Рік тому в титульному французькому університеті, у Паризькій Сорбоні, відбулася міжнародна конференція з теми «Творчість Алєксандри Марініної як віддзеркалення сучасної російської ментальности».
Це не піар; на Заході соціологія літератури та соціологія читання — ефективні інструменти вивчення суспільства. У нас же за радянських часів такі дослідження були викреслені з номенклатури наукових дисциплін. А в сучасному українському літературознавстві поки що не постали взагалі.
Серед розмаю жанрів саме детектив найкраще надається до таких студій, оскільки його сюжетний ареал гніздиться в розломі між суспільною нормою і патологією. А з огляду на соціологію читання, можливість підглядати за таємницею слідства психологічно є найбільш привабливою для читача, бо, як слушно підмітив Василь Шкляр, «у щілини люди бачать більше, ніж на відкритому просторі».
І міліцейський детектив, королевою якого росіяни небезпідставно називають Марініну, перебуває в самому фокусі соціологічного погляду на літературу. Міліція/поліція — це державний інститут задля безпеки (чи відчуття безпеки) законослухняних платників податків. Сильна держава — та, чиї громадяни не інфіковані думкою, чи варто платити податки. І справно надходять податки там, де населення довіряє урядові. А довіра ця формується передовсім міліцією/поліцією, однією з функцій котрої є звільнення урядових структур від чиновників, що втратили довіру населення. Відтак, міліцейський (поліцейський) детектив можна розглядати як імідж-контроль влади. Що вищий статус довіри має влада, то потужніше розвивається цей детективний піджанр — наприклад, в літературах таких «дисциплінованих» держав, як Велика Британія, Німеччина, Швеція, що характеризуються високою довірою населення до всього, що має корінь «держ».
Росії далеко до тих показників, але вона упевнено рухається в цьому напрямку. На відміну від України, де, за соціологічними опитуваннями, рівень довіри до своїх держструктур помітно нижчий за цифри сусідів. Саме тому в сучасному українському письменстві детективістів можна перерахувати на пальцях однієї руки, а піджанр міліцейського детективу відсутній взагалі (за дрібними винятками, про що згодом).
Аналізувати новий роман Марініної «Городской тариф» за сорбонською схемою не дозволяють обсяги ґазетної публікації. Тому лише позначу деякі соціологічні «входи», варті самостійного читацького обмірковування. Характер і спосіб життя головного підозрюваного у вбивстві (наприкінці він виявляється головною жертвою) — це «портрет» живильного середовища для криміногенних метастаз: «Олег был человеком, не имеющим жестких принципов, покладистым, добросовестным, уставшим от безденежья, нелюбопытным, не замеченным в излишнем правдолюбии и правдоискательстве». Це характер сорокарічної людини (основи нового середнього класу), сформований періодом безпрецедентного ослаблення російської державности. Представники старших ґенерацій, які також активно фіґурують в романі, характеризуються іншим типом патерналістської покори: «Всю жизнь прожила под словом «надо».
Перші (назвемо їх вимушеними «пофігістами») не мають власного досвіду життя за сильної держави, але певні, що вона можлива —принаймні, Інтернет, преса та вільні зарубіжні поїздки переконують в реальності цього. Вони готові підтримати «сильну руку», й нинішня їхня «безпринципність» стосовно держави — цілковита її провина. Для таких сильна держава — гарант максимальної свободи підприємницької діяльности. Це типаж німецького бюрґерства 30-х років минулого століття.
Другі (у Марініної — службовці, котрі також увійшли до нижчого шару середнього класу, але далі поліпшити свій статус не можуть, оскільки не бажають позбутися ностальґійних принципів) пам’ятають силу держави. Тої, котра жорстко декларувала рівність прав, дозволяючи приємні відхилення від них лише для ієрархічної верхівки, нещадно караючи всіх тих, хто це помічав і обурювався. Ця частина російського середнього класу — таємні прихильники «соціалізму з людським обличчям».
Й одних, і других не задовольняє не контрольований центральною владою галузево-територіальний «бєспрєдел», коли «наши милиционеры, следователи, прокуроры и судьи уже не взятки берут, а превратили свои должности в доходные места и наладили производство дорогостоящих услуг. Производство! Как завод или фабрика» . Пасивність перших обертає їх на шантажованих посібників злочинів, а отже — на жертв. Активність других замкнено у клітку санкціонованої начальством ініціативи — переступ карається дальшим обмеженням службової свободи аж до перспективи звільнення. Неможливість бути принциповим Дон Кіхотом перетворює таких на праґматичного Санчо Пансу. На профі, який може копати, а може й не копати. Але якщо вже копатиме — то за всіма правилами мистецтва. Це підмітили ще російські критики: «Камєнскую не так надихає ідея справедливости, як вона захоплена самим процесом».
