Приїзд до Києва легендарного театру «Современник» — завжди подія, яка, завдяки продюсерській компанії «Advice» та її керівникові Оксані Немчук, почала повторюватися із завидною наполегливістю. Театр «звітує» перед киянами в середньому раз на півроку. Ми бачили знамениті чеховські постановки Галини Волчек і «Крутий маршрут». Заворожливого «Пігмаліона» та вимріяних і вже знакових «Бісів» у постановці Анджея Вайди. Експерименти молодих режисерів — Ніни Чусової та Костянтина Серебренникова, яким театр сміливо надає свою сцену.
Цього разу гастролі складалися з нової вистави «Сон Гафта, переказаний Віктюком» (постановка Романа Віктюка), де Гафт грає Миколу, якому наснилося, що він — Сталін, а Олександр Філіпенко — всіх інших; і творчого вечора головного режисера театру «Современник» Галини Борисівни Волчек.
Любов «Современника» й особисто Галини Борисівни до Києва, крім шанування міста та його глядачів, міцно пов’язана з особистістю Віктора Степановича Черномирдіна. Нічого гріха таїти, гастролі в наш час справа не лише клопітка, а й дуже недешева, а Віктор Степанович, будучи Послом Росії, вважав своїм обов’язком брати активну участь у культурному взаємообміні, досягши в цьому чималого успіху. Про що Галина Волчек з ніжною щирістю говорила зі сцени.
Але, судячи з афіш, квитків і постійної особистої присутності, в стані спонсорів з’явився новий лідер, що підхопив естафетну паличку російського посла. На сцені театру, у фіналі творчого вечора, на прес-конференції, що відбулася наступного дня, а також на майстер-класі Галини Волчек в Академії театрального мистецтва незмінно був присутній новий шанувальник театральної музи — Віктор Пилипишин. Хоча його постійна присутність і виглядала дещо дивно, але вкладення коштів у культурний обмін виглядає набагато благородніше, ніж незліченні багатометрові білборди.
Але повернімося до творчого вечора. Галина Волчек — гідна спадкоємиця знамениї фамілії, актриса й режисер, залізна леді театру, яка в найскладніші для «Современника» часи взяла на себе тягар керівництва театром, і не лише зберегла театр, а й вдихнула в нього нове життя, веде за собою колектив уже понад 35 років. У ній поєднуються талант і інтелект, мудрість і максималізм, дипломатичність і вміння товаришувати, й багато-багато працювати. Подальша бесіда складається з її публічних виступів і бесід із автором статті.
СПОГАД ПРО ДИТИНСТВО
— Тато був дуже сором’язливою людиною, скромною. Усе, що хотів розповісти, він говорив своїм студентам. Усі найкращі оператори — учні мого батька. Ті ж таки Петро Тодоровський, який починав як оператор, Вадим Юсов вчилися в тата. А люди, які його оточували... Я жила в цьому колі. Їздила з ними в одному ліфті, вони смикали мене за кіски, коли я стрибала перед під’їздом у класики. Юлій Райзман, Сергій Ейзенштейн. А Михайло Ромм узагалі був головним моїм вихователем: день я жила в себе, день у них. Дядько Коля Крючков, дядько Михайло Жаров. Тітка Люся Целіковська, обожнювана мною. Я була закохана в цю красуню. Колись саме до Ромма прийшла, закомплексована, затюкана мамою, яка вважала, що мені в театрі не місце, щоб поділитися своїм бажанням стати актрисою.
ТЯГАР ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
— Навіть не мислила про такий тягар відповідальності, як керівництво театром. Відмовлялася від цієї ролі два роки, коли пішов Єфремов. Але за цей час відома байка Крилова наче матеріалізувалася в нашому житті. Коли дуже гідні колеги і я також тягнули, мов лебідь, рак і щука, в різні боки, зрозуміла, що на кону стоїть життя нашого театру. І погодилася стати лідером. Рішення було важким. Здавалося тоді, що зраджую свою головну професію. Зараз смішно, але я вважала себе актрисою. І ще що мене зупиняло — найбільше в житті ціню єство в життєвих ситуаціях, обставинах. Ледь уявляла собі, що завтра керуватиму тими, з ким прожила вже великий — на той час уже 14 років — відрізок свого життя, адже всі сиділи на одній лавочці. І це почуття досі існує в моїх взаєминах з театральною родиною. У тій чи іншій формі я все життя вибачаюся за те, що стала керувати ними. Це багато чого визначає в моїй поведінці як керівника, іноді зневажаю себе за якісь моменти компромісу, слабкості тощо, хоча, напевно, іноді й буваю жорсткою — цього явно недостатньо.
