Черкаси. 1921 рік. Театр ім. І. Франка (за віком ще немовлятко) зазнає катастрофи — його лідер Бучма раптово покидає трупу, забравши до того ж від Гната Юри велику кількість талановитих акторів. Шлях «зрадників» лежить до Херсону, де мала гастролювати придумана ними трупа «Театр-студія імені І.Франка»...
Із книжки Йосипа Гірняка «Спомини»: «Вагон «теплушка» посувався поволі і застряг на запасних рейках Знаменки. Мистецький керівник Амвросій Бучма не зумів опанувати притаманної йому неврастенії і при випадковій родинній суперечці покинув вагон, заявляючи, що він з нами не їде... Я кинувся в темінь навздогін і горланив між вагонами, благаючи його не покидати товариства. Бронек Бучма був милий, веселий товариш. На сцені прекрасний актор і партнер. Ця ж витівка розкрила сторінку його характеру, на якому було ризиковано закладати підвалину тривкої будівлі. Розраховувати на його стійкість було небезпечно»...
Втікачі були покарані — проект провалився і його учасники розбрелися різними театральними шляхами...
Можете зауважити, що не цим славний актор А.Бучма, і будете праві. Але почали ми цей етюд саме так свідомо. Безмірне схиляння перед талановитими митцями, особливо тими, котрих іменують геніями, — річ небезпечна — із життєпису зникають фарби живої людини...
Химерні особливості свого характеру Амвросій Бучма усвідомлював і тому з легким серцем віддавав свій талант і творчу долю в надійні руки. Особливо щасливим відчував себе у мистецькому спілкуванні з Лесем Степановичем Курбасом в «Березолі». Історичний час певний період не псував гармонії їх союзу й дозволив геніальному режисерові та геніальному акторові неповторно висловити себе на театральному кону... Гіркота втрати друга й неповторного майстра театру ніколи не залишала Амвросія Максиміліановича.
У кожного, хто розглядає цю рідкісну світлину, виникає бажання дізнатися, що ж спонукало А.Бучму вдатися до гриму, що відтворює риси обличчя Л.Курбаса? .
...19 січня 1937 року... У франківців йде прем’єра не кращої, скажімо скромно, п’єси Олександра Корнійчука «Банкір». Бучма грає головну роль Романа Кручі. Його герой очолює крупний банк. У нього — доросла і вродлива дочка на виданні. Коли їй було три роки, мати (її ім’я символічне — Марина Тайга), не пояснивши чоловіку причину, пішла з родини. Через 16 років вони опинилися поруч — в одному місті. Почуття любові не згасло, але старанно приховується... І все ж Роман Круча відважується напряму запитати, що стало причиною її вчинку. Марина гортає свій старий щоденник і починає вголос зачитувати записи...
«Січень. П’яте число. Дванадцята ночі. «Сьогодні знов стомився — стільки роботи. Чаю не хочу. Іду спати»; Шосте. Ранок. У тебе поганий вигляд. Звернись до лікаря. Ну, я поспішаю...»; Сьоме число. Вечір. Одинадцять годин. «Просунув сьогодні одну велику справу і дуже стомився».; Восьме число. Ранок. «Збери чемодан. Зараз їду у відрядження.»; П’ятнадцяте число. Друга година дня. Телефон. «Я приїхав. З вокзалу їду прямо в установу. Буду дуже пізно»...
І далі, далі, далі... Ніби кінця цьому немає... Вона читає. Він слухає...
Світлина точно зафіксувала стан Бучми-Кручі. На якійсь хвилині він ніби хоче затулити вуха. Очі гнівні. Біль від почутого. Ненависть до себе. Злість на дружину: «Я падав від втоми, а ти писала щоденник!».
...Корнійчук по війні створив для ролі Макара Діброви, яку грав А.М.Бучма, величезний слізний монолог. Старому шахтареві Макару Діброві передають зітлілий ватник сина, закатованого фашистами і кинутого в стару шахту. Артист відмовився від монологу, залишивши три слова , які ледь чутно виштовхував із вуст, притиснувши до грудей ватник загиблого: «Сину мій, сину»... Існує давній афоризм — «У мовчанні — крик»! Граючи «Банкіра», актор долає не менш складне завдання — жадібно слухає пояснення Марини й без жодного слова, мовчки, картає себе...
А щодо вибору портрету Курбаса для гримування — він давав можливість орієнтуватися й на внутрішній світ легендарного Леся. Це надихало актора точніше знаходити на сцені пластичний та інтонаційний малюнок образу, надавати умоглядній п’єсі переконливості життєвих ситуацій. Амвросій Максиміліанович дуже добре знав Леся Степановича і любив його — розумного, красивого, задумливого й запального, однолюба, закоханого в свою найкрасивішу обраницю, знав також гнівним, втомленим від роботи, бачив у розпачі, особливо в сутичках з радянськими невігласами...
Для Бучми надати своєму обличчю схожість із Курбасом — на той час репресованим, але ще живим, — це було сміливе і ризиковане «перетворення». Гадаю, йому поталанило поєднати риси зовнішні із внутрішньою духовністю, максималізмом свого сценічного героя. Це ставало рятівничим колом у художньому доопрацюванні образу, а поза тим — освідченням у вічній пошані до друга й соратника...
...Ніби ніхто й ніколи не згадував, у всякому разі, письмово про цей по-бучманському дивний, екстравагантний театральний жест. А хіба не варте це, щоб стати подарунком безсмертному Бронеку в день його іменин.
