На першому поверсі Будинку творчих спілок (на бульварі Шевченка), з написів на виставлених в коридорах металевих кофрах можна довідатися чи не про весь репертуар Національного заслуженого академічного ансамблю танцю імені Вірського, а ще, крім назви танців і хореографічних композицій, які колектив «возив» у багато країн світу, роздивитись зображення козака із списом і напис «Virsky». Це ім’я було і на численних афішах ансамблю під час недавніх великих гастролей у США. За океаном наші митці дали шістдесят п’ять концертів, які подивилися приблизно сто сорок тисяч глядачів! Один із виступів відбувся у канадському місті Монреалі. І захоплений надзвичайною майстерністю київських танцівників імпресаріо відразу підписав контракт на наступний гастрольний тур ансамблю — вже по Канаді (він відбудеться восени). А 6 і 7 березня зустрітися зі славетним колективом зможуть кияни і гості нашої столиці. Як підкреслив художній керівник колективу Мирослав Михайлович Вантух, концерти будуть присвячені засновнику славетного ансамблю — Павлу Павловичу Вірському, на 105-річчя від дня його народження.
— У програмі обов’язково будуть представлені шедеври з хореографічної спадщини великого майстра хореографії. Це вже стало традицією, якої я постійно дотримуюся впродовж трьох десятиліть моєї праці на чолі ансамблю, — розказав М. ВАНТУХ. — Серед шістнадцяти номерів програми глядачі побачать його знаменитих «Запорожців», «Подоляночку», «Вишивальниць», будуть і мої хореографічні композиції «Україно моя, Україно» та «Карпати», «Танець із бубнами», український обрядовий танець «Літа молодії», гопак із опери «Тарас Бульба», який виконуватиме Денис Турчак, який майстерністю може позмагатися з будь-яким солістом балету Національної опери України. А вихованці нашої дитячої хореографічної школи виконають спеціально поставлені номери «Гуцулка» і «Гопак». До речі, не дивуйтесь, що ця назва повторюється тричі — адже саме цей танок є квінтесенцією української хореографічної культури і вражає своєю барвистістю й можливістю використання різних лексичних засобів.
— Чим сьогодні живе школа ансамблю, чи не відчуваєте проблем із набором вихованців?
— Вважаю, це Бог мене напоумив створити такий заклад і триступеневу систему хореографічної освіти. Якби не вона, не уявляю, як би нам вдалося зберігати високу майстерність колективу за тих умов, коли через маленькі зарплати ми втратили майже два склади виконавців! Адже наші артисти під час зарубіжних гастролей одержували заманливі запрошення на роботу в інші колективи із зарплатнею, у багато разів вищою... Ми змогли налагодити безперервну підготовку кадрів: прийшовши до нашої школи у віці шести років, діти, підростаючи вступають до студії при ансамблі, а з неї найкращі приходять у колектив.
Нині проблем із набором немає. Коли гості із відомої не тільки в Японії хореографічної школи «Терада» побували у нас на заняттях і побачили, що в кожному класі навчається по двадцять-тридцять хлопчиків, вони дуже здивувалися: у них із цим великі проблеми — дівчатка змушені платити за навчання, а хлопчиків заохочують тим, що їм платять стипендію.
— Певно, дуже важливо, що діти повсякчас бачать, як працюють їхні старші колеги. Відчуваєте корисність такого спільного виховання?
— Безсумнівно. Адже це своєрідне виховання дітей патріотами колективу. Юні вихованці долучаються до культури дорослих, переймають їхнє ставлення до мистецтва, вчаться самовіддано служити йому. Якось побачив дітей, які розглядали фотографії видатних солістів ансамблю. Поцікавився: «Теж хотіли б бути на їхньому місці»? Чесно відповіли, що про це мріють. Так і має бути. Саме так формується спадкоємність поколінь. Дуже вдячний за роботу керівникові школи — моїй дружині Валентині Володимирівні Вантух, яка спрямовує практичну і методичну роботу педагогічного колективу школи, а під час гастролей перетворюється ще й на турботливу маму для своїх юних вихованців.
— У нас завжди вистачало заздрісників і недоброзичливців, дехто говорить про «засилля клану Вантухів». Як ви реагуєте на подібні слова?
— Хай побільше у нас буде подібних кланів у будь-якій сфері життя! Хай всі їхні представники із творчим піднесенням працюють на славу рідної держави! До речі, моя дочка Галина вже багато років працює солісткою в нашому ансамблі. Вона закінчила Університет іноземних мов, а пізніше ще й здобула професію педагога-балетмейстера. Дві вищі освіти має і син Мирослав. Він теж закінчив Університет іноземних мов, а потім здобув фах організатора культури. Під час останніх гастролей в Америці він у нас був і перекладачем, готував інтерв’ю, брав участь у проведенні зустрічей із глядачами перед концертами. До речі, хочу зазначити, з такою практикою ми зустрілися вперше. На зустрічі з керівниками нашого колективу та його солістами приходили чимало представників ЗМІ, глядачів різного віку, українців із нашої діаспори. З одного боку, це було доволі обтяжливо — перед концертом спеціально вдягатися для таких зустрічей і спілкуватися з публікою, відповідаючи часто на несподівані запитання. А з іншого боку, й цікаво. Так, наприклад, ми довідалися, що дехто з американців навіть сьогодні не має уявлення, де розташована Україна. Так що доводилося нам розповідати і гідним чином представляти нашу молоду незалежну державу.
