12 грудня видавництво «Факт» провело соціально-мистецьку акцію «Педагогіка на барикадах». У залі Будинку актора були присутні письменники і громадські діячи, журналісти, представники соціальних фондів і вчителі, але жодного чиновника Міністерства освіти годі було шукати. Виклик пролунав і ... загубився в ефірі?
На запитання, чому саме книга «Повернення втраченої геометрії» стала інформаційним приводом для обговорення моральних аспектів педагогіки, головний редактор видавництва «Факт» Л.П. Фінкельштейн відповів: «Це перша українська книга з геометрії. Саме «перша українська», бо подібні книги українською мовою виходили, але то були або передруки російських підручників, або книги, які не ставили за мету становлення саме української педагогічної школи. Загалом кажучи, українська школа методики викладання існувала за радянських часів, але тоді про це ніхто не говорив уголос. І закономірно те, що заснувати її в незалежній Україні випало саме Ісааку Аркадійовичу Кушніру, педагогу зі світовим ім’ям, геніальному геометру, чия перша книга вийшла у 1991 році, за кілька місяців до проголошення незалежності.
Те, що книга, яка окреслює моральні, етичні, фахові або, одним словом, ідейні межі освіти, присвячена саме геометрії, пояснюється окремішністю, виділеністю геометрії як з-поміж інших наук взагалі, так і серед наук, що їх вивчають у школі. Шкільна, Евклідова, або класична геометрія, є довершеною у своїй кінечності. Тобто має певний, порівняно невеликий, набір теорем і означень, володіючи котрим, будь-хто — від школяра до академіка — може робити відкриття, здійснювати винаходи, перемагати у чесному двобої незалежно від різниці в досвіді і наявності вищої освіти суперників. А відтак геометрію можна розглядати як макет науки, на прикладі якої можна вивчати досить складні закономірності, в тому числі й фахового навчання».
Виступ пана Фінкельштейна був найбільш поміркованою частиною вечора. Наступний за ним перфоменс, відіграний студентами Київського театрального інституту ім. Карпенко-Карого, приголомшував не так несподіваністю думок, виголошуваних зі сцени, скільки шаленістю емоцій і тим, що ніколи ще зі сцени не казано про таке. Ну дійсно, хто сьогодні не знає, що «...уся педагогіка нашої школи побудована на принципі:«Як вчити дітей, які не хочуть вчитися?» І зовсім не говориться, і не думається про тих... хто хоче! хоче вчитися!!!» або, ще крутіше: «Школа — кузня масової брехні! Вона не правдива за своїм головним принципом: її закінчують люди, які не хочуть вчитися! Їх вчать люди, які не хочуть вчити! Зображаючи любов і слухняність — діти мріють вирватися з неї». Досить знайомі речі, адже майже всі тим чи іншим чином пов’язані зі школою — хтось має дітей-школярів, хтось ще пам’ятає власні шкільні роки. Але виголошені при такій шанованій аудиторії, та ще й iз певним юнацьким максималізмом, до болю знайомі тези набрали зовсім іншої соцільної ваги.
До того ж організаторам аж ніяк не можна було закинути марнослiв’я. Адже головний герой, Ісаак Аркадійович Кушнір, педагог не тільки зі світовим ім’ям, але й iз більш ніж сорокарічним досвідом роботи в школі. Тобто з проблемами сучасної освіти він обізнаний найкраще.
Піковий у подібних випадках контраргумент: «А ви особисто що робите для виправлення існуючого становища?» тут не спрацьовує. Адже кожен міг пересвідчитись, помацати «речові докази» причетності видавництва до справи освіти. Але освіти не у сенсі державної системи, а у її найвищій якості — знаряддя розбудови особистості, збереження і розвитку інтелектуальної підоснови. Якраз до державного, освяченого міністерським грифом переліку книжок «Нескучні підручники» видавництва «Факт» ніякого відношення не мають, так само як і презентована книга «Повернення втраченої геометрії». Так-таки невигідно робити погані книги, не маючи на них держзамовлення.
Проблему окреслено. Заклик на барикади — це, безперечно, не призив до повалення існуючого ладу. Скоріше, покликано до партизанської війни. Власними силами, впізнаючи один одного через моральнi якостi, не минаючи нагоди сказати вголос чи-то з газетної сторінки, чи-то з книги або з екрану про те, що освіта гине, і її треба рятувати. Занадто пишно? А чи не досить убогості, панове?!