Але її «мама», Марініна, прагне більшого. І у двох попередніх романах («Замена объекта», «Пружина для мышеловки») вивела Камєнскую за дужки і презентувала читачеві новий тип правоохоронця — московського дільничного Дорошина, який дозволяє собі не рахуватися з «дурними» вимогами керівництва, але розплата за це дивним чином не настає — хіба догани та ненарахування премій. Критика гомункулуса розкусила («дивовижним у Дорошині головним чином є те, що він — міліціонер») , і найм’якішою інтеґральною оцінкою було — «сусальна ікона». Авжеж, де, крім казки, можна зустріти матеріально незалежного міліціонера, що набув статків не «кришуванням» і не плазуванням (чотирикімнатну квартиру у столиці і престижне авто забезпечив йому тато, відомий оперний співак)? Що замість займатися службовою паперовою рутиною, пише пісні для шоу-бізнесу (привіт Шерлоку Голмсу)? І працює з населенням за принципом доброго місіонера (такий собі пастор Шлаґ у молодості і в формі капітана міліції)?
Авторка зробила з того належні висновки: повернула на сторінки нового роману пріму-Камєнскую, а своєму пізньому любому дитяті-Дорошину дала символічну роль другого плану. По суті, роль класичного юродивого, котрий все помічає і говорить притчами. Така собі крапелька Коельо, коли хочете. Матеріалізована мрія в гармонію. Яка й допомагає Камєнскій (через механізми підсвідомости) розкрити злочин. І в цьому якраз глибинна правда кожної високопрофесійної роботи.
Профі врятують світ — це головна ідея Марініної. Кожний її роман — черговий переконливий арґумент цієї тези. Але… три десятки романів-арґументів написано, а горизонт очікувань не став ближчим. Мимоволі впадеш у розпач. Либонь, через це в «Городском тарифе» з’являється периферійний конспірологічний мотив: секретний науковий Фонд, де ретельно аналізують криміноґенну ситуацію, її соціальні та політичні причини й наслідки; у спільниках — кілька урядовців із самих верхів та в резерві — таємнича спільнота профі-міліціянтів, котрі у розрахований дослідниками час «Ч» увійдуть в керівництво правоохоронних органів усієї країни і зламають хребет злочинності. В реалізацію такого масонського сценарію не дуже віриш, а от у потребу мати цей міраж за орієнтир — вірити хочеться. Без ідеальних уявлень світ не змінити: ані свій власний, ані довколишній. І Марініна пропонує рецепт виготовлення філософського каменя: відродження кодексу офіцерської чести.
Гадаю, алхімічний експеримент їй цілком вдався. Камєнская та її колеги таки змінили ставлення громадян до правоохоронців. Її персонажам, звичайно, далеко до всенародної харизми дяді Стьопи-міліціонера, але ставлення це вже, принаймні, не вороже апріорі. Її книжки виходять стартовими накладами у 300 тисяч копій (лише минулорічний загальний тираж її творів — понад 2 млн. примірників); в літературі у Марініної з’явилися потенційні конкуренти, однодумці, послідовники й епіґони; плюс розраховані на трохи нижчий і ширший шар споживачів телесеріали (сценарій «Ментів», до речі, написав київський літератор Олег Приходько). І в цьому сенсі Марініну, як піонерку процесу, можна вважати одним із архітектів нової російської державности.
А як щодо цієї кореляції — література/міліція — в Україні? Віднайти її сліди нелегко. Ось у «Суто літературному вбивстві» Олександра Вільчинського з’являється дільничний інспектор — але лише-но задля створення правдоподібної логіки, як і належиться герметичному детективу a la Агата Крісті. Трохи довше затримується на сторінках «Крові кажана» адаптований Василем Шкляром «лейтенант Коломбо» — і знову тут ідеться не про міліцію, а про створення життєподібної рамки для містичного трилера.
Бойовиків взагалі не чіпатимем: правоохоронці виконують там лише допоміжні функції статистів, мішеней або перевертнів. Хіба що згадати останній напівбойовик-напівдетектив Сергія Бортнікова «Похорон країни». Він пише про «імпотентність правоохоронних органів» , де професіонали здатні лише «сумлінно викривати заданого винуватця» . В ситуації, коли двобої нагадують тантричні танці криміналу з правоохоронцями, про офіцерську честь згадувати не випадає. Єдиною цінністю для офіцера лишається «зберегти репутацію надійного друга» , нехай навіть «єдиний по життю друг — і той по іншу сторону барикад». Що ж стосується колег- правоохоронців — то тут і поготів повний абзац: «Душа чекіста не просто темний ліс — це така жопа!».
Такою постає міліція перед українським читачем — і то ще далеко не найгірший випадок. Ліпший приклад пригадую тільки один: у «Двійнику невідомого контрабандиста» Віктора Мельника. Класичний міліцейський детектив (хоч головний персонаж — слідчий прокуратури) з проблеми чорної археології. Об’ємний сюжет, динамічна фабула, зазвичай виразні діалоги, переконливий виробничий антураж; прозріння читача відбувається, як і годиться, наприкінці. Та коли читаєш цю повість після Марініної, мимоволі фіксуєш літературні вибоїни та профорієнтаційні провали.
