І вже 18 років, як легендарний співак відійшов у Вічність, а його унікальний голос можна почути лише в записах... У мільйонів шанувальників таланту Анатолія Борисовича досі болить душа, що не змогли вберегли нашу національну гордість...
Це була зірка світового масштабу, хоч його творчий шлях не був устелений лише трояндами. Чому ми не вміємо цінувати таланти за життя, отруюючи їхнє існування дрібними причіпками, інтригами, заздрістю... Не секрет, що останні роки А. Б. Солов’яненко страждав через незатребуваність, вимушену розлуку з Національною оперою України, в якій виступав упродовж майже трьох десятиліть. Йому пропонували емігрувати, обіцяючи величезні гонорари, але Анатолій Борисович душею прикипів до Батьківщини. Він виступав із сольними програмами на сцені Національної філармонії, їздив на гастролі по містах і країнах... Нічого не коментував, нікого не звинувачував, а на прохання про інтерв’ю відповідав однією фразою: «Все, що я хочу сказати публіці, вона чує на моїх концертах». Ми були давно знайомі з Анатолієм Борисовичем, але дуже не просто було вмовити співака все ж висловити свою позицію в пресі. Ми домовились зустрітися в парку біля Маріїнського палацу. Лечу на інтерв’ю і потрапляю у грандіозний затор. Біжу через увесь Хрещатик, а потім — вгору вулицею Грушевського і картаю себе, бо знаю, наскільки педантично точний Анатолій Борисович, розумію, що запізнююся майже на півгодини(!). Все, це катастрофа. Чекати народний артист не буде... Але яким же виявився мій подив, коли побачила, як спокійно проходжується Солов’яненко біля фонтану. На мої виправдання він махнув рукою, але цей жест я сприйняла як серйозну догану. Великий тенор дав мені урок, і відтоді я не запізнююся...
Анатолій Борисович говорив неголосно про те, що його хвилювало як вокаліста, патріота й українця. Співак щиро переживав через те, що наші оперні театри знижують професійну планку, національний репертуар занепадає, а твори сучасних українських композиторів практично не ставляться на сцені... Те інтерв’ю викликало резонанс, а касету зі сповіддю співака я зберігала багато років...
Так вийшло, що з Анатолієм Борисовичем ми спілкувалися і за день до його раптової смерті. Солов’яненко розповідав про свої виступи в Канаді й США, про намір поїхати на гастролі до Італії, про плани провести турне містами України з сольними концертами. Ми домовилися зустрітися після його повернення з Італії і поговорити детальніше... але раптова смерть співака 29 липня 1999 року перекреслила ці наміри...
Яким запам’ятався Солов’яненко? Про Анатолія Борисовича згадують його колеги, рідні, музикознавці...
«ПИШАЮСЯ, ЩО МАВ ЩАСТЯ ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ ІЗ МАЙСТРОМ»
Олександр ГУРЕЦЬ, соліст Національної опери України:
— Я прийшов у театр 1991 року. То була зіркова пора розквіту Київської опери, коли виступали легендарні співаки: Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов’яненко. Голос Анатолія Борисовича причаровував. Те, що я став оперним артистом, завдячую саме Солов’яненку. Одного разу, ще навчаючись у Капелі бандуристів, почув по радіо, як легко співак взяв верхню ноту (сі бемоль) і спробував повторити за ним. Вийшло... Знаєте, завдяки Анатолію Борисовичу я ніколи не мав проблем «з верхами». Солов’яненка завжди цікаво було слухати і дивитися на сцені. Це щось незабутнє — професійно, дуже майстерно і на найвищому рівні. Вперше наживо я почув у співака в партії Герцога у «Ріголетто» — одна з коронних ролей А. Солов’яненка, і досі я не чув кращого виконання, аніж у нього! Він чудово виконував також українські народні пісні, італійські серенади, романси. Це був Спів із високої літери. Музичні критики порівнювали вокал Анатолія Борисовича із солов’їним співом. Я пишаюся, що мав щастя працювати разом із майстром. Незабутніми були вистави «Бориса Годунова» коли Солов’яненко виконував партію Самозванця, а я — Шуйського. Закарбувалися в пам’яті концертні виступи, і я відчував гордість, що на одній сцені виступав з таким метром. Це була людина-епоха, наша зірка і наша гордість!
«ОДИН У ПОЛІ ВОЇН...»
Алла ТЕРЕЩЕНКО, музикознавець, автор чотирьох книжок про А. Солов’яненка:
— Нове покоління українців, на жаль, уже не почуло наживо голосу Анатолія Солов’яненка — унікального тембру, з дивовижно сильними, світлими, «золотими» верхами, досконально вирівняним в усьому діапазоні, здатним відтворювати як емоційну лірику, так і драматичну експресію. Голосу, який промовляв до всього світу і до людської душі, яка чула його. Цьогоріч йому могло виповнитися 85. Ще б міг жити... Попри всілякі терни на нелегкому шляху становлення оперного артиста, життя Анатолія Борисовича, безмежно відданого улюбленій професії, родині та Україні, було прекрасним.