КОНКУРУВАТИ МОЖНА ЛИШЕ З ТЕАТРОМ І ДЛЯ НЬОГО
— Скрізь трупа нарікає, що головний режисер не пускає інших. Першим моїм кроком на посаді головного режисера було запрошення до постановки Анджея Вайди та Георгія Олександровича Товстоногова. У моїх колег це викликало своєрідні коментарі: одразу видно, жінка — дурна, покликала двох мало не найкращих режисерів світу! Сама я тоді ставила «Сходження на Фудзіям». Потім запросила Фокіна, тоді зовсім молодого режисера. І знову конфлікт усередині трупи. Актори не хотіли працювати з новаком. Сьогоднішні спроби вдалі, як із Серебренниковим і Чусовою, а також, я б хотіла сподіватися, з Володимиром Агеєвим, який випускає зараз на Іншій сцені «Політ чорної ластівки» з Ігорем Квашою, або невдалі, які траплялися в нас у театрі, — не заважають мені приводити нових цікавих людей до театру. І я робитиму це завжди. Мені хотілося б самій, без посередників, знайти нового режисера, який буде цікавий нам, нашому театру. Ми взяли чотирьох молодих людей з різних творчих майстерень РАТМ — трьох хлопців і дівчину. Умова одна — щоб задіяні були лише актори «Современника». Мало того, ніхто цих акторів заздалегідь не умовляв. Це теж входить у поняття майбутнього режисера: спробуй заразити своєю ідеєю не ровесника, а народного артиста. У всіх чотирьох абсолютно рівні умови, вони в один день стартували й разом закінчать. Їм було сказано: «Ви маєте мізерну матеріальну винагороду». Кожний отримує мінімальну — навіть не зарплату — стипендію. Вибирайте будь-яку драматургію, але це має бути не уривок, а образ вистави. Я сама свого часу поставила п’єсу «Ешелон», де на сцені одночасно було щонайменше вісімнадцять осіб, так от, я її зробила у нас на п’ятому поверсі, в кімнаті, й пред’явила — просто щоб отримати дозвіл починати роботу на сцені. Тож усе можливо.
ЯК «БРАЛА» АМЕРИКУ
— Все сталося випадково. До СРСР приїхала велика група американських діячів театру, щоб ознайомитися з радянською драматургією. Вони ходили по всіх театрах. У театрі «Современник» дивилися «Вишневий сад», а останнього дня свого перебування схотіли подивитися й «Ешелон» Рощина. Я сказала, що вони нічого в цьому не зрозуміють, це ж суто російська п’єса про простих російських жінок. Але американці прийшли. Сіли в залі, наділи навушники. В антракті я зайшла за ними. Вони сидять. Я спочатку подумала, що вони не зрозуміли, що це антракт, почала давати їм знаки, що, мовляв, можна покурити, погуляти. Вони продовжують сидіти. Раптом одна з американок з такою силою схопила мене за руку, що я вирішила, що вона хоче до туалету. А вона каже: «Галино, я запрошую вас на постановку цієї вистави до Хьюстона». Я голосно засміялася, розуміючи, що це нереально — до Америки ж ніхто не їздив (це кінець 70-х, холодна війна). А вона запитала: «Коли?» Я навмання відповіла: «У грудні». Коли після вистави я знову зайшла за ними, у багатьох були червоні від сліз очі. Я кажу їм: «Усе, це кінець, далі нічого не буде». А перекладачка говорить, що гості хочуть подивитися, як працює механізм, що рухає декорації. Дорогою на сцену один з американців затримав мене: «Галино, я запрошую вас на постановку цієї вистави до Нью-Йорка. Коли?» Я і йому відповіла: «У грудні». А потім я отримала ще одне запрошення, тепер уже до Міннеаполіса. Ось так усе й вийшло. Наступного ранку, просто перед їхнім від’їздом, був прийом у ВААПі. Я була туди запрошена «для меблів», приймав гостей начальник. Я трохи запізнилася — мене даїшник затримав. Коли увійшла, то не зрозуміла, що відбувається. А виявилося, що іноземці вже встигли написати листа міністрові Демічеву, що мене запрошують до Америки. Була субота, й нікого з начальства не було. І коли хтось із гостей підвівся й при журналістах сказав, що в захваті від нашої вистави й що найкращим підтвердженням цього буде запрошення російського режисера Волчек до Хьюстона, всі були шоковані. Присутньому представникові Мінкульту стало погано. Йому ж навіть порадитися було ні з ким. А всі чекають його відповіді. І він підвівся й сказав: «Міністерство культури принципових заперечень не має». Так я полетіла за океан. Пробула там три місяці.
ЩО ТАКЕ ПЕРЕМОГА
— Моя перемога — повний глядацький зал, і зал цей помолодшав. Багато разів у театрі я переживала відчуття страшної самотності. Буває таке споживче ставлення, якщо буде успіх, ми до нього долучимося, а в разі неуспіху можна сказати, що ми це знали заздалегідь. Ось це відчуття самотності на шляху дуже важке, і якщо я подолаю його з Божою допомогою, вважаю себе переможцем. Якщо люди прийшли до мене й розкаялися за свою зраду, а таке було в моєму житті не один раз і не два, не вибачилися, а саме розкаялися — це теж перемога.
І дуже хочеться сподіватися, що головна перемога в цієї дивної жінки, актриси, режисера — попереду. Нові вистави, драматургічну основу яких вона постійно шукає. Нові ролі — в театрі й кіно, тому що її артистичний дар величезний, запам’ятовується й підкоряє раз і назавжди. І головне, нехай їй на все це стане здоров’я. З Божою допомогою.
