Широкий читацький резонанс викликала наша публікація «Наталка, Запорожець і Тарас Бульба — останні з могікан» («День», № 52), в якій було піднято питання: «Чи звучатиме українська класика і твори сучасних авторів в оперних театрах нашої країни»?
Свою думку з приводу нинішнього репертуару українського театру висловила музикознавець, викладач Національної музичної академії Маріанна КАРАБИЦЬ.
— Сьогодні надзвичайно рідкісні постановки творів українських авторів в оперних театрах, і це факт прикрий, що має різновекторні причини, — вважає Маріанна Давидівна. — З одного боку, найглибше коріння оперної репертуарної кризи сягає далеких і досить сумних часів. Я маю на увазі постанови ЦК ВКП (б) 1946 р. про оперу «Велика дружба» Вано Мураделі і український двійник того документа, коли тавро отримали прекрасні твори класичної академічної музики. До «чорних» списків потрапили видатні радянські композитори: Шостакович, Прокоф’єв, Хачатурян, М’ясківський, Лятошинський, Колесса, Гліер, Кабалевський, Симович, Белза, Таранов та ін. Відтоді лише сміливці бралися за написання великих музичних творів. Трагедією обернулася прем’єра опери Данькевича «Богдан Хмельницький» (лібрето написали Олександр Корнійчук та Ванда Василевська). У газеті «Правда» за 1951 р. критик каменя на камені від постановки не залишив. Постраждав багато хто. Далі на оперній ниві залишалися тільки найсильніші духом композитори. Це були Юлій Мейтус, Георгій Майборода, в 60-ті до них приєдналися молодші автори. Найяскравішим серед них із тієї плеяди можна назвати Віталія Губаренка. Він написав багато опер. У цій творчості бачив сенс життя. Треба не забувати, що навіть після хрущовської відлиги в генетичному коді українських композиторів залишався страх написати щось не те. Пам’ятали, що можна постраждати і навіть відправитися до місць не таких віддалених. Тому хоча композитори й зверталися до опери як жанру, але вважали за краще писати камерні твори, телевистави або моноопери. До останньої можна віднести губаренківську «Ніжність». У 80-ті роки музикознавці проводили аналіз оперного репертуару і були здивовані, як багато написано опер українськими композиторами, хоча лише одиниці з них були поставлені в театрах. На жаль, ця тенденція написання в стіл триває й нині.
З іншого боку, здавалося б, сьогодні композиторам боятися нема чого, але багато хто вже не хоче звалювати тягар на свої плечі. Тим більше, що ніхто не дасть гарантії, що написане буде поставлене. Кілька років тому в різних виданнях, ніби за якимось замовленням, вийшли добірки статей. У них стверджувалося, що Україна ніколи не була й не буде новаторською музичною державою і що наш національний репертуар вторинний за своєю природою. Думки дуже страшні і невірні. Я, як професійний музикознавець, вважаю ці заяви глибоко помилковими. Саме ці заяви розв’язали руки дирекції оперних театрів. І коли їм докоряють, що в афішах ввірених їм колективів немає творів українських авторів, то вони відмахуються: «Нам нічого ставити»! Але ж це неправда! У нас є дуже багато матеріалу, що навіть усім шістьом українським оперним театрам можна на багато років уперед оновлювати свої афіші. Причому прекрасні твори не лише класиків, але й сучасних авторів, які так і не знайшли свого сценічного життя, припадаючи пилом в архівах, а дещо, на жаль, ми вже безповоротно втратили.
Є ще одна причина. Не можна скидати з рахунків бажання, а правильніше сказати небажання самих театрів ставити твори національного репертуару. Розрахунок іде на касу. Перевага віддається тим творам, які можна показати на зарубіжних гастролях. І нехай наші артисти часто виступають не в найпрестижніших залах, відпочивають не в комфортабельних готелях, їздять із країни в країну на автобусах, — все одно кожен прагне потрапити в зарубіжне турне і заробити хоч невеликі гроші. Є певне замовлення іноземних імпресаріо. Саме вони диктують, що хоче бачити й чути їхня публіка, а про бажаннях та інтереси української аудиторії керівники наших оперних театрів вважають за краще не думати.
Ще один аспект. Оперні колективи менш мобільні, ніж симфонічний або камерний оркестр. Там композитор приніс написане і може після кількох репетицій почути, що ж у нього вийшло. А для того, щоб музична новинка перетворилася на оперну постановку, потрібно неймовірних зусиль докласти композитору. Як ілюстрацію можу навести майже шекспірівську історію, яка трапилася з Іваном Карабицем. У 1982 р. він написав оперу-ораторію «Київські фрески» — найбільший твір його життя, який створювався кілька років. Вийшов оригінальний твір з історичною ретроспекцією про нашу столицю (від часів Київської Русі до сучасності), відеорядом, спецефектами, вокалом, хореографією. «Фрески» спеціально замовило Карабицю керівництво київської Опери. Вони були добре прийняті художньою радою. Композитора привітали з вдалим твором. Цю оперу-ораторію навіть хотіли зробити музичною емблемою Києва. І що ж? Внаслідок різних причин «Київські фрески» так і не були поставлені в театрі. Іван переживав, стукав у різні двері чиновників Мінкульту, але... Минали роки. Чоловік почав мріяти почути свій твір хоча б у концертному варіанті. Це відбулося в Колонному залі ім. Лисенка. «Київські фрески» прекрасно виконали капела «Думка» та Національний симфонічний оркестр України. Але доля так розпорядилася, що прем’єра пройшла 30 квітня 1986 р. — у дні чорнобильської трагедії... Після цього Іван так більше й не почув своїх «Київських фресок». А його фундаментальний композиторський твір так і не побачив гідного світла рампи. Вже коли Іван був дуже хворий, Олег Семенович Тимошенко (нині екс-ректор НМАУ) запитував, що можна зробити, щоб морально підтримати Карабиця? Ми зустрілися з керівництвом «Думки» і вирішили, що «Фрески» обов’язково будуть виконані, як тільки їхній колектив повернеться із зарубіжних гастролей. На жаль, не встигли. Іван помер... Після смерті Карабиця ми почали шукати партитуру, але досі ніде не можемо знайти. Ось така сумна історія...
Я впевнена, багато композиторів можуть розповісти ще сотні різних варіантів про те, як їхні твори так і не знайшли сценічного життя. Є маса творів, які чекають і ніяк не дочекаються свого часу бути поставленими в театрах. Та й глядачі давно скучили за українськими операми. А поки ми забуваємо те з національної класики, що ще збереглося в репертуарах театрів, і забиваємо цвяхи в двері та вікна, не пускаючи до оперних будинків нові твори наших сучасників. А де ж, якщо не в українських театрах, повинна ставитися і звучати українська опера? Нам час витравити з себе «ген вторинності». Ми великий народ, і у нас є твори, які повинні знати не лише в Україні, але й знайомити зі своїми кращими національними творами зарубіжну аудиторію.
