Дев’ятсот учасників з чотирнадцяти країн світу з 19 по 23 червня зібрала у Києві ювілейна XV Міжнародна наукова конференція «Мова і культура» ім. проф. Сергія Бураго. Серед її організаторів — поважні українські установи: Інститут філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАН України, Інститут психології ім. Г. Костюка АПН України, Інститут вищої освіти АПН України та Видавничий дім Дмитра Бураго. Серед учасників — такі відомі академіки й науковці, як Дмитро Затонський, Іван Дзюба, Дмитро Наливайко, Сергій Кримський, Маргарита Карпенко, Юлія Булаховська.
Конференція вже має свою історію. Вона була заснована ще у 1992 році з ініціативи відомого вченого-філолога Сергія Борисовича Бураго і тепер проходить щорічно. За попередні чотирнадцять років у конференції взяли участь тисячі науковців з понад 20 країн світу, зокрема з Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Югославії, Латвії, Китаю, Англії. Протягом цього періоду за її матеріалами вийшли друком 88 збірників, — понад 7560 наукових доповідей — у яких містяться дослідження з питань лінгвістики, літературознавства, філософії, політології, психології, історії, мистецтвознавства, культурології тощо. До того ж на конференції проходили пленарні та секційні заняття і круглі столи. Зокрема, з таких нагальних нині для України питань, як «Міжкультурна комунікація», «Національні мови та культури в їх специфіці та взаємодії», «Проблеми вивчення історії російськомовної літератури України» тощо.
Сьогодні «День» пропонує своїм читачам теж стати заочними учасниками конференції і порозмірковувати над новою статтею Івана ДЗЮБИ, академіка Національної академії наук України, лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка, автора таких відомих по всій Україні книжок, як «Звичайна людина» чи міщанин?», «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «Застукали сердешну волю...» та ін.
Починаючи від останніх десятиліть XX століття, народи планети та їхні культури зазнають впливу потужного світового процесу, який дістав назву глобалізації (термін цей уперше вжив 1985 року американський соціолог Р. Робертсон). Масштаби й багатоаспектність цього процесу засвідчують, що людство вступило в нову добу свого розвитку, який матиме характер планетарних змін. Глобалізація опиняється в центрі уваги не лише політиків та економістів, а й філософів, соціологів, культурологів, письменників, журналістів, репрезентантів різних громадських рухів... Наслідки й перспективи її дістають неоднозначну інтерпретацію, що відповідає докорінній суперечливості самого цього епохального явища.
Чи можна глобалізацію — як наслідок динамізації світового життя, як процес всесвітнення різних форм діяльності сучасного людства та зміну соціальної реальності в більшості країн — вважати коли не здійсненням споконвічної мрії про об’єднання різних гілок роду людського в одну велику сім’ю, то принаймні вираженням об’єктивної потреби всесвітньо-історичного розвитку? Чи це — лише ідеалізована ідеологами версія жорстокої боротьби за природні та інші ресурси, транслювання на всі народи світу самодостатньої конкурентної гри великих капіталістичних гравців? І чи не має рацію японський мислитель Дайсаку Ікеда, кажучи: «Нинішній процес глобалізації відбувається переважно й насамперед у тих сферах, де сильна сторона отримує матеріальну вигоду, а в підсумку лише збільшує симптоми й хвороби сучасності — «відсутність інших» або непотрібність милосердних взаємостосунків» (див.: «Всесвіт», 2004, № 9-10, с. 16). А раніше й ще виразніше писала Ханна Арендт у «Джерелах тоталітаризму»: «Сучасним історикам, котрі, спостерігаючи, як купка капіталістів нишпорить земною кулею в хижацькому пошуку нових інвестиційних можливостей, граючи при цьому на прагненні до прибутку найзаможніших і на азартних інстинктах найниціших, кортить вдягнути імперіалізм у шати давньої величі Риму й Олександра Македонського, величі, яка зробила б усі подальші події більш терпимими з погляду людяності» (Ханна Арендт. Джерела тоталітаризму. К., 2002, с.175). До речі, одним із джерел тоталітаризму вона вважала денаціоналізацію.
