Прима в останні роки живе на два доми — міжФранцією та Росією. У Парижі — сім’я її молодшоїдочки, четверо внуків. У Москві — Московський молодіжний музичний театр, який вона створила, й друге її дітище — Центр оперного співу Галини Вишневської, пише gazeta.ru. У Москві міститься сімейнегніздо Ростроповичів, яке вони були змушені покинути 1977 року. Тоді Галину Вишневську та МстиславаРостроповича позбавили радянського громадянства(за те, що вони ховали у себе на дачі опального натой час Олександра Солженіцина).
— Галино Павлівно, ви багато писали й розповідали про ваш вимушений від’їзд і життя за кордоном. А які були ваші творчі здобутки?
— За кордон я приїхала після 30 років роботи на сцені. У мене була ситуація, коли практично треба було життя починати з нуля. Виставили нас без копійки грошей з двома дітьми, все майно залишилося в Росії. Про які можна було мріяти творчі злети, ролі? Треба було багато працювати, заробляти гроші. Що ми з чоловіком і робили. Йому в чомусь простіше: він інструменталіст — натягнув струни, відпочив фізично й знову на сцену. А голос — не струни. Оперну кар’єру я закінчила 1982 року в Паризькій опері: там для мене поставили «Євгена Онегіна». Ще декілька років після цього виступала в концертах. Усього 45 років я співала на сцені, майже півстоліття.
З того, що я зробила в Європі після Большого театру, цікавою для мене була партія Леді Макбет в «Макбеті» Верді, яку я співала на Единбурзькому фестивалі. За один місяць десять спектаклів — так там працюють! А самі умови відрізнялися від того, до чого ми звикли у Большому. На Заході — вічні історії з новими партнерами, яких іноді вперше бачиш напередодні спектаклю, з новими диригентами і так далі.
Я зробила за кордоном багато записів. Головний з них для мене — перша редакція «Леді Макбет Мценського повіту» Шостаковича. 1978 року в березні нас позбавили громадянства, а буквально через тиждень у нас починався запис. Уявляєте, в якому я була стані? Мене всю колотило від люті. А що робити? Хто з цим справляється, той і досягає успіху. Бо інакше впадеш на півдорозі.
— А ностальгію ви відчували?
— Почуття ностальгії мені незнайоме. Гадаю, до цього схильні лише російські люди, тому що, коли вони виїжджали, за ними закривалася залізна завіса, шляху назад не було. А якщо ти можеш повернутися, коли скучив… Припустимо, італієць скучає за Неаполем. Заробив на квиток, полетів, побачив, що там роботи немає i в Америці йому краще, — от уся ностальгія й минула. Не кажучи вже про те, що я поїхала з колишнього СРСР у такій люті, що, коли згадувала про це, то мені кров ударяла в голову...
— Молодь, передусім музична, прагне поїхати працювати за кордон. За вашими спостереженнями, це допомагає формувати особистість чи ламає її?
— За кордон прагнути треба тому, хто вже готовий працювати. А наша молодь, яка туди поривається й перебивається там з хліба на квас, — їй там нічого робити. Там треба бути на самому верху. А якщо ти ще не являєш собою нічого, якщо ти жовтороте пташеня, то треба вчитися. Я своїм учням кажу: «Співайте тут, набирайте репертуар. Їдьте в провінцію — аби виходити на сцену й набувати досвіду».
Школа оперного співу, яку я відкрила в Москві, — досвід усього мого життя. Я давно мріяла про це, накопичувала знання і вважаю, що таких шкіл, де співак міг би підготуватися до роботи в театрі, отримати фах, має бути декілька в Росії. Їх повинні очолювати майстри, які мають досвід і можуть його передати. Не треба говорити, що нікому викладати, такі майстри є. Адже після консерваторії співаки ще нічого не вміють. Їм не вистачає виховання, знань. Тобто культури в повному розумінні слова: розуміння того, чим має дихати людина, чого можна прагнути в житті. Театр — такий складний організм, що там усього цього вчитися вже ніколи, там треба працювати. Я прийшла у Большой театр, маючи за плечима вісім років роботи в опереті й на естраді; я була вже абсолютно готова до сценічної роботи.
— Що мистецтву треба із закордонного досвіду, а що для нього руйнівне?
— На наш грунт зараз переносять багато чого з того, що модно на Заході. Наприклад, у Німеччині поставили «Ріголетто», де всі персонажі вдягнуті мавпами. Я вважаю, що класику, навіть на догоду моді, не можна перетворювати на карикатуру. Або інший приклад: нова постановка «Євгена Онєгіна» у Большому театрі. Коли я бачу, що там немає сцени дуелі, то в чому тоді трагедія? Якась колотнеча, випадковий постріл з гвинтівки… Немає конфлікту. «Убивши на поєдинку друга, я почав мандрівки без мети», — співає Онєгін. Усе його життя втратило сенс. А тут він співає ці трагічні слова, стоячи за столом, з келихом у руці, як тост! Коли ларінський бал перетворено на п’янку, баби черепки на підлозі збирають і підлогу витирають, а Ленський у цей час співає свою божественну арію, — це просто знущання. До чого дійшов Большой театр? Чого я тоді повинна вчити, навіщо я життя прожила? Я учням своїм малюю картини духовного життя, вірші читаю — для чого? Щоб він сів співати й біля нього брудними ганчірками підлогу мили? Це неподобство! Хочеться експериментувати? Тоді будуйте новий театр, тільки за власний рахунок. Пишіть нові романи й опери — і в добру путь! Люди, які отримали можливість прийти на головну сцену країни, повинні мати відповідальність і розуміти, що вони роблять. А вони позбавляють людей того, що вони отримали б насолоду від Пушкіна та Чайковського, і в цьому я бачу злочин.
— Вам доводилося стикатися з чимось подібним за кордоном? Що ви тоді робили?
— Коли я з подібним стикалася, то не підписувала контракт. Ніколи не йшла на компроміси. Ось у мене над столом фото — я в ролі Аїди. 1960 року в нью-йоркській «Метрополітен-опера», коли я співала там «Аїду», виник конфлікт. Їм не сподобався червоний колір мого костюма, вони погань якусь на мене вдягали, в якій я не могла почуватися так, як мені було необхідно для ролі. Я все-таки вийшла у своїй сукні. І цим надовго зіпсувала з режисером стосунки. Коли знову приїхала 1974 року в «Метрополітен-опера» співати «Тоску», сталося те саме. Справа дійшла до того, що мій кравець за ніч (напередодні спектаклю) зшив мені сукню. А ту, яку мені пропонували постановники, я не вдягла. Це не капризи! Опера — високе мистецтво, і ніякий бездарний режисер мені не указ!
— Одна річ ви — знаменита прима, а як бути молодим співакам, у яких ще немає авторитету, й вони змушені вписуватися в запропоновані обставини, щоб якось розпочати кар’єру?
— Треба утримувати себе у вокальній і духовній чистоті й робити свою справу, виходячи з веління власного серця. Хочеш виступати на сцені — значить, будь готовий до труднощів, загартовуй характер, бо слабкий артист міжнародну кар’єру ніколи не зробить.