Ось у Мельника слідчий доповідає начальникові:
«— На митниці була реалізована інформація Служби безпеки. Треба спробувати вийти на джерело інформації. Можливо, там буде пряма вказівка на особу Петренка. — Приймається, — Максим Юлійович не приховував задоволення від елегантного ходу слідчого». Овва! Те, що слідчий не перевірив оперативну «наводку» одразу, а згадав про неї на другий-третій день по порушенні кримінальної справи — це тепер називається «елеґантність»?!
Так само не одразу перевіряють виконавця конфіскованих виробів; аж ось очевидне стає таким і для слідчого: «Думаю, в селі ми довідаємось про Петренка більше, ніж у Житомирі». А що тут думати, плигати треба! І то — ще вчора. Або така «високопрофесійна» розмова слідчих: «— Не було в речах записника? Чи візитки чиєї-небудь?... — В бусику я нічого подібного не бачив, а особисті речі в лікарні не оглядав».
Як сказала би Камєнская, «не сделано самого элементарного, о чем говорится во всех учебниках, рассказывается во всех детективных романах» . Зрештою, вінницький слідчий Гальчевський розплутує справу, але Камєнскою йому ніколи не бути — і до ворожки не ходи. І тут спливає логізм: коли серед персонажів української літератури (яка відбиває професіоналізм українських слідчих) не знайти конкурентів Камєнскій, то звідки серед наших авторів візьмуться конкуренти Марініній?
Надто напосідати на Віктора Мельника не варто — це його перший детектив. Потенції в автора проглядають не малі, але часу «полюбити» свого Гальчевського в нього не було. А така «любов» — з основних компонентів детективної популярности. Детектив за своєю природою — серіальний жанр, і читацька увага до «далі буде» тримається виключно на симпатії до наскрізного головного персонажа — образно кажучи, читач завжди чекає не на новий роман Сіменона, а на нову справу комісара Мегре. Наприкінці «Двійника невідомого контрабандиста» слідчого Гальчевського замість нагородити (бодай триденною відпусткою) — звільняють із прокуратури (бо розплутана ним справа зачепила таємні інтереси столичного керівництва). А читача це, як уважно підмітив у своїй рецензії Андрій Кокотюха, не засмучує і не обурює. А це означає, що наступного Гальчевського цей читач не дуже-то й чекає.
Не так з Камєнскою. «Скажем, если по сюжету было бы правильным заставить ее страдать — я уже не могу этого сделать, не могу сделать ей больно, поместить в какую-то постыдную, унизительную ситуацию» (з одного з останніх інтерв’ю Марініної). Та й читач не дозволив би авторці цього — для нього Камєнская уже давно бажаний гість (якщо не член сім’ї), а ображати близьку людину не вільно навіть її «мамі».
Над усе читач полюбляє, коли книжка «про любов». У детективі — це прихована любов автора до свого героя. Саме це авторське почуття перетворює його на успішного Пігмаліона, воно запліднює не тільки персонажа, а й читача, бо полюбити літературного героя можна лише тоді, як він повторив долю оживленої Галатеї.
Для досягнення «галатеїзації» існує чималий інструментарій з видавничих підвалів. Там трудяться маркетологи, що студіюють соціологію читання; дизайнери і художники, що гіпнотизують потенційного покупця (томики Марініної приємно просто брати до рук, а книжку Бортнікова, наприклад, береш через силу); рекламісти, PR-фахівці та спеціалісти з брендінґу. Московське «Эксмо» (видавець Марініної) витрачає на цю алхімію $350000 на рік.
За цією цифрою — впевненість Пігмаліона. Добре фінансована видавнича віра в успіх детонує авторську віру у власні сили, а сміливі видавничі ризики стимулюють авторську рішучість. Таких тилів у наших Бортнікова і Мельника немає. Звідси — недодуманість, недописаність, недовпорядкованість. Справді, навіщо аж так вилизувати текст, коли не віриш в успіх?
А детектив потребує ювелірних навичок: він толерує лише лаконічну точність і ритм-крещендо. Тут ніяк сховатися за словесні феєрверки, за сюжетну бароковість, за травестійні чи постмодерністські ігри. Та якщо автор-детективіст іще не набрався Мікеланджелових навичок відсікати з брили задуму все зайве, його навчить гуру-редактор (якого у тих самих Бортнікова з Мельником також немає).
Марініній же поталанило: вона завжди мала гарних редакторів — від найпершої своєї публікації у журналі МВС СРСР «Советская милиция». Та й далі міліцейське відомство преміально-вагомо підтримувало авторку, аж поки передало Марініну зі свого журнального «дитсадочка» в елітну «школу» видавництва «Эксмо», детективного лідера російського книжкового ринку. І з того елітного зерняти таки виросло розлоге дерево, віття якого погойдує вітер суспільної віри у справедливість, а в його тіні тепер можна приховати відомчі негаразди. Словом, міліцейський детектив — державне дерево.
Якби міністром Луценком був я…
Співавтори:
Александра МАРИНИНА. Городской тариф. — Москва: Эксмо, 2006.
Василь ШКЛЯР. Кров кажана // Сучасність, 2002, №12; 2003, №1.
Сергій БОРТНІКОВ. Похорон країни. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2006.
Віктор МЕЛЬНИК. Двійник невідомого контрабандиста. — Вінниця: Теза, 2005.
