Про це Георгій Натансон повідомив мене в Анапі, на фестивалі «Киношок». У ній будуть і сторінки, присвячені Олександру Довженку.
Георгія Григоровича називають «живою легендою». У своїх за дев’яносто (!) він продовжує знімати, їздити по кінофестивалях. Нагадаємо, кар’єру в кіно Натансон починав асистентом в картинах Пирьєва «В шесть часов вечера после войны» і Олександра Довженка «Мичурин». Георгій Натансон відкрив для кіно актрису Тетяну Дороніну, знявши «Старшую сестру». Потім були картини «Посол Советского Союза», «Они были актерами», «Валентин и Валентина», «Еще раз про любовь»... Останніми роками режисер активно включився в роботу в документальному кіно — зняв художньо-публіцистичну трилогію про Михайла Булгакова (на суд глядачів і критиків вже представлено дві частини — «Я вернусь...» та «Михаил Булгаков на Кавказе»). «Кіно — все моє життя», — говорить Георгій Григорович, із задоволенням згадуючи минуле, хизуючись блискучою пам’яттю!
Останній ранок в Анапі. Фестиваль «Киношок» закінчився, увечері закриття, але я виїжджаю раніше. Проте спочатку на пляж, дихнути наостанок морським повітрям (напередодні вечірнє море вражало світлом). Та де там! На виході з їдальні зустрічаю Георгія Натансона з донькою Мариною. Напередодні 91-річний режисер захищав на фестивальному конкурсі проектів сценарій фільму про Булгакова.
Марина залишає нас на лавці загоряти, а сама кудись зникає («Розмовляйте, скільки захочете»). Знаючи, що Натансон працював з Довженком, починаю з цього.
— Ви добре знали Довженка...
— П’ять років у нього був в асистентах, як же.
— Колись була стаття про те, що Булгаков нібито стріляв у Довженка 1918-го року. Були вони по різні боки тодішніх барикад... Ви щось знаєте про взаємини Довженка і Булгакова?
— Зовсім нічого.
— Довженко коли-небудь говорив про Булгакова?
— Та ні, такого не пам’ятаю. А ось що пам’ятаю — як Олександр Петрович плакав, після того, як Большаков (тодішній міністр кіно) передав йому від Сталіна (Сталін не допускав до себе Довженка після відомої історії зі сценарієм «Україна в огні») вказівки вирізати з готового фільму «Мичурин» декілька великих епізодів і заново перезняти їх... Як він ридав! Це було у нього вдома...
— А що, квартира Довженка була штаб-квартирою фільму?
— Та ні, але я бував там часто. Я ж асистент — то одна справа, то інша... І ось він плаче. Юлія Іполитівна, дружина його, говорить мені: підіть, підіть до нього.
— Як Довженко уживався з Солнцевою?
— Та як? Уживався. Хоча інколи говорив сердито: «Юліє Іполитівно! Ви в цій справі — в кіно тобто — нічого не розумієте!» Жінка була з дуже складним характером.
— Ну, це ви дуже делікатно сказали. Говорять, Довженко суворий був і крутий, говорив монологами, не дозволяючи нікому вступати в розмову. Це правда?
— Так, крутий був, як же. Але, загалом, нічого страшного... Коли знімали «Мичурина», приїхали в Мічурінськ і тут же Довженко говорить мені: «Жорик, я забув режисерський сценарій вдома. Їдьте до Москви, ось вам ключі від квартири і від шухляди, де лежить рукопис». Приїжджаю, приходжу на квартиру. Там у них жила мати Юлії Іполитівни.
— Так, вона навіть пережила Довженка.
— Солнцева часто з нею сварилася. Так от, ця сама теща перевірила мої ключі, впустила у кабінет. Я відкрив шухляду столу і побачив рукопис сценарію, а поруч орден «Червоного Прапора» і наган.
— Ви впевнені, що це був саме наган?
— Я взагалі не дуже знаюся на видах зброї, так, може, й не наган. Пістолет якийсь, словом. Але він точно там лежав... Ну, а повертаючись до «Мичурина» — ми якось проѓавили цвітіння садів у Мічурінську, довелося потім знімати їх південніше.
Поки Натансон говорить про квітучі сади, я думаю про пістолет. Скільки знаю про Довженка, але про пістолет чую вперше. Згадалася розповідь Солнцевої про те, як вразило Довженка самогубство Володимира Маяковського, з яким він був у дружніх стосунках і з яким зустрічався напередодні його загибелі, у квітні 1930-го. Самого Довженка тоді ялозили за «Землю». Значить, якщо вірити Натансону, зброя у нього була. І скільки разів нависали над ним хмари і загроза арешту. Сповна міг зіграти в ту ж гру. Як Маяковський, як Микола Хвильовий. Коли застрелився Хвильовий, Довженко негайно приїхав до Харкова. Текст доносу спецорганів не залишає сумнівів: він був приголомшений... То був 1933-й, Голодомор у розпалі, народ знищували — і як тут не пустити собі кулю в лоба? Дякувати Богові, цього не сталося. Мабуть, тому що Довженко відчував у собі сили врятувати свій народ. Тим паче що і Сталін вже наблизив його до себе...
А Натансон вже згадував Всеволода Мейєрхольда.
— Здається, Довженко його не любив, — говорить він.
— Та ні, — тут вже я виявився досвідченішим, — вони дружили. У своїх спогадах Солнцева, яка рідко кого сприймала, стверджувала, що Мейєрхольд завжди, приїжджаючи до Києва, приходив до Довженка в гості і вони, зазвичай, засиджувалися до ранку.
