Цього року, якщо вірити його організаторам, кінофестиваль
«Молодість», який за 29 років свого існування перетворився на визначну
пам'ятку Києва (майже як Лавра або Софія), обіцяє бути настільки розмаїтим
і насиченим, що говорити про якусь одну родзинку цього феєричного кінококтейлю,
певно, було б некоректно. На радість київських кіноманів у програмі фестивалю
маса фільмів, що задовольнять глядачів-гурманів, здатних не тільки належно
оцінити оригінальність кухні, але й посмакувати нюансами. Власне, чим порадує
«Молодість» цього року, так це широтою спектру смаків. На нещодавній прес-конференції
впорядники деталізували складники фірмового фестивального коктейлю, яким
він буде 1999 року:
ГОФФМАН ЄЖИ, мастодонт польського кіно, професіонал
історичних драм і розмашистих масовок. Значну частину свідомого життя присвятив
екранізації трилогії Генріка Сенкевича. 23 жовтня «Молодість» відкриється
останнім, найуспішнішим фільмом Гоффмана, «Вогнем і мечем». Цей блокбастер
у Польщі вже огорнули багатошаровою аурою глядацьких захоплень, та головне
те, що завдяки популярності фільму зріс й інтерес до України, історія якої,
як виявилося, не обмежується лише «Коротким курсом вживання сала». До Палацу
«Україна» київську прем'єру «Вогнем і мечем» приїде представляти вся знімальна
група на чолі з Гоффманом, як і було оголошено на прес- конференції у Каннах.
Усі знають, що у фільмі знялися такі актори, як Данієль Ольбріхський, Богдан
Ступка (інтелігентність нашого Богдана Хмельницького Гоффману у польській
пресі не пробачили: чому, цікавилися журналісти, у фільмі не протиставили
йому не менш освіченого шляхтича?), Руслана Писанка, москвич Андрій Домогаров
(якого у Польщі тепер вшановують як місцевого Ді Капріо). Однак мало хто
знає, що цей світовий кіношедевр Єжи Гоффман планував зняти у Києві, на
кіностудії імені Довженка, про що розповів читачам «Дня» її директор Микола
Мащенко. Причому, навіть декорації обіцяв потім залишити для екранізації
«Богдана Хмельницького». Метрові, як це в нас прийнято, відмовили вітчизняні
правителі від культури, які прислухаються не стільки до здорового глузду
(а звідки йому взятися?), як до ультраправих завивань на кшталт: «Навіщо
нам фільм, де українці негарні?». Врешті-решт Гоффман свій «антиукраїнський»
фільм зняв, а кіностудія Довженка замиршавіла остаточно. Це стосовно питання
про український патріотизм.
ЖУРІ . Нове в системі фестивального журі — офіційне
представництво ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінокритиків, авторитет
якої свідчить і про новий рівень, на який вийшов київський кінофестиваль.
До того ж, конкурс оцінюватиме Міжнародне журі, Екуменічне (також уперше)
і міжнародне журі федерації кіноклубів. Очолить цього року Міжнародне журі
голландський кінорежисер Йос Стеллінг, якого визнають «культовим» (нормальною
мовою цей термін, мабуть, звучатиме так: «розрахований на вишуканих поціновувачів»,
«смачний») у голландському кінематографі, який і сам по собі уже «культовий».
Його феноменальні фільми «Стрілочник» і «Зал очікування» залишили теплі
почуття в душах київських глядачів, яким цього разу вдасться подивитися
не лише старі картини метра, а й останню його роботу «Ні літаків, ні потягів»
(1999), місце дії якої — усе той же зал очікування, у якомусь сенсі, літаків
та потягів, а у якомусь — такого собі неперсоніфікованого Годо. Міжнародне
журі присудить гран-прі «Молодості — ХХIХ», полишивши питання толерантності
конкурсних картин на суд Екуменічного журі, у складі якого європейські
представники протестантських та католицьких церков. Як заявили на прес-конференції
організатори, до його складу ввійде також представник православної церкви
однієї з українських конфесій.
ІНТРИГА, чи то пак конкурс, сенс і рушій будь-якого
фестивалю, цього року буде на «Молодості» як ніколи напруженою (варто зазначити,
що навіть не прийняті на конкурс «Молодість» стрічки не без інтересу переглянули
глядачі менш іменитих фестивалів). Як завжди, у конкурсі кінодебютів чотири
номінації: повний і короткий метр, студентські картини, документальні фільми.
Цього разу у номінації повнометражного фільму постануть не тільки стрічки
з Німеччини, Японії, Франції, Чехії, Швеції, Англії, але і з України (див.
