Зрештою, певна «анахронічність» є рисою, що нерідко вирізняє справжніх поетів: вони не відповідають часові, жодному із часів. І водночас самі стають часовими віхами, знаменуючи собою становлення нової духовної якості. Міцкевич прийшов у цей світ у жахливо несприятливу для польського поета пору — майже водночас із остаточною втратою поляками незалежності. Яскраво-безглуздий світ сарматського розгулу, безконечних полювань, гвалтувань, пиятик і міжсусідських чвар, світ підкреслено бароковий, а отже, густий і виразний, ішов у небуття, розпадався на фрагменти, на острівці. Анархічну республіку було востаннє розтягнуто поміж трьох супермонархій, бароко програло історичну баталію класицизмові.
Є, щоправда, й інша часова координата: Міцкевич народився в переддень Різдва. Себто в час адвенту — зосередженого й аскетичного очікування певної вирішальної зміни. Люди з містичним світосприйняттям надають таким деталям величезної ваги — так виникають прекрасні версії про месіанізм та обраність, так в історії польської культури назавжди з’являється поняття «wieszcz», себто передусім «відун, віщий», але в остаточному підсумкові «пророк». Поняття, із часом самими ж поляками неодноразово провоковане й пародійоване, проте й донині для них ключове.
Міцкевичева місія полягала в тому, що всередині знищуваної бездержавністю національної спільноти він створив код нової, — згодом вона почне вважатися класичною, — культури. З одного боку — поривної, піднесеної, патетично-бунтівливої, чуттєвої і пластично-елегантної. Із другого боку — містично напруженої, задивленої в таємниці буття, заглибленої у споглядання символів та опіумних одкровень. Іще змолоду ставши легендою салонів і таємних товариств, невтомно й багато — іноді примусово — подорожуючи (карта його пересувань і перфоменсів включає в себе не тільки Київ, Москву, Петербург, Одесу і Крим, але й добрі три чверті тодішньої Європи з кінцевою зупинкою в Парижі та пізнішим перепохованням у Кракові), Міцкевич явив собою винятково цілісний і водночас надзвичайно притягальний, а для польської культури просто-таки рятівний тип. Подієва насиченість його біографії (знайомства, жінки, пригоди, втечі, дуелі) настільки ж багата і яскрава, наскільки бездоганними й безсумнівними є тексти.
Усе інше — шкільні хрестоматії, зубріння уривків напам’ять, учительсько-учнівський дебілізм, криві дзеркала патріотичних коментаторів, ораторські надмірності політичних лукавців. Ситуація, надто добре відома і впізнавана також і в рідному контексті, з нашим рідним, «вітчизняним» генієм. Що ж, недаремно ми з поляками сусіди.
А ще — безконечні версії, вічно живі конструкції для горілчано-тютюнових дискусій десь так о третій ранку. Пригадую, знайомі білоруси стверджували, що Міцкевича слід вважати не польським, а білоруським поетом, який, щоправда, писав польською мовою. При цьому поет саме Білорусь вважав своєю батьківщиною, називаючи її, щоправда, Литвою. А втім, кому належить поезія з усіма поетами, якої вона національності, хто знає?
У Кракові хтось розповідав мені про один із незліченних підвалів десь у старому місті, де свого часу був шинок і де досі видніється напис на стіні, зроблений рукою Міцкевича, однак ніхто не знає, де цей підвал і взагалі — чи бував Міцкевич коли-небудь у Кракові, як, до речі, й у Варшаві. А може, в тому написі якесь найголовніше з Міцкевичевих пророцтв?
Пам’ятаю також історії про всілякі окультні практики, що в них Міцкевич заглибився в останнє десятиліття свого життя, про дивне оточення із зачарованих дівчат та зомбованих юнаків, про спілкування з духами, про сеанси спіритизму, магнетизму, лунатизму, про муз і ангелів.
Однак найголовніше, що маю сказати при цій нагоді, — люблю поляків і люблю їхню культуру, а надто поезію, а надто поезію співану, люблю їхні площі, книгарні, їхніх особливих студентів. Із настанням весни вони просто сідають на сходах під Міцкевичем, де-небудь у Кракові, під його, Міцкевича, крилами, цілком вільні люди, щоразу нове покоління, нове майбутнє.
№247 23.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
