Реслер перекидає суперника, бобслеїсти майже летять уперед, ватерполіст хвацько пасує м’яч, стрибок атлета на небачену висоту — суцільні рекорди, дворові й міжнародні, й тільки боксеру, здається, не пощастило — його нокаутують, обличчя наче зіжмакане, вловлюється схожість із картинами Френсіса Бекона. Так виглядають персонажі виставки одеського митця Євгена Петрова «Так тримати!», що триває в київській галереї «ЦЕХ» до 29 грудня. Художник спочатку зобразив спортсменів у акварелі, а потім за сюжетами цих малюнків зробив скульптури з глини, дерева, металу та епоксидної смоли. Причому нещасливого боксера він ліпив із себе. Навіщо ці жертви і взагалі — звідки така любов до спорту, Євген розповів «Дню».
БАБУСЯ
— Моя бабуся все життя викладала в школі фізкультуру, і я з раннього дитинства піддавався катуванням зарядкою тощо. Більше того, я ходив до школи, де вона працювала. Вдома у мене були вимпели, значки ГПО (нагадаємо, ця абревіатура на позначення єдиної програми фізкультурної підготовки в СРСР розшифровується як «Готовий до праці та оборони». — Авт.), лежали мати. Ще бабця принесла додому тенісний стіл, і я почав займатися настільним тенісом. Шість років проходив на теніс, спорт мене дуже цікавив, серйозно займався, на змагання їздив. Але потім упав із дерева і через травму хребта не зміг продовжувати заняття. Проте після цього почав малювати і пішов до художньої школи.
РЕКОРДИ
— Я хотів присвятити якусь свою виставку саме спортсменам. Порівнював життя художника і спортсмена і дійшов висновку, що художникам ведеться краще. Трагічна доля спортсмена, який усю молодість присвячує тренуванням, щодня ходить на заняття, дотримується дієти, не приділяє особливої уваги друзям — бо вільного часу зазвичай немає. Потім спортсмен, як правило, ставить якісь рекорди, і через десять днів його забувають, життя йде далі.
Це, як виставка у художника: ти все готуєшся, готуєшся, потім один день — велика радість, відкриття. Але художнику простіше: ти виставку зробив, якісь роботи дуже вдалі, якісь — дуже невдалі, проте якщо їх купили в тебе — добре, і неможливо все це перестрибнути. Мистецтво — це ж не олімпіада з першими місцями. У спорті в тебе є рекорд, в одну хвилину ти на висоті, а потім раз — і пішов спад. Рекорд обов’язково б’ють, ти, наприклад, ідеш займатися тренерством, а в когось депресія, хтось починає пиячити. І куди дівати ту медаль? Тоді як художник може й у 90 років малювати хороші картини.
ТУРНІКИ
— Напроти вікна моєї квартири в Одесі — шкільний двір, і я бачу, як на турніки приходять займатися хлопці, качаються там. У мою молодість мало хто був спортсменом, мало хто намагався наростити собі м’язову масу. Були гопники, які віднімали гроші без особливих фізичних зусиль: вони бесідували з людиною, і та сама їх віддавала. Зараз переконувати не виходить, треба докладати фізичні зусилля. Та й дівчину хочеться повести в кафе, кіно — грошей немає. Як привернути її увагу? М’язами. ПТУ закрили, і ці хлопці не вчаться, а ходять і качаються. Хто працює, хто ні, але зараз у цьому середовищі обов’язково треба, щоб тіло було красиве. І кожен, хто приходить на цей турнік, фотографує себе.
Соціальні мережі дали поштовх до того, щоб людина розвивалась у плані фізичної культури. Йому подобається фотографувати себе, або друг його фотографує, тут же це викладається в мережу — щоб залишити таким чином слід після себе. Розумом у соцмережах особливо не блиснеш, а тут фото — дивіться, чого я досягнув за півроку. Сьогодні це набуло масштабних розмірів: на всіх турніках займаються підлітки, качаються всі поголовно.
«БОКСЕР»
— Не розумію, як можна прийти, заздалегідь побачити людину і потім її бити, причому доволі жорстоко. Це перетворюється на незрозуміле місиво. Я не вважаю бокс за спорт. Для мене це просто викид енергії, злості, негативу на суперника. Немає змагання як такого, просто мордобій. Людина скидає з себе негатив — навіть якщо у результаті побили її — і йде. Немає радості перемоги.