Ретельно упорядкований дружиною співака Світланою архів Анатолія Борисовича, з яким я працювала ще за життя геніального співака — від початку 1970-х і майже 20 років поспіль, здавалося, знала досконально. До того ж, Солов’яненко, який всіляко сприяв підготовці до друку моєї першої (на сьогодні їх уже чотири) монографії, щоразу згадував нові подробиці своєї життєвої та творчої біографії, і, здавалося, що вже все знаю про цей період його життя (до сьогодні зберігаю касети з нашими численними бесідами та особисті записи під час слухання вистав, концертних програм, інтерв’ю з артистами-партнерами, диригентами, музикантами, слухачами та ін.). Однак лише в останній, найбільшій за обсягом та фактажем монографії про співака, яку було видано 2009 року київським видавництвом «Либідь», вміщено документальний матеріал, а саме скорочений варіант великої рецензії з красномовною, як на час радянських 1980-х, назвою «Горе поневоленим», присвяченої виступам Анатолія Солов’яненка в нью-йоркській «Метрополітен-опера». Цю рецензію Анатолій Борисович показав мені уже за часів незалежності.
Автором публікації був відомий американський співак українського походження Теодор Терен-Юськів, який багато років виконував на сцені «Метрополітен-опера», поряд із кращими співаками світу, провідні баритональні партії. Ось уривки з його статті, які були надруковані в газеті «Свобода» (10 серпня 1978 р.):
«Яка це була радісна несподіванка, коли понеслися такі прегарні й такі впевнені звуки українського тенора з Київської опери Анатолія Солов’яненка в творі П. Масканьї «Кавалерія Рустікана», чи пак «Сільські залицяння» («Сільська честь». — А.Т.). Співом своїм полонив цей співак кожного: як не барвою чи тембром голосу, то своїм темпераментом, як не безконкуренційними високими тонами, то глибиною почувань серця, як не безмежним віддихом, то безпосередністю й справжнім пережиттям ролі. Скільки я не бачив тенорів у ролі Турідду та з кількома я й сам співав у цій опері (партію Альфіо), ніколи не мав нагоди зустрінути тенора, який заграв би краще і переконливіше від Солов’яненка цю роль...
Тут (у США) не було за ним ні жодної протекції, ні дипломатичної підтримки, ні ніякого державного авторитету, що завжди дуже допомагає співакам, головно, на початку їх закордонної кар’єри. А Солов’яненко був один у полі воїн... У нього високі ноти свобідніші й певніші, а передовсім довші, як у найбільшого тенора світу Лючано Паваротті...»
Додам, що вистава «Сільська честь» П. Масканьї йшла в постановці знаменитого італійського режисера Франко Дзеффіреллі, диригував — не менш відомий у музичних колах Джузеппе Патане, а серед партнерів українського артиста була всесвітньо відома негритянська співачка Мартіна Аройя (Сантуцца). І ще. Вистава з участю Анатолія Солов’яненка транслювалася на Америку та Канаду, а унікальний запис голосу співака нині зберігається в Музеї «Метрополітен-опера».
«ТРИМАВ МАРКУ, РЕНОМЕ ВЕЛИКОГО СПІВАКА»
Володимир РОЖОК, ректор Національної музичної академії України:
— Анатолій Борисович вивчав партії надзвичайно швидко. Він був дуже вимогливою до себе людиною. Мені випала велика честь працювати з ним у театрі, коли 1981 року мене призначили заступником директора з творчих питань Київської опери. Тоді в театрі працювало сузір’я видатних імен у розквіті таланту, геніальні Анатолій Солов’яненко, Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Галина Туфтіна, молоді Гізела Ципола, Євдокія Колесник, Володимир Федотов — це все світового класу співаки. Анатолій Борисович був серед них усіх лідером. Він не допускав жодної фальші. Коли його вводили у спектакль — дуже багато працював з режисером над мізансценами, тому що хотів виглядати не просто виконавцем, а створювати образ. Він натхненно працював з диригентом над кожною нотою і фразою. Жодного разу не було такого, щоб він підвів чи не з’явився на репетицію. Ніколи такого не було, щоб він на репетиції співав не на повний голос. Він тримав марку, реноме великого співака, професіонала та при цьому був надзвичайно людяним.
ЗІРКОВИЙ ДУЕТ СОЛІСТІВ КИЇВСЬКОЇ ОПЕРИ: АНАТОЛІЙ СОЛОВ’ЯНЕНКО ТА ЄВГЕНІЯ МІРОШНИЧЕНКО В ОПЕРІ «ЛЮЧІЯ ДІ ЛАММЕРМУР» ДОНІЦЕТТІ
Коли я став заступником міністра культури, то допомагав Анатолію Борисовичу організувати концертні турне з Оркестром народних інструментів (нині Національним оркестром під орудою В. Гуцала). У Солов’яненка були прекрасні програми. І так сталося, що коли його змусили піти з Оперного театру (хоча співак був у розквіті сил і ще міг багато років виступати), він почав займатись концертною діяльністю і я йому допомагав. Він їздив містами України, і його концерти відбувалися з величезним успіхом.
