дійсно така, що його знімки купували живописці того часу для своєї роботи.
А втім, зараз зрозуміло, що на світлинах Атже наросла своя аура, те саме унікальне відчуття далечіні, про яке говорить Беньямін. Це історична дистанція, що перетворилася на дистанцію естетичну. Ці образи тепер мають засвоєну цінність театральних, кінематографічних, живописних об’єктів, яких за часів Беньяміна ще не існувало. Знімки Атже накопичили візуальну інформацію, створену після них, і через це набули ще більш сюрреалістичного характеру, ставши схожими на ретельно промальовані сновидіння, які хочеться передивлятися знов і знов.
Ще одне спостереження Беньяміна звучить дуже актуально: «Насправді фотоаматор, що повертається додому з безліччю зроблених художніх знімків, є не більш приємним явищем, ніж мисливець, що повертається із засідки з такою кількістю дичини, яка мала би сенс, якби він ніс її на продаж. Це про те, як «клацають», знімаючи все підряд».
Нині воістину час мисливців. Фланер, що роздивляється місто в найнесподіваніших і найпарадоксальніших подробицях (не нехтуючи також і фотографуванням), відступив перед квапливим туристом із «мильницею» замість ока. Важко собі уявити щось більш відмінне, ніж пустинні видіння Атже і сьогоднішній потік любительських кадрів, що переповнює Інтернет.
Однак говорити про тотальне знецінення фотографії передчасно. Більше того, поняття аури зараз здається цілком прийнятним.
НАМИСТО ВИПАДКОВОСТЕЙ
1 вересня. Сліпучий, прожарений сонцем день.
Назустріч мені йдуть, повертаючи у двір, двоє молодих людей у джинсах і чорних футболках. Один з них, з посмішкою кажучи щось, задер футболку і почухує живіт, причому з-під низько опущених джинсів вибивається щось на кшталт нижньої білизни, але хлопець із цього приводу не дуже переймається. У його товариша на плечі татуювання — трикутник і морська черепаха.
По дорозі до метра обганяю матір з візочком, у ньому маленька радісна білявка двох років від народження із соскою у роті. Я намагаюся посміхнутися їй у відповідь, але вона вже знайшла щось цікавіше. Назустріч дефілюють дві високі старшокласниці в коротких спідницях. Намагаюся уявити їх за партою. Чоловік середніх років, що виходить з машини (поруч дружина і син) дивиться їм услід трохи довше, ніж слід було б.
У метрі — довга черга до віконця з жетонами. Попереду серед натовпу ще одна міні-спідниця, у лівій руці обмотаний скотчем акваріум, в якому повзає стурбована черепаха.
Кладу купюри для оплати місячного проїзного у віконце — вони вилітають назад, кладу знову — їх видуває, таке враження, що їх навмисно звідти видувають, касир здивовано дивиться на мене, протягу вона не помічає, нарешті вдається заплатити. Прізвище касира — Горло.
У вагоні поряд зі мною сидить світловолоса, трохи напружена дівчина у ще коротшій спідниці, ніж бачив до того, притискуючи до грудей два букети. На її засмаглій нозі, значно вище коліна — крапелька води. Цікаво, скільки букетів їй подарували за літо? Прозорий кружок на її шкірі діє, як медальйон гіпнотизера, але я нарешті переводжу погляд, помічаючи, що праворуч, біля вікна вагону, лежить крихітна біла квітка, дуже майстерно складена кимось із клаптика паперу просто так, на дозвіллі, щоб зайняти себе чимось між станціями.
Світ прокрутив переді мною ці картинки з усіма їхніми внутрішніми римами менш ніж за чверть години. Це лише мої, особисті, діамантові розсипи, і яка різниця, чи зможу я оформити їх в більш-менш цікавий художній текст зі своїм власним сюжетом? Цей скарб уже зі мною.
Ті самі враження можна передати й через низку фотографій, але коментар, що поєднує, все одно буде потрібний — одним словом, візуальне знову перетвориться на літературне.
Головне — я володів цим подарованим мені зчепленням забавних випадковостей. А фотографії могли б бути тут сертифікатом, котрий підтверджує це володіння. Так, фотографуючи, ми отримуємо документ на володіння миттю, яка випаровується чи не раніше, ніж пролунає клацання.
ЗМІНА РАКУРСІВ
Але що відбувається, коли дурничок більше немає? Коли земля вислизає з-під ніг і буквально за рогом здійснюються масові жертвопринесення і змінюються цивілізації?
Саме фото стає коштовним свідченням, а значить — суб’єктом впливу на свідомість. Якщо ти робиш фото революції або війни — значить, уже приймаєш чиюсь сторону. Людина, яка натискає спуск, щоб зробити моментальне закріплення реальності, що зірвалася з опор, — і свідок, і архіваріус, і повстанець (або співучасник) водночас.
Аура тут інша. Її накладає не мистецтво, але історія. Це — аура повного подолання відчуження, коли відзначені Беньяміном «інтимні зв’язки» стають траєкторіями руху свободи, тиранії, смерті, кохання.
БЛИЗЬКІСТЬ
Під час Зимової революції пересічний протестувальник, а не політичний лідер, став протагоністом майдану, і його портретування дозволило фотографам вийти за межі репортажної доцільності. Так, мізансцени зіткнень, панорами мітингів, пейзажі палаючих вулиць є важливими, але осьова фігура візуальної риторики цієї зими — великий план демонстранта, а відповідний жанр експонування — виставка на барикаді.
Перша така експозиція — «Людський чинник» — була прикріплена до сітки огорожі, спорудженої перед барикадою з боку Європейської площі: демонстранти, що сплять або воюють, співають, тріумфують; закохані, суворі, стривожені. Добірка, що постійно доповнювалася, як жодна інша, передавала емоційну веселку повстання.
Паралельно активісти прикрасили паркан довкола реконструкції ЦУМу на Хрещатику довгим рядом набагато простіше виконаних портретів — великий або поясний анфас, дехто в масках або протигазах, під загальним заголовком «Україна — це кожний». А в січні на стіні одного з історичних будинків недалеко від Майдану група київських художників втілила українську частку проекту InsideOut, ініційованого відомим французьким стріт-артистом JR, який спеціалізується на флайпостингу — розклеюванні великих чорно-білих фотографій звичайних людей. Два роки тому він запропонував цей формат до міжнародного поширення. Знімки всміхнених революціонерів, вклеєні, як в рами, в закладені цеглою віконні отвори, завдяки вдалому розміщенню передавали основний мотив Майдану — значущість окремого вчинку; кожен, хто вийшов на площу, ставав зіркою.
Якщо фільмами, плакатами, графіті, карикатурами Майдан звертався до світу, то цими фото він вдивлявся в себе.
Аура фотографій Атже зачаровує дистанцією.
Аура нашого моментального свідчення — це, навпаки, неспростовна близькість погляду. Ти дивишся на фотографію, і, по суті, через неї дивишся на історію, яку ти створив або створюєш, її ж очима.
Коротке замикання секунд, рівнозначне вічності.
Фотографії Еже Атже — з сайту «Класики фотомистецтва». http:/club.foto.ru/classics/50
