Перед концертом у Палаці «Україна» іменинники отримали головний подарунок — до 10-річчя Севастопольського театру танцю під керівництвом Вадима Єлізарова колективу присвоєно статус «академічного».
Бальний танець — це завжди краса. Тим більше, якщо він переплетений із драматургією, розповідає певний сюжет через жести. Парадоксально, але останнім часом навіть драматичні театри, що покликані нести слово, відмовляються від вербального висловлення і звертаються до мови пластики. Приклад: Театр ім. І. Франка з хореографічними драмами «Соло-Мія» і «Дві квітки кольору індиго» у постановці Олександра Бєлозуба, а також Київська оперета — танцювально-пластичного шоу «Танго життя» (режисер Богдан Струтинський). У виступах Севастопольського театру танцю поєднуються думка, пластика, щирість, емоції, безпосередність. А ще тут є дивне відчуття пари як одного цілого. Як сказав під час зустрічі Вадим Єлізаров: «Пара — це дуже складна філософська категорія. Тим більше, що парний танець — це патріархат». І справді, чоловік тут головний, він веде, жінка повністю підкоряється і продовжує його лінію. У наш емансипований час створити подібне відчуття пари досить нелегко. Часто вже в ранньому дитинстві талановиті дівчата починають вередувати — їм не подобається, що керує партнер. Вони самі хочуть бути першими. Вони ще не розуміють головного закону життя: справжня краса — не в лідерстві, а в гармонії.
Така гармонія панує у виступах Севастопольського театру танцю. Техніку, що використовується, ми все ще називаємо бальною, хоча й балів-то давно вже немає. Але це слово асоціюється у нас із чимось піднесеним, витонченим, аристократичним. Із тим, чого так мало в сучасному житті. Напевно, тому танці сьогодні настільки популярні — не лише професійні (аншлаг у Палаці «Україна» це підтверджує), але й «для себе», так звана клубна система навчання танцям будь-якого напряму й у будь-якому віці.
Єлізаров дотримується класичного стилю. Він не заперечує новомодні течії, але десь у глибині душі розуміє, що це «одноденки». Та й освіта в нього дуже тривала й серйозна для того, щоб щось «шукати». Він знайшов. Знайшов творчість у поєднанні зі спортивним танцем; спосіб виразити сюжет через жест, звертаючись як до відомих драматургів, так і до життєвих ситуацій. Він знайшов те, задля чого повинен існувати танець. Так, 1989 року виступ на міжнародних змаганнях Севастопольського колективу (тоді театру танцю, що ще не мав назви) вразив Європу. На спортивних змаганнях він уперше розділив вісім пар на протистояння двох «таборів» — Монтеккі та Капулетті. Це була міні-вистава — зі своїми дійовими особами, конфліктом, внутрішніми переживаннями. Це була революція, подібна до виходу Айседори Дункан босоніж.
Вадим Єлізаров не сприймає суто «спортивні» напрями танців. Він вважає танцюристів імпресіоністами. Вони розповідають про почуття. Саме зараз, цієї миті, у цю секунду. І кожен танець — це своєрідна історія кохання, що народжується з музики. Її Єлізаров слухає постійно — не лише вдома та театрі, але й за кермом автомобіля. Хореограф зізнався, що багато танцювальних мініатюр народилися завдяки... заторам на дорогах.