Тут, мабуть, час нагадати, що хоча наші близькі та далекі предки й не знали слова «глобалізація», однак глобалізаційні прагнення були їм знайомі. У різні часи, різними засобами та з різним успіхом нас глобалізували єгипетські фараони, всілякі «сини Сонця», Дарій, той же Олександр Македонський, Юлій Цезар, Чингізхан і Тамерлан, арабські експансіоністи, християнські місіонери, комуністичні пасіонарії, гітлерівські нацисти з їхнім «новим порядком», маоїсти й чучхеїсти... Скажуть, що все це зовсім різні явища. Безумовно! Але звернімо увагу й на спільне в них. По-перше, спільною була мета: приведення людства до єдиного знаменника, або, як тепер кажуть, до єдиних правил гри. Цим спільним знаменником могла бути віра, могла бути ідея, особиста або кланова влада. По-друге, утвердження свого як найкращого або нібито загальнолюдського. По- третє, насильницький, примусовий характер процесу, що означувався як «історична неминучість», «воля історії» (в сакральні часи — «воля Бога», чийогось бога), — а це й є вища міра примусовості, коли спротив стає не тільки безглуздим, але й аморальним, майже злочинним.
Інакше кажучи: історія знає багато спроб великомасштабної експансії держав (володарів), релігій, ідей, культур, — спроб, що теж були глобальними проектами на міру тодішніх можливостей суб’єктів експансії та умов життя людства. Ці проекти мали свою мотивацію й у більшості випадків спершу були агресивно заманіфестовані, а вже потім їх намагалися реалізувати. Намір і «теорія» (принаймні у формі погроз сусідам) ішли попереду дії та практики. Суб’єктивні поривання перевищували об’єктивні можливості.
С итуація починає змінюватися в добу капіталізму, коли промислова й фінансова діяльність буржуазії природним чином виходить за національні межі, набуває інтернаціонального характеру. Власне, тоді й стали укладатися об’єктивні умови для нинішньої глобалізації, яка увінчала науково-технологічний прогрес та бурхливий розвиток інформаційних технологій у XX ст., небувале збільшення обмінів продукцією та міграції трудових ресурсів. рушієм глобалізації стали транснаціональні мегакорпорації, світовий нафтобізнес, міжнародний фінансовий капітал, міжконтинентальні інформаційні структури, нові інструменти комунікацій, а рупорами — певні політичні сили, урядові й неурядові інституції, заангажовані ідеологи, теоретики. можна сказати, що тут практика йде попереду теорії, а теорія їй лише підіграє чи, в кращому разі, намагається її осмислити, — на відміну від більшості попередніх, так чи інакше політично й ідеологічно інспірованих глобалізаторських зазіхань. однак значна міра стихійності й високий ступінь об’єктивної зумовленості нинішньої «есхатологічної» глобалізації не виключають наявності структурних центрів глобалізаційної дії як її суб’єктів та цілеспрямівної ролі потужних суб’єктивних імпульсів (великодержавних і корпоративних інтересів). Т обто, з одного боку, маємо незаперечну тенденцію всесвітньо-історичного розвитку на досі небаченій високій стадії, а з другого — конкретну й наполегливо проваджувану геостратегічну політику, зумовлену, зокрема, й гіпертрофією споживацьких потреб «золотого мільярда», для задоволення яких слід мобілізувати енергетичні, сировинні, природні, екологічні та інші резерви всієї планети, не кажучи про дешеву робочу силу, наче спеціально даровану для ефективної експлуатації. Ф актично глобалізація, хоча й оперує гаслами економічної ефективності, насправді формує витратну цивілізацію, цивілізацію необмеженого споживання, що погибеллю загрожує майбутності людства.
Якою ж є культурна складова цього процесу? У минулому культурна експансія або супроводжувала експансію мілітарну, економічну, ідеологічну, або передувала їй, підготовляла її. Нерідко саме культурний потенціал експансії виявлявся найбільш тривким і надавав їй характеру глобалізаційного процесу, маскуючи собою інші чинники й виступаючи в історії як відносно позитивний «сухий залишок» драматичних змін у житті народів. Так, завоювання Олександром Македонським Передньої Азії, а потім і Середньої Азії, хоч і не було надто благодатним для високорозвинених, блискучих культур народів-аборигенів, але зрештою обернулося життєздатним симбіозом, відомим під назвою «елліністична культура». Інший варіант відносного культурного об’єднання (чи культурного співіснування) бачимо на прикладі історії Римської імперії: на опанованому нею геополітичному просторі ті народи й ті культури, яким пощастило вціліти, мали деякі можливості розширити свої контакти й обміни продуктами господарської та інтелектуальної діяльності. Арабські завоювання раннього Середньовіччя принесли в християнську Європу високі досягнення східної науки, філософії, архітектури, літератури. Усе назване вище залишилося в історії людства прикладами плідних культурних контактів, оскільки неминучі величезні людські й культурні втрати цих світових пертурбацій просто випали з пам’яті наступних поколінь.