також « УКРАЇНСЬКЕ КІНО» ). Проте, на нашу суб'єктивну думку, два
найсерйозніших претенденти тут — «Тувалу» Файта Хелмера і «Чортів Омоль»
Лукаса Модіссона (Луки Мудіщева, як одразу ж «охрестили» його кінокритики).
Перший фільм знято давнім улюбленцем «Молодості», який якось «прогримів»
у нас короткометражним трилером-мелодрамою «Мийник скла»; нинішня його
стрічка зовсім свіжа, усього чотиримісячна, й «Молодість» — перший кінофестиваль
на її життєвому шляху. Це чарівна притча про любов в абсурдному світі,
який дивовижно нагадує нашу реальність. Головну жіночу роль зіграла Чулпан
Хаматова. Тут вона, як і в «Країні глухих» Тодоровського, опинилася серед
мовчазних героїв, тому що «Тувалу» — це картина без слів, — красивий і
великий німий. В «Омолі» ж слів достатньо, і любові також. Історія двох
дівчат, що знемагають від туги в глухій провінції, вже зібрала масу відгуків
на найбільших фестивалях цього сезону, включаючи й Каннський. Інтригою
в «ІНТРИЗІ» також буде справжнє «британське вторгнення»: практично
в кожній частині конкурсу заявлено по кілька фільмів із Великобританії,
прорив якої в світовий кінематограф став безперечною особливістю кіносезону-99,
що відразу ж зафіксував чутливий барометр «Молодості».
КАРАКС ЛЕО. Французький кінорежисер, який у 22 роки
покорив глядачів Канн і Нью-Йорка тонкою стилізацією під «нову хвилю» —
фільмом «Парубок зустрічається з дівчиною» (1984). Після цього за ним усталилась
репутація «головної надії європейського кіно», тому поява «Пола Ікс» у
фестивальній програмі Канни-99 дозволила багатьом критикам заздалегідь
зачислити Каракса, який до цього не знімав від початку 90-х, до безумовних
фав оритів каннської програми. «Пола Ікс» (загадкова назва — це абревіатура
«Pierre, ou, les Ambiguetes», книги Германа Мелвілля, що вразила Каракса,
коли йому було 18), попри цікавий акторський склад (у головних ролях —
Катрін Деньов та Гійом Депардьє, які разом з режисером обіцяли бути гостями
«Молодості») та інтригуючу тему інцесту, який, за задумом режисера, трактується
як спроба героя вирватися за межі механічного існування, — багатьма був
охарактеризований як невиразний. Добре, що цього разу нема необхідності
вірити критикам на слово — усього через півроку після Канн у рамках «Молодості»
фільм буде показано в ультрасучасному залі «Кінопалацу», керівництво якого,
незважаючи на ажіотаж, пообіцяло не піднімати цін на фестивальний перегляд.
РЕТРОСПЕКТИВА «МОЛОДОСТІ» — регулярна спроба київського
кінофестивалю подивитися якомога далі назад і вшир на історію сінематографу.
Схоже, цього разу кіномани ризикують вивернути собі шию. По- перше, в рік
параджановського ювілею «Молодість» покаже найповнішу ретроспективу його
фільмів, включаючи й ранні роботи, які, на думку багатьох, навіть важко
назвати параджановськими. Однак вони і є тим гумусом, з якого постали такі
шедеври майстра, як «Тіні забутих предків» або «Колір граната». Втім, «Молодість»
не обмежилася однією лише кіноретроспективою Сергія Параджанова: в рамках
фестивалю пройде також виставка його художніх робіт.
Якщо посмертне вшанування Параджанова — досить традиційний
у нас вияв запізнілого визнання, то ретроспектива великого українського
оператора Вілена Калюти — це спроба зламати безглузді стереотипи й віддати
належне нині сущим. Невелику панораму своїх робіт Вілен Олександрович,
до речі, член журі фестивалю, уклав сам. До неї увійшли «Білий птах з чорною
відзнакою» режисера Юрія Ільєнка, три прославлених фільми Романа Балаяна:
«Бірюк», «Поцілунок», «Польоти уві сні і наяву». Об'єктив Калюти став також
найважливішою складовою двох картин їх величності Микити Михалкова: «Урги»
і оскароносних «Втомлених сонцем» (останній, між іншим, покажуть у «Кінопалаці»
у всій красі «Долбі»- системи). Оргкомітет «Молодості» зараз зайнятий пошуками
однієї з останніх робіт Калюти «Хвилини мовчання»: поки що наявний тільки
робочий матеріал фільму, останній монтаж якого здійснювався у Москві і
загубився десь в архівах.