ХОЧА ЄВГЕН ПЕТРОВ НЕ ВВАЖАЄ БОКС СПОРТОМ, НА ЙОГО ДУМКУ, ЦЕ ПРОСТО ВИКИД ЕНЕРГІЇ ТА ЗЛОСТІ НА СУПЕРНИКА. «БОКСЕР» Є СЕРЕД ГЕРОЇВ ЙОГО ВИСТАВКИ. БІЛЬШ ТОГО, ФОРМУ ДЛЯ СКУЛЬПТУРИ БОКСЕРА МИТЕЦЬ ЗНІМАВ ЗІ СВОЄЇ ГОЛОВИ
Не думав, що мій боксер вийде жахаючим, я ж із себе його робив. Моя дівчина допомогла зняти форму з голови, а потім я поламав цей зліпок і робив боксера. Ламати такий зліпок дивно. Рази чотири інтерпретував його по-різному, змінював ніздрі, перефарбовував, хотілося менше крові та побиття, щоб він був якийсь легкий, ненав’язливий, але отримав таке...
ТИПАЖІ
— Я обирав ті види спорту, які можу передати в русі, щоб скульптура була динамічною. Те саме з аквареллю. Готуючи виставку, дивився фотографії з Перших зимових Олімпійських ігор, які відбулися 1924 року, і звернув увагу, що їх учасники за нинішніми спортивними мірками вже старі. Спортсменам, які займали перші місця, на вигляд можна дати 50 років. Я починав якраз зі спортсменів на тій першій Олімпіаді, мої бігуни на ковзанах зроблені за фото того часу — вони з вусами, старенькі. Потім усі спортсмени стають молодші й молодші.
ПРИЙОМИ
— Спочатку я робив акварель, а потім те, що намалював, намагався передати в 3D, в об’ємі — вже з малюнка ліпив скульптуру. Також поставив собі задачу: спочатку намалювати до акварелі ескіз, хоча роблю це дуже рідко.
Взагалі, щоб максимально передати в акварелі об’єм, треба зліпити персонаж: потім цю форму я бачу в об’ємі, і мені легше її намалювати. Тут навпаки, і як ця «пласка» людина на акварелі виглядає ззаду, уявити складно. У художній школі в нас були такі завдання: нам давали великий настінний годинник, і ось треба було уявити механізм, який є всередині.
У акварелі простіше фантазувати. На аркуші ти можеш щось додати, прибрати. А ось скульптура має бути настільки цілісною... Робити скульптуру мені набагато складніше. Мало того, що вона має бути цілісною, але й також лаконічною, без зайвого: треба показати м’язи, носи, очі, руки, і це не повинно дробитися.
ПІДСТАВКИ
— Мені цікава скульптура, бо я можу використовувати різні фактури. Дуже не люблю такі роботи: лита підставка з бронзи і бронзова фігура. Мені треба, щоб був конфлікт фактур і матеріалів.
До речі, практично всі свої підставки для скульптур я знаходжу на вулиці, і на цій виставці є те, що викинуло море. А буває, щось на пляжі ремонтують, і я беру шматок дерева на підставку. Знаходжу підставку і придумую, яка на ній буде скульптура. Іноді виліпиш скульптуру і бачиш, що це — звичайна собі людина, треба додати їй якісь риси. Тоді ламаєш роботу і з’єднуєш частини знову, але інакше. Часто я вже зліплену скульптуру виламую, щоб був нестандартний рух.
МОМЕНТ РАДОСТІ
— Коли батьки приводять дитину на спортивну секцію, вона починає день у день займатися, потім це входить у звичку, вкорінюється — і ти вже підсаджуєшся на спорт. Коли ти взяв участь у перших змаганнях, починається азарт — чи зможу я у цих ось хлопців виграти. І знов-таки, досягнення... Як на мене, художники, спортсмени, музиканти, актори, вчені — ми можемо змагатися з ким завгодно в усьому світі.
Кожен раз, коли ліпив, думав про долю цих спортсменів, як їм жити після 30. Це радість до якогось моменту, а потім... Втім, цей момент радості я і залишив.