Різні форми християнського експансіонізму, починаючи з хрестових походів, включаючи місіонерство, пов’язане з конкістадорством, мали переважно уніфікаторський характер (мотивований універсальністю ідей християнства, духом свободи й гуманізму) й супроводжувалися цілковитим винищенням багатьох самобутніх культур. Це був один із найдраматичніших актів величезного духовного спустошення, якого періодично зазнає людство. У цьому контексті Великі географічні відкриття XV — XVI століть мали досить амбівалентні наслідки: унаочнивши планетарність побутування людства, давши потужний імпульс європейській енергії світоосвоєння й європейській світопояснювальній думці, вони, однак, більше підживлювали євроцентристську гординю, ніж сприяли уявленню про багатоманітність способів життя народів та виробленню поваги до їхньої самобутності, — це останнє прийде з великим запізненням і в багатьох випадках уже тоді, коли відповідні феномени переходили в сумний архів історії.
У добу капіталізму значно розширюються культурні контакти народів. У колі європейських інтелектуалів та митців посилюється інтерес до «екзотичних» культур і народжуються ідеї творення світової культури. Під цим розумілися, власне, подолання локальності й набуття національною культурою загальнолюдського змісту й значення. Так Шиллер і Гете закликали творити не національну літературу, а світову; вони й творили цю світову літературу, але вона була німецькою національною. У цьому сенсі всі великі твори літератур різних часів і народів провіщали світову літературу.
Найбільш масштабний і продуманий проект інтернаціоналізації культури, формування світової культури запропонував комуністичний рух. Це мала бути важлива складова майбутнього ідеального світового суспільства. Після перемоги комунізму у світовому масштабі мало відбуватися поступове зближення народів, стирання національних відмінностей і формування уявного єдиного людства, У цьому процесі народи засвоюють «кращі», «прогресивні» надбання один одного, відкидаючи «гірші» й «реакційні» елементи історичної спадщини. У теорії це виглядало вельми гуманістично, оскільки комунізм вустами своїх вождів та ідеологів оголошував себе дбайливим спадкоємцем усіх цінних здобутків культури людства. Однак і в теорії дещо виглядало підозрілим або й небезпечним: проблематичність критеріїв добору «кращого» й «прогресивного» та відбраковування «гіршого» й «реакційного», очевидна догматичність і провіденціальність проекту. На практиці ж реальний комуністичний (чи псевдокомуністичний) режим у СРСР, після нетривалого періоду підтримки національних культур, кардинально змінив орієнтацію й лише використовував інтернаціоналістську риторику для прикриття політики гегемонізму, уніфікації та русифікації. Аналогічним чином і комуністичний Китай, показово демонструючи піклування про культури національних меншин, а в певні періоди й атакуючи російський імперіалізм («червоних царів»), насправді утверджував великоханьський шовінізм.
І все-таки комуністичні режими не відмовлялися остаточно від гуманістичної риторики, мусили оглядатися на власні теоретичні догми, й це давало можливість діячам національних культур обстоювати деякі важливі й для них позиції. На міжнародній же арені комуністичні держави, насамперед СРСР, у намаганнях розширити сферу свого впливу підтримували різні форми національно- визвольних рухів і високий статус національних культур.