Заслуговує уваги й ретроспектива Марка Донського, чий фільм
«Райдуга» (1943) з великою Наталею Ужвій і Ніною Алісовою в багатьох українських
довідниках називали володарем єдиного «Оскара» в історії українського кіно.
Внесемо деякі уточнення, «Райдуга» дійсно була відзначена 1944 року в Америці,
але не «Оскаром», а досить престижним призом Асоціації кіно та радіо США,
який замінили в СРСР на «Оскар» для простоти вимови.
Та, як мовиться, «Оскар» у житті не головне. Ось найбільшому
з майстрів кіно ХХ століття Альфредові Хічкоку й тому «Оскар» дали уже
під завісу його кар'єри за внесок у розвиток кінематографа. Та цей факт
свідчить про відносність «Оскара», певно ж, а не самого Хічкока, ретроспективу
якого підготувала «Молодість». Приурочена до сторіччя людини, яка, за висловом
Франсуа Трюффо, «краще за інших відобразила на плівці почуття страху»,
майстра лякати і смішити водночас, ретроспектива зосередиться, переважно,
на його доголлівудсько-британському, періоді. Поміж інших нам обіцяні й
два шикарні шпигунські трилери: «Людина, що забагато знала» (1934; авторський
рімейк — 1956) та «39 кроків» (1935). Саме через ці фільми Хічкока уперше
лаяли за нехтування законами правдоподібності, на що майстер відповів:
«Піклуватися про зміст фільму — це те ж саме, що думати про смак яблук
на натюрморті».
Для повноти огляду іменних ретроспектив слід зазначити
також і про підбірку фільмів італійського актора Вітторіо Гасмана. Їх покажуть
у київській «Кінопанорамі» і, судячи з усього, там буде на що подивитися,
адже Гасман знімався в таких зірок, як Еторе Скола («Тераса»), Діно Різі
(«Чудовиська», «Обгін»), Роберто Росселіні («Чорна душа»), Джузеппе де
Сантіс («Гіркий рис»). Одне питання усе ж виникає: якщо дивитися все це,
то як же стане сил на все інше? Питання риторичне.
УКРАЇНСЬКЕ КІНО уперше за останні роки заявлене
у всіх номінаціях. Схоже, вітчизняний кінематограф віднаходить свою надію
у жінках- режисерах. У повному метрі заявлено фільм «Аве, Марія» Людмили
Єфименко — спроба, за її твердженням, зробити касове, комерційно успішне
кіно. Можливо їй це і вдасться, адже оператор «Аве, Марія» — незаперечна
величина українського кіно Юрій Ільєнко, а одну з головних ролей зіграв
Олег Драч — прекрасний театральний актор, на жаль, здебільшого відомий
масовому глядачеві, як телеведучий. Серйозні шанси Україна має в короткометражному
конкурсі, де, не дивуйтеся, представлена короткометражка Кіри Муратової
— вона зняла свій перший у житті короткий метр «Лист до Америки» і уже
встигла ним збентежити Венеціанський кінофорум (за відгуками кінокритиків,
присутніх на фестивалі, реакція була повна подиву — ніхто нічого не зрозумів).
У документальних дебютах представлено фільм Сергія Познанського «Стан»
і цікава за задумом стрічка Олеся Саніна «Гріх» — це «кіно про кіно», присвячене
Леонідові Осиці та зйомкам фільму «Камінній хрест». Що стосується студентського
конкурсу, то шанси України тут 3 з 35 можливих (значно скромніші, ніж,
скажімо, у росіян або німців). Та справа, як мовиться, не у кількості.
ФАРАОНИ — режисери зі складною долею й важким характером,
які з огляду на це і знімають кіно про згубний вплив тоталітаризму. Таким
режисерам незатишно за будь-якого уряду, вони тривалий час сидять у своїх
целулоїдних вежах, посварившись з усіма поспіль. Коли ж вони зі своїм дбайливо
висидженим дітищем виходять у світ, відбуваються скандал або сенсація.
Таким є Сергій Овчаров — візуальний самородок, автор дотепного і безсловесного
«Барабану», режисер, чиї плівки якісь кіношні терористи різали бритвами.
Свого короткометражного «Фараона» Овчаров робив, як то кажуть, вручну.