— Ой, — раптово міняє тему Натансон, — а знаєте, згадалося, як у Довженка настрій раптом піднявся. Знімали в саду і привели юну студентку Аллочку Ларіонову — так, маленька ролька. Олександр Петрович як побачив таку красу, так одразу засвітився весь.
— Любив красивих жінок.
— Любив. А ось Олександр Лукич Птушко не хотів знімати Ларіонову у фільмі «Садко», коли дізнався, що вона другокурсниця ВДІКу. Пробував інших, потім здався: приводь. І сказав після проб: «Ну, ти звичайний геній... Є у нас Любава». З Аллочкою я дружив усе життя. Рано пішла. А її чоловік, Микола Рибников, і зовсім передчасно.
Помовчали сумно, гріючи в пам’яті образ прекрасної актриси і блискучої жінки. І, після паузи:
— А ви знаєте, я був другим режисером у Тарковського на «Ивановом детстве»?
— Знаю, звичайно. Мені, до речі, Микола Гринько говорив, що це ви його засватали в картину.
Натансон пожвавлюється:
— Ну так, я. Зніматися у Тарковського Гринько не хотів. По телефону сказав: «Та ну, я тут знявся в Алова і Наумова, у картині «Мир входящему», серйозні люди. А у студента не хочу». Довелося їхати до нього в Київ, умовляти. Не пошкодував потім. Тарковський знімав його у всіх своїх подальших фільмах, знятих у СРСР.
Помовчали, і в паузі я пригадав, як чудовий актор Микола Григорович Гринько розповідав мені, що умовив його Натансон тим, що рибалку на Дніпрі пообіцяв: під Каневом знімали. Та тільки не сподобалося йому там: якось темно, сльота, худенький молоденький режисер нервово бігає туди-сюди... Виїхав здивований: навіщо таким людям дозволяють кіно знімати? А коли дивився завершений фільм, ахав про себе: звідки ж це все взялося?
Зрозуміло, Натансон не міг не пригадати про свою гордість і улюбленку, Тетяну Дороніну. Саме ролі у його фільмах «Старшая сестра» і «Еще раз про любовь» принесли їй всесоюзну славу.
— Знаєте, така важка вдача. На «Еще раз про любовь» зовсім складно було. Все повинно бути лише так, як вона хоче. Але ж бачите, я зробив з нею три картини! Дружимо усе життя. Нещодавно, 12 вересня, день народження у неї трапився. Стосунки її зі мною навіть кращі, ніж з її колишнім чоловіком Едуардом Радзінським.
— Сама живе?
— Так. Утім, вона і вдень і вночі в театрі. Працює! Я нещодавно фільм про неї зробив, документальний. Не бачили?
— Ні, не бачив. Подивлюсь обов’язково.
— Добре б у Києві, у Будинку кіно показати. А хто тепер секретарем вашого Українського Союзу кінематографістів?
— Тобто головою?
— Ну так.
— Я, якщо не заперечуєте.
— Ви? О, яка несподіванка!
— Скажіть, Георгію Григоровичу, так що ж з вашим фільмом про Булгакова?
— Та я не знаю. Вчора брав участь у конкурсі. Сценарій я написав... Разом із Самуїлом Альошиним. Пам’ятаєте наш з ним фільм «Все остается людям»?
— Пам’ятаю. А ви Булгакова бачили?
— Бачив, звичайно.
— Скільки ж вам було тоді років?
— Чотирнадцять. Жив я у Москві і бачив практично весь репертуар МХАТу. Там працював такий Михальський, у віконці видавав контрамарки. За півтори години до вистави до того віконця вишиковувалася черга... Ну, і я користувався. І серед іншого дивився виставу «Піквікський клуб» за Діккенсом. У ній якраз грав Булгаков. Суддю, і чудово грав! У такому дещо грубуватому гримі. Йому ж усе забороняли, а тут хоч акторську роботу дозволили.
— А ваша майбутня картина буде ігровою?
— Ігрова, звичайно.
— А хто зіграє Булгакова?
— Я домовлявся з Олегом Янковським. Але доки все це крутилося, він помер. І Альошин помер. Та багато хто помер, я ось іще залишився...
Тут з’являється донька Натансона Марина і ми разом ідемо на пляж, який за п’ятдесят метрів. Прощаємося. Записую телефони.
— Будете в Москві, заходьте обов’язково.
— Спасибі, зайду неодмінно.
Розлучаємося. Часу вже ні на що немає. Я роззуваюся і броджу уздовж морського берега. І раптом проста думка про те, що Натансон — ровесник мого батька. Ось таким він міг бути сьогодні. Але батько мій у могилі вже 51 рік. І якось важко мені його уявити 90-річним.
Майже нікого немає з того покоління, пішли чи не всі. І я вирушаю — поки що з пляжу. Натансон сидить під сонечком, вже у плавках. Блаженно мружиться. Море велике і ласкаве. Море. Воно вічне — майже як старий Натансон. А що, пам’ятаєте, хто був головним героєм «Звенигори» Довженка? Отож — Вічний Дід.
Хоча є, є ще один вічний дід, що знав і знімався у Довженка, — Юрій Любімов. Ну так, той самий, який театр на Таганці зробив. Йому теж за дев’яносто. Та що там — днями виповнилося дев’яносто п’ять. Можливо, пощастить, і я зустрінуся з ним теж?
