Великий резонанс мали арт-проект «Оскар і Рожева Пані», «Слава героям» — спільний продукт із Київськими «Золотими воротами», фестивалі «Час театру» та «Порто-Франко». І ось тепер — «Гамлет» у перекладі Юрія Андруховича та режисурі Ростислава Держипільського, названий у програмці «неоОПЕРА-ЖАХ».
ВИСТАВА, ЯКА БУКВАЛЬНО РОЗКЛАДАЄ ТЕБЕ НА АТОМИ
Здавалося б, кожний критик за своє професійне життя надивився тих «Гамлетів» надміру. Порахувала своїх: наживо — 17, плюс пряма трансляція з Лондона із модним Камбербетчем у головній ролі, плюс купа варіацій на кшталт «Гамлет-лабіринт» чи «Мишоловка, або Граємо «Гамлета»...
І тут — ну, «Гамлет», ну, авторська музика, ну, підвал... — і в підвалах грали, і на сходах, і навіть на дахах... Але ця вистава виявилась такою, яка буквально розкладає тебе на атоми, і після неї ти ще довго не можеш зібрати себе докупи.
Бо тут не просто підвал — підземна частина величезної театральної будівлі з химерними нутрощами, мовби рештками загиблої цивілізації: якоюсь вентиляційною конструкцією, що нагадує морг із стільниками для домовин; металевими рійками-підпорками; бетонними платформами, плиткою, яка кришиться під ногами...
І не просто музика, а цілий звуковий космос: «неканонічне» поєднання інструментів (клавіші, різноманітні ударні, контрабас, віолончель, валторна... і все), відлуння звідусіль, вокалізи — або тужні, тяглі, або виклично енергійні, але однаково підкреслено ритмізовані (композитори — Роман Григорів та Ілля Разумейко).
Усередині ж цього — страшний сон про давно минуле, який повторюється знов і знов. Блукають лабіринтом підвалу троє безсоромно красивих жінок у чорному (Галина Баранкевич, Надія Левченко й Олеся Пасічняк) — Ерінії, богині помсти (як у програмці), або ж «макбетівські» відьми (найпряміша асоціація). Вони увесь час тут, незворушні або презирливі, та все одно безсмертні. Ці Ерінії й оживлюють фігури-надгробки, котрі на початку лежать, нерухомі, на плитах-помостах — Гертруду, Клавдія, Полонія, Офелію, Лаерта... І на окремій платформі, яка невдовзі стане сценою для «мишоловки», — Гамлета із, здається, навіки почервонілими від сліз очима (Олексій Гнатковський). Він одразу є живим, а не механічною лялькою, як решта, котрим лише належить, роздираючи себе буквально в кров, стати живими. Проте — такими, котрі не спроможні спокутувати старі гріхи, а відтак — приречені на вічне їх відтворення у завмерлому, застиглому потойбіччі.
«КРАЩЕ ЖАХЛИВИЙ КІНЕЦЬ, АНІЖ ЖАХ БЕЗ КІНЦЯ»
...Кожний режисер, який береться за «Гамлета», вступає у діалог-поєдинок не лише із самим шекспірівським текстом, а й із надпотужною 400-літньою традицією його сценічного втілення, яке не має аналогів у світовому театрі.
Держипільський цей діалог веде напрочуд упевнено, не озираючись на попередників. У його «Гамлеті» чимало ексклюзивного. Найголовніше — тут немає Привида, натомість із буквальною точністю втілено сумнів Гамлета («Бо привид уночі міг спокушати Й дияволом насправді був...»): дух старого короля вселяється в кожного з персонажів і промовляє їхніми вустами. Зовні це схоже на сеанс екзорцизму: усі здригаються у корчах і, страхаючись, дослухаються до голосів — низьких, не схожих на їхні звичайні, — які вириваються з них всупереч їхній волі... «Краще жахливий кінець, аніж жах без кінця», — могли б сказати вони. Але кінець їм не світить, бо у їхніх душах є все, що завгодно — страх, відчай, огида, туга — окрім каяття. І Гертруда (Ірма Вітовська «купається» тут у демонстративно-негативній ролі) може, ледь не висмикуючи власне волосся, здирати з голови «рогату» перуку із закріпленою на ній короною, але «здерти» із себе усі свої діяння і вповні переродитися — не в змозі.
...Скінчено іронічно-безжально-гротескні словесно-пластичні (пластичне рішення Ольги Семьошкіної) двобої «Гамлет — Полоній» (партнерство Гнатковського та Дмитра Рибалевського, розпочате у «Слава героям», стає тут філігранним, віртуозним) та «Гамлет — Клавдій» (Юрій Хвостенко у цій ролі — тотальний страх, котрий відчайдушно, але марно перекривається бравадою та зверхністю)... Лишаться сидіти на землі дорослі діти — Гамлет, Офелія (Анастасія Блажчук), Лаерт (Іван Бліндар), котрі ще недавно весело бавилися утрьох, мов м’ячиком, принцевим капелюшком...
А потім усі підведуться і неквапливо повернуться кожен на свій поміст. Надгробки на початку, надгробки у фіналі... І саме тепер Гамлет нарешті скаже свій найзнаменитіший монолог — не як до того, уривками, а повністю: «І от питання — бути чи не бути. ...Проблема — Одна: які нам сни присняться, мертвим, Коли земні марноти відшумлять?». І це будуть не гіпотетичні міркування про майбутнє, а розмова про здійснене та пережите — адже він промовлятиме до нас, уже перебуваючи «у тій країні з інших географій, що з неї не прийдуть мандрівники»...
... Театр наразі не вивозить «Гамлета», хоча у Києві його вже чекають із нетерпінням, зацікавлені розповідями очевидців: важко — якщо взагалі можливо — знайти для нього іншу придатну локацію, окрім рідної. Тож час задуматися про тематичні екскурсійні тури — «у Франківськ до Гамлета». Хоча такий тур не стане легкою, безтурботною прогулянкою, адже цей «Гамлет» — із своїми невблаганними ритмами, чаклунськими звуками, непідробними пристрастями — справді, перефразуючи оригінал, «змусить глянути углиб душі» і «надвоє нам розвалить серце»...