Нинішня глобалізація змушує рахуватися із собою як безумовний факт («метафакт») історії, однак її імперативність не знімає проблем, сумнівів і тривог. Успіхи її безперечні, але так само безперечні й утрати, які вона несе, до того ж у будь-якій сфері життєдіяльності людства. В економіці й виробництві поглиблюється поділ на країни з передовими технологіями та країни, в яких концентрується екологічно шкідливе виробництво, або такі, яким судилося залишатися сировинними придатками перших; цілі народи таким чином витісняються на узбіччя цивілізації. Відповідно збільшується майнове розмежування, різниця в матеріальній забезпеченості людей, рівні та якості життя взагалі й не тільки за континентами та регіонами, а й у ний аспект глобалізації з великим запізненням став привертати до себе увагу її апологетів, теоретиків і критиків тоді як, скажімо, у фундаментальній праці Джозефа Стігліца «Глобалізація та її тягар» лише одна сторінка з 250 присвячена цій темі!). У сучасному світі можливості культурного обміну небачено збільшуються, але реально культурні впливи, як й інформаційні, є однобічно спрямованими, а їхній пресинґовий характер суперечить самій природі здорових культурних взаємин: адже культури органічно й плідно засвоюють лише те, чого внутрішньо потребують і до чого підготовлені своїм попереднім розвитком та потенціалами. Форма плідної культурної взаємодії — діалог. Інакше ж, за умов масованої експансії, форсованого тиску, суспільства засвоюють не культурний продукт, а його ерзац; більш примітивне, а не досконаліше, низьке, а не високе. Це й бачимо нині: в усі закутки світу проникають не найкращі зразки т.зв. масової культури й не найкращі стандарти т.зв. американського способу життя. Культурна багатоманітність людства поставлена під загрозу, а багатоманітність — це спосіб буття культури. І цілком слушно автори колективної праці українських учених «Людина й культура в умовах глобалізації» (К., 2003.) наголошують: питання про національну культуру постає нині не лише як питання національної, але й «загальнопланетної безпеки» (с. 9).
Апокаліптичного характеру набуває вимирання мов малочисельних народів, на черзі — мови їхніх чисельніших сусідів, а там — і зведення мовної картини людства до однієї-двох розмитих барв, що було б катастрофічним духовним зубожінням. З усвідомлення цього зродилася Європейська хартія захисту загрожених мов, але поки що вона не стала регламентом поведінки для мовних гегемонів, а в Україні, як ми бачимо, політичні демагоги прямо спотворили її зміст. середині різних суспільств. Суспільно-політична сфера характеризується концентрацією владної енергії та концептуальних рішень у світових центрах і, відповідно, обмеженням можливостей світової периферії, дедалі більшим відчуженням людини від життя суспільства, пригніченням локальних ініціатив і традиційних форм суспільного життя, аж до силового, збройного нав’язування євроатлантичної моделі демократії як нібито універсальної для всіх народів.
Хоча глобалізація високо підносить прапор свободи, але реально сфера свободи людини звужується, як шагренева шкіра, під дією не завжди помітних, але потужних маніпуляторів — економічних, політичних, мас-культурних, мас-медіальних та інших. Яке місце залишиться для особистості під пресингом глобальних чинників, на що вона спиратиметься, який корінь матиме? Чи не перетвориться вона просто на статистичну одиницю, позбавлену можливості бути суб’єктом, творцем — у культурі, в господарстві, в інтелектуальній сфері? Інформативний бум, усепроникність сучасних засобів масової інформації створюють для людини ілюзію всюдиприсутності та ввергають її в безодню відомостей про життя світу, але водночас формують віртуальне (й досить засмічене) середовище існування, вириваючи її з конкретного локального буття, оскільки потік інформації генерується все в тих самих світових центрах монополістичними інформаційними монстрами й «змазує» картину життя народів, які опинилися серед інформаційних аутсайдерів, тим самим збіднюючи знання людства про самого себе й деформуючи свідомість суспільств й особистостей, поглиблюючи кризу розуміння.
А що вже говорити про екологію... Принциповим глобалізаторам не до того, щоб дбати про збереження традиційних природних умов життя глобалізовуваних ними народів, надто ж «екзотичних», і навіть уже повсюдно усвідомлена реальна загроза планетарної екологічної катастрофи не знаходить адекватної відповіді світового співтовариства, яке, здебільшого, обмежується риторикою. Проблематичною стає безпека людини, людських груп та, зрештою, всього людства й, з іншого погляду, у зв’язку з «глобалізацією» тероризму, який по-своєму використовує сучасні технології та можливості транстериторіальності. Під загрозою опиняється й психічне здоров’я людини — через незміряно підвищений тиск вимог технологізованого й глобалізованого світу.