Коли ж на Берлінале-99 досвідчена публіка побачила у кінці фільму титри
з іменами живих виконавців, то не повірила своїм очам: настільки віртуозним
був рукотворний Стародавній Єгипет, створений російським кинолівшою. Результат
— «Золотий ведмідь». Шикарна картинка в кадрі — це риса ще одного відлюдника-кінематографа
Олександра Сокурова. У нинішньому сезоні він таки дожив до своїх скандалу
й сенсації, байдужий і до першого, і до другого. Його «Молох» (прем'єра
відбулася цього року у Каннах, де фільм отримав нагороду за найкращий сценарій,
хоч, подейкували, сценарій тут ні при чому, — просто «Молох» не можна було
не нагородити) про життя Адольфа Гітлера й Єви Браун буде показаний на
закритті фестивалю 31 жовтня. Написано про фільм багато: мовляв, красиво,
однак нуднувато, фюрера показано жалюгідним паскудником тощо. Побачимо.
А якщо оргкомітету вдасться домовитися ще й із Олексієм Германом стосовно
показу його «Хрустальов, машину!», то тоді комплект фараонів буде повним.
Це фільм, за яким у народній свідомості закріпилася репутація режисерського
подвигу: Герман робив його 10 років, причому не одноразово перемонтовував,
прагнучи досконалості. Після показу фільму минулого року у Каннах його
лише кілька місяців тому побачили у Петербурзі та Москві. Судячи з преси,
протягом цих двох місяців фільм був, якщо і не найголовнішою, то однією
із головних культурних подій — так багато про нього за цей час було написано.
Чи побачать його глядачі «Молодості», поки що невідомо.
«ЕРОТИЧНІ ІСТОРІЇ» — ілюзія плотської любові на
екрані. Сексуальний варіант поширених колись у СРСР кіноальманахів: принцип
побудови приблизно той самий, однак пафос творення тут вилився в тягучі
роздуми інтелектуалів на між- і внутрішньостатеву тематику. Перший випуск
«Еротичних історій» уже демонструвався на попередній «Молодості», сила
ж нинішнього сеансу у тому, що всі «Історії» вперше будуть показані в київському
«Кінопалаці», який нарешті порушив монополію Голлівуда на своєму екрані
заради добірного європейського кіно. «Еротичні історії-1» — це просто рафінад
кіноеротики: тут і новела «Зал очікування» культового Йоса Стеллінга (див.
«ЖУРІ» ), і ще один голландський фрагмент про любов дантистки до
намальованого парубка («Голландський майстер» Сьюзен Сайдельман), і американська
побрехенька про кохання в шикарному сантехнічному антуражі («Волога» Боба
Раффельсона). Третя ж частина «Еротичних історій» становить собою вибухову
суміш, виготовлену силами грузина, грека та американця. Георгій Шенгелая
(не плутати з Шенгелія), син радянського кінокласика Ніколи Шенгелая, раніше
був знаний фільмом про знаменитого художника Піросмані. Мальовничим виявився
і його любовний «Грузинський виноград» — мелодрама, про те, як грузинські
жінки ділять (точніше, не ділять) грузинського чоловіка. Антоніс Коккінос
у своїй притчі «Помріємо трохи» сплітає в одне ціле сни, палку пристрасть
та реальність. Найколоритніший серед трійки авторів нью-йоркський литовець
Роза фон Праунхайм — гомосексуаліст, підпільник і авангардист, що зняв
новелу під красномовною назвою «Я так тебе люблю, що з'їв би».
«ЮХА». Заради цього сенсаційного фільму фінського
режисера Акі Каурісмяки до Берліну, де відбулася світова прем'єра «Юхи»
у паралельній програмі Берлінале-99 «Форум молодого кіно», з'їхалися глядачі,
критики й кіноділки з усього світу. Квитки розкупили задовго до перегляду.
Критики, що побували в Берліні, одностайно характеризують фільм Каурісмяки
не тільки як найбільш складний для сприйняття, але і як безперечну сенсацію,
«повне захоплення». Класичний фінський роман, написаний 1911 року, екранізований
у жанрі німого кіно: сеанси в Берліні пройшли у супроводі справжнього живого
оркестру. Чи буде настільки ж розкішним київський показ? Навряд чи, проте
атмосфера напруженого очікування, що супроводжує фільм, схоже, вже передалася
і киянам. Близька нам і фабула роману, що ліг в основу сценарію, — такий
собі класичний український сюжет «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями»,
щоправда, у самому фільмі росіянин перетворився на міського фінського франта,
власника кубла. Жанр фільму дехто визначає досить оригінально: «німий трилер
категорії «Б».
***
P. S. «Уже після двох келихів цього коктейлю людина
стає настільки одухотвореною, що можна підійти і цілих півгодини з відстані
півтора метра плювати їй у пику, і вона нічого тобі не скаже» (Вєнєчка
Єрофеєв, «Москва-Пєтушки»).
