До нової п’єси «Скажена голубка» Тетяни Іващенко звернулася режисер Людмила Колосович. Це вже друга видатна постать у драматургії Іващенко, якій режисер дає сценічне життя. Раніше був Іван Франко у виставі «Таїна буття» (Дніпровський міський Телевізійний театр), і ось — Фріда Кало.
Скаженою голубкою Фріду називав її коханий чоловік, кумир у живописі — Дієго Рівера. Саме на цьому контрастному поєднанні слівдраматургічно інтерпретує свої відчуття характеру мексиканської мисткині автор п’єси. З тих же засад розглядає цю фантастичну й дивовижну особистість режисер. З повномасштабної багатонаселеної п’єси Людмила Колосович, яка, крім режисури, є автором сценографії, костюмів і пластичного вирішення, робить дуетну виставу, а по суті — моновиставу, де «голос» віддає власне самій Фріді (Анжеліка Драпіковська). Її мовчазний двійник (Ольга Тихоненко) сприймається як внутрішнє аlter ego, друге «я» головної героїні. Подібні характерною зовнішністю художниці, обидві виконавиці підуть «дорогою» вистави разом, поряд, рука в руці, в обіймах, підтримці та протистоянні, у спільному танку під пронизливу й тужливу мексиканську музику.
Фріда-Тихоненко, немов добрий ангел-охоронець, ця голубка — не скажена, вона мудра і печальна, передбачлива й далекоглядна, вона знає наперед долю Фріди. Може, й хотіла б змінити непоправне, але не в змозі, тому й ладна гоїти її рани, відігрівати душу, заспокійливо гладити по голові, втамовувати нестерпний біль і бути поруч, аби позбавити розпачу самотності. Цей подвійний образ Фріди — немовби у маренні розфокусу, коли замість одного зображення бачиш два і саме таке враження наближує до фантасмагорій сюрреалістичних полотен Кало.
Сама ж Фріда-Драпіковська сповідається про своє життя з граничною емоційністю, з шаленим викликом тим трагічним обставинам, що зробили її інвалідом, прирекли на бездітність, замінивши все талантом, який зрештою зробив її безсмертною. І це велике питання, чи стала би Фріда такою, бувши просто, наприклад, зразковою домогосподаркою та люблячою матусею...
Простір вистави — немовби пульсуючий шифр ситуацій, немає послідовної хронологічної розповіді про перебіг подій. Режисер «вихоплює» із п’єси драматичні моменти і через них будує напружену кардіограму життя з піками й падіннями відчуттів. Такий пунктир із найболісніших миттєвостей життя і творчості Фріди виглядає так, ніби режисер безжально «розбиває» дзеркало долі художниці, а потім ставить актрисі Анжеліці Драпіковській нездійснене завдання — збирати ті гострі скляні осколки, вдивлятися в них, переживаючи заново й намагаючись поновити, скласти, підігнати частини у ціле і врятувати. І свою долю, і себе...
Предмета пристрасті, захвату і страждань Фріди — Дієго Рівери фізично немає на сцені, він присутній як тінь на центральному паперовому полотні, костюмом і капелюхом на вішаку, а найбільше — у монологах-зверненнях Фріди до нього. Це був, певно, найбільш пекучий біль Фріди: актриса демонструє увесь спектр переживань — від мрійливого дівочого захоплення художником і чоловіком, від кохання, задоволення й тішення до зневіри, розпачу, безсилля від неможливості змін.
У фіналі вистави пласти часів химерно перетинаються, Фріда-Драпіковська весело грається білими людськими черепами, вдаючи, що це вона і Дієго. Мексиканські традиції ставлення до смерті режисер перегукує з шекспірівським «бідним Йориком». Чудовий штрих театральності.
Ми не знаємо достеменно, якою насправді була Фріда Кало. Художні переспіви долі будь-якого митця — це завжди варіанти авторських інтерпретацій. У викладі драматурга Т. Іващенко та режисера Л. Колосович постає отака Фріда — сильна й жагуча у своєму танку життя, сповненого насиченими фарбами яскравої Мексики, які стали знаковим стилем її живопису. Амплітуда коливань станів Фріди карколомна. Своїм талантом вона змогла побороти несправедливість і жорстокість долі, знайшла сили реалізувати свій мистецький поклик. Такою вона залишиться для глядачів цієї вистави. На тлі своїх дивовижних картин — Скажена Голубка, котра, долаючи біль, «сміялася і малювала»!