Але, може, найбільш кричущими суперечностями позначаються процеси глобалізації у величезній і тонкій сфері світової культури. Тут вони мають переважно стихійний, здебільшого неусвідомлений і непроґнозований характер. (До речі, культур
Слід, мабуть, сказати й про те, що й на елітарних рівнях культури також спостерігаються деякі тривожні тенденції. Ще в 60-і й 70-і роки минулого століття в США та Західній Європі дістала розповсюдження теорія т.зв. суперінтернаціоналізму. Її автори Х’юїс і Страус стверджували, що в добу науково-технічної революції, коли швидкість стерла відстані, національні культури перешкоджають світовому розвиткові, виробленню єдиних естетичних та інтелектуальних критеріїв, створенню сигналів, які були б доступні людям усіх націй та замінили б національні мови. У цілісному своєму вигляді теорія «суперінтернаціоналізму» не знайшла великої підтримки, однак вона кореспондує зі свідомо чи несвідомо зневажливим поглядом багатьох технократичних кіл на «хаос» національних мов і культур.
У більш безпосередньому стосунку до процесів глобалізації знаходиться виникнення гучного руху «Нью Ейдж», який проголосив радикальну перебудову культури, пропонуючи поєднання авангардизму західної науки, східного езотеризму, психофізичного тренінгу, неопоганства та інших феноменів з архіву культур світу та їхніх проривних новацій. Творцями цієї нової культури, а власне, й нового світогляду, мали стати вихідці з постколоніальних країн Сходу й Півдня, що вросли в метрополію — Англію. Сказати, що вони створили глобальну ідеологію майбутнього, було б великим перебільшенням, але новий струмінь в англійську літературу вони внесли. Як і творці «світової художньої літератури» — Салман Рушді, Кадзуо Ісігуро та інші транскультурні письменники переважно африканського або азійського походження, багато з яких, за словами Піко Айєра, звертаються до своїх діаспор, до «безпритульного, еклектичного, перемішаного» читацького загалу, чиї «романи, що беруть початок у традиції «багатобатьківщинства», сконцентровані на проблемі ідентичності та їхньою центральною темою стає скрутне становище тих, хто розривається між батьківщинами й рідними мовами». Про роман Майкла Ондаатжі, індуса зі Шрі Ланки, дослідник каже, що він «цілковито присвячений расі постнаціональних душ, міжнародних позашлюбних дітей, що народжені в якомусь певному місці, а мешкають деінде. Чиє життя складається з боротьби за те, щоб повернутися на батьківщину або, навпаки, втекти з неї» (Піко Айєр. Письмова відповідь імперії // «Всесвіт», 1995, № 5-6, с. 142 — 143). Як бачимо, навіть принципова транскультурність не рятує від проблеми ідентичності, бо ж зрозуміло, що ота безбатьківщинність чи оте багатобатьківщинство мучать автора не менше, ніж його героїв. Є й ще один аспект цієї проблеми, про який раніше сказав південноафриканський письменник Андре Брінк: «Якщо для опору необхідно привласнити мову ворога, я скористаюся нею й зроблю своєю». Але для транскультурних письменників ідеться вже не про опір, а про інфільтрацію, завоювання, привласнення колишньої метрополії.
Майбутнє покаже, чи справді ці «міжнародні», транскультурні письменники є провісниками літератури XXI століття (до речі, одним із центрів цього літературного руху стало й канадське Торонто), чи це лише один із викликів, на які культури людства відповідали й ще відповідатимуть. Добре чи погано, але ми вже пережили багато й пророцтв, і категоричних вердиктів, починаючи від «смерті Бога» до «кінця історії», не кажучи вже про те, що поезію вже двічі оголошували морально неможливою: перший раз після Хіросіми, другий — після Чорнобиля, а в культурології й літературознавстві мало не кожні десять років з’являються методології, що перекреслюють усі інші й оголошують себе остаточними... Структури культури, при всій динаміці імпульсів, насправді більш сталі, ніж може здатися з погляду завжди суєтної сучасності.
Досі універсальні художні цінності творилися в межах національних культур і літератур, здатних — кожна — дати своє неповторне й збагачувальне бачення спільного світу людства. Досі багатоманітність культур є джерелом творчих здібностей людства й підставою для його самоповаги. Як буде далі — залежатиме від меж і способів розгортання процесів глобалізації, від її наслідків, від її можливої адаптації до багатокультурної реальності чи, навпаки, адаптації цієї багатокультурної реальності до глобалізації.