Кожен виступ Солов’яненка (у виставі чи на концерті) закарбувався у пам’яті. Таких майстрів мистецтва нам зараз дуже не вистачає. Анатолій Борисович був надзвичайно популярним. Виступаючи за кордоном, він був як посол, котрий своїм мистецтвом об’єднував континенти і народи...
Постать Анатолія Солов’яненка унікальна. Він дуже багато зробив для піднесення іміджу української музичної культури у світі. Це був істинний лідер свого часу. Співак унікального природного обдарування, яке використовував для того, щоб прославляти не тільки своє ім’я у світі, а й українське мистецтво.
«ПРИТЯГУВАВ, НЕМОВ МАГНІТ»
Костянтин ФЕСЕНКО, концертмейстер Національної опери України:
— Знаєте, коли я згадую про Солов’яненка, то перед очима постає концерт після Чорнобильської трагедії в Жовтневому палаці. Анатолій Борисович співав разом із хором театру знамениту «Молитву» Андрія із опери «Запорожець за Дунаєм». Це було настільки вражаюче, що пробігав мороз по шкірі. Створювалось враження, що музика і голос так тонко передають невимовну любов та біль за Україну — це було одне з найбільших моїх потрясінь. Запам’ятався й концерт у Страсбурзі. У програмі були арії з різних опер у виконанні різних співаків, і от виходить Анатолій Борисович. Він заспівав кілька італійських арій і причарував — усі слухачі скандували: «Браво!». Це було щось надзвичайне...
Солов’яненко був дуже ерудованою, культурною та інтелігентною людиною. Після репетицій або на гастролях його часто можна було побачити з книжкою або з італійськими газетами й журналами (він чудово знав італійську мову, а на початку своєї кар’єри стажувався в «Ла Скала»). Спілкуватися з ним завжди було дуже приємно. Анатолій Борисович хоч і тримав дистанцію, але ніколи не поводився, як капризна зірка. Упродовж останніх років його роботи в нашому театрі ми разом багато займалися на уроках. Він був професіоналом найвищого рівня. Незабутнім для мне став його спів у «Трубадурі» в партії Манріко. Коли Солов’яненко брав верхні ноти, то здавалося, що вони відриваються від співака і самі по собі пливуть залою... Це справляло надзвичайний ефект, і то для мене, звичного до співу (!), але щоразу це було потрясіння і катарсис... Анатолій Борисович був особливою людиною, зосередженою на творчості, і притягував слухачів, немов магніт.
«Я ДОСІ НЕ МОЖУ ЗМИРИТИСЯ З ДУМКОЮ, ЩО АНАТОЛІЯ БІЛЬШЕ НЕМАЄ»
Світлана СОЛОВ’ЯНЕНКО, вдова співака:
— Я завжди розуміла, що мій чоловік — геніальний співак. До кожного спектаклю він ретельно готувався, знаючи за місяць, де, коли й що співатиме. Щодня працював із клавіром. Вставав о восьмій-дев’ятій годині ранку. Обов’язково робив зарядку 30 — 40 хвилин. Він був раціональною людиною і тому багато встигав зробити. У день спектаклю вимикав телефон, не дивився телевізора, не слухав радіо — цілковито настроювався на постановку. Ми з синами намагалися його оберігати і не заважати. Толя слухав записи, головним чином, майстрів світового рівня.
Ви знаєте, незважаючи на біль втрати, все-таки я себе вважаю щасливою жінкою, бо була з ним поруч 37 років. Толя подарував найдорожче — своє кохання і двох прекрасних наших синів. Розбираючи архів чоловіка, я не втомлювалась дивуватися, як бережно він до всього ставився. Збереглися програмки його перших виступів ще під час самодіяльності в Донецьку. Він вів щоденник, де записував про всі вистави та концерти, робив помітки подій, які його справили на нього враження...
Ніщо не пророкувало страшної біди. Чоловік був бадьорий та підтягнутий. 29 липня 1999 року він прокинувся в чудовому настрої, якого у Толі я давно не бачила. Жартував, сміявся. Приготував сніданок і раптом захотів поїхати на дачу в Козин. Добирався автобусом. Стояла виснажлива спека. Він сходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що приляже відпочити до обіду — і вже не прокинувся... За висновком медиків, чоловік помер від інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів...
Я досі не можу змиритися з думкою, що Анатолія більше немає. Він часто виїжджав на гастролі, і часом мені здається, що він десь на гастролях...
P.S. Вечір пам’яті відбудеться 26 вересня у Києві. У гала-концерті візьмуть участь симфонічний оркестр, хор та солісти столичної опери, а режисером цього дійства виступить Анатолій Солов’яненко-молодший, син Анатолія Борисовича, який продовжив творчу династію і нині є головним режисером Національної опери України.