Адже людство не може не шукати інших варіантів розвитку. Один із напрямів цих пошуків — антиглобалістський рух, який зростає в усьому світі, скликаючи під свої гасла найрізнорідніші соціальні, релігійні, інтелектуальні сили. І хоч би як до нього ставитися, треба визнати, що він змушує глобалістів передбачати певні гуманістичні корекції. Набуває популярності ідея доповнення глобалізації глокалізацією, що передбачає не тільки збереження, а й піднесення регіональних господарських, суспільно-звичаєвих, культурних потенціалів. Це дало б можливість, не протидіючи позитивним тенденціям глобалізації, зменшити її уніфікаторську дію та повніше розкрити творчий потенціал усіх людських спільнот. Адже етнічна багатоманітність людства з багатоманітністю культур, багатоманітністю мов — найбільший здобуток людської історії, й утрата його — незворотне збіднення й примітивізація життя людства, загроза його майбутньому.
Методи фізичного винищення народів залишилися в минулому. Але є інший, сучасніший та ефективніший метод винародовлення: поставити під сумнів цінності якогось народу, оголосити їх безперспективними, дискредитувати опорні пункти його самоусвідомлення, марґіналізувати його буття. Така перспектива хвилює багатьох, при чому не лише представників загрожених народів. Польський філософ Януш Кучинський як альтернативу глобалізації пропонує універсалізм у дусі загальноєвропейської гуманістичної традиції. Згадуваний уже Дайсаку Ікеда бачить вихід у створенні глобальної етики, що поєднала б цінності всіх народів. Відроджується інтерес до ідей Миколи Реріха, який немовби передбачив наші проблеми ще в перших десятиліттях минулого віку. До речі, апологети глобалізації нерідко шукають мотивацію в деконструкції культури, однак треба сказати, що сам першоавтор теорії деконструкції Жак Дерріда наголошував, що «деконструктивна теорія аналізу» не пропонує «нового типу культури», а лише дає «підхід до нового культурного синтезу». І далі: «Швидше, вона передбачає вихід за межі однієї культури, відкриваючи можливості багатьох культур. Деконструкція — це спілкування між культурами; саме факт функціонування культур має відношення до деконструкції» (Жак Деррида. Московские лекции. Свердловск, 1991, с. 26). Як бачимо, це далеке все-таки від редукції національних культур чи якихось перспектив їх скасування. І, взагалі, не є чимось таким, чого культури не знали раніше.
І, нарешті, постає таке парадоксальне запитання: чи є глобалізація справді глобальним процесом? Коли подивитися на карту планети, то побачимо, що величезний регіон мусульманського життя — від Магриба до Індонезії — не приймає її цінностей і дедалі жорсткіше їй протистоїть. Величезний африканський континент і Латинська Америка мають хіба що страждальне відношення до неї. Гігантський Китай неквапливо виношує свій варіант глобалізації. Усе це разом з антиглобалістським рухом істотно коригує перспективи глобалізації — як далеко не глобального, а євроатлантичного проекту, нав’язуваного решті людства. Але решта людства має свою — вбивчу! — відповідь євроатлантистам. Ця відповідь: велике, найбільше в історії переселення народів, що за своїми масштабами й темпами набагато перевищує ті переселення, які відбувалися в перші століття нашої ери. Сьогодні ми бачимо лише перші його наслідки. Отже: хто кого зглобалізує? Європа — афроазійський світ чи афроазійський світ — Європу? США — Мексику чи Мексика — США й т.д. А ще ж історія має у своєму резерві країну вічності й країну майбутнього — Китай, Піднебесну iмперію...
Колись дуже давно Фрідріх Енгельс у своєму «Людвігу Фейєрбаху» висловив глибоку істину: в історичному процесі стикаються наміри багатьох діячів, але результат завжди виходить той, якого ніхто не чекав і ніхто не хотів. Через кілька десятиліть таку ж думку, але вже як власне осягнення, подав Еріх Фром. А ще пізніше докинув своє й Ролан Варт: «В історії перемога одного противника над іншим ніколи не буває остаточною; хід історії приводить до цілковито непередбачених результатів, до негаданих синтезів» (Ролан Варт. Избранные работы. Семитика. Поэтика. М., 1989, с.128).
Отже, чекати, що скаже нам історія — з далекого майбутнього? А може, не чекаючи далеких результатів великої гри великих гравців, на міру історії сліпих, як і всі інші, все-таки працювати на своєму полі, культивуючи його для себе й для нащадків, у спілці з сусідами, з поглядом на весь світ?
Не маргінальна культура, а універсальна — ось наша надія. Але універсальність — не в абстракції, а в конкретному, в широкому діапазоні національно самобутніх форми вираження, що збагачують багатоманітність людства. На цьому й може базуватися наш оптимізм, хоча б і поміркований.