— А як наша держава ставиться до колективу, який пропагує українське мистецтво у світі?
— Я не чекав, що буде так складно в роки незалежності. У радянські часи нам теж не так легко було виїхати на зарубіжні гастролі, бо для Москви на першому плані були ансамбль танцю Ігоря Моїсєєва та «Березка». Та ще листи до Москви на мене дехто з артистів писав, коли доводилося творчо оновлювати колектив. Вимогливість, без якої неможливо стабільно досягати майстерності, в декого викликала незадоволення. Та місцева влада нас усе-таки підтримувала, цінувала талановитих виконавців, яким було виділено кілька десятків квартир. Нині ж не можна вирішити жодного питання. Коли минулого року я звернувся до Київської міської влади з проханням виділити житло одному з наших заслужених артистів України, мені так і не допомогли. Від Міністерства культури і туризму не одержуємо грошей ні на музичний інструментарій, ні на нові костюми і взуття. Якщо, скажімо, компанія «Каламбія Арт», яка приймала нас в Америці, витрачала великі кошти на переліт наших артистів, проживання у першокласних готелях «Хілтон» та «Хайям», то на Батьківщині ми не одержуємо ні копійки на нові постановки! А, скажімо, в Італії знаменитий оперний театр «Ла Скала» одержує сотні мільйонів дотації... Вони ж пропагують своє мистецтво. А хіба ж цього не можна сказати про наші національні колективи — Ансамбль ім. Вірського, хор імені Григорія Верьовки, капелу бандуристів, симфонічний оркестр? Чим Україна похвалиться, крім опери, якщо уявити, що ці колективи раптом перестануть існувати? Я завжди підкреслюю, що політика держави відносно культури має бути послідовною та чіткою, інакше не буде жодного поступу в будь-якій іншій галузі.
— Ви проводите Всеукраїнські фестивалі-конкурси народної хореографії імені Павла Вірського. Нині на черзі — завершальний етап третього конкурсу. В якому він стані?
— І хореографічна спілка, яку я очолюю, й управління культури на місцях, і хореографи готуються до проведення другого туру, який проходитиме у квітні-червні в кількох містах: Хмельницькому, Харкові, Львові, Донецьку, Миколаєві, Севастополі та Києві. А 1 і 2 жовтня в столиці відбудуться заключні концерти переможців — тих, хто зайняв перші місця серед професійних колективів і серед аматорських. Сподіваємося і цього разу на нові відкриття — оригінальні хореографічні постановки, і не тільки в жанрі українського національного сценічного танцю, а й інших народів, які проживають на території нашої держави. Мої колеги всіх рівнів чекають цього огляду і як відповідального іспиту, і як свята.
— Мирославе Михайловичу, скажіть, а чи узагальнюються ці досягнення сучасної хореографії на науковому рівні?
— В усякому разі, я спонукаю здібних до цього виду діяльності своїх колег. А такі працюють і на кафедрі хореографії Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, яку я очолюю. Не так давно мені довелося стати завідувачем кафедри хореографії ще й в Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. Ректор цього навчального закладу Віктор Петрович Андрущенко прагне, щоб університет став одним із найкращих, і запропонував мені очолити кафедру після того, як пішов із життя відомий мистецтвознавець Юрій Станішевський. Чесно кажучи, через надмірну зайнятість я спершу вагався. А потім дав згоду, бо в моєму дитинстві саме вчителі посприяли тому, щоб я прийшов у мистецтво і зміг розкрити закладені в мені природою здібності. В ансамблі, та й в інших творчих колективах, в основному доводиться займатися чисто постановочною практичною роботою. Але виконавська культура, особливості пластики, технічних засобів у танці потребують ще й обѓрунтування з точки зору науки. І це особливий її різновид. Я завжди раджу нашим хореографам у творчих пошуках спиратися саме на українську культуру, експериментувати на базі саме своєї народної пластики та лексики. Можливостей стилізації багато. Звичайно, мають право на існування, скажімо, брейк, джазові танці. Хай вони займають свою нішу. Проте вони все-таки чужі для нас. Якщо не ми будемо підтримувати й розвивати свою національну культуру, то хто це робитиме за нас? Хотілося б, щоб з’являлося більше музичних творів, розрахованих на хореографічне втілення.
— Добре, що ви згадали про музику. Під час концертів глядачі, захоплені танцями артистів, якось забувають про те, що успіх кожного хореографічного номера залежить і від музичного супроводу. Розкажіть про музикантів оркестру.
— Насамперед треба назвати нашого головного диригента Олександра Дмитровича Чеберка. Раніше він був художнім керівником і диригентом ансамблю пісні і танцю «Донбас». Він — чудовий музикант. Вільно почувається за роялем, а баян просто співає в його руках. Олександр Дмитрович не тільки керує оркестром, а й пише музику — варто згадати хоча б його «Козачок». Оркестр під його керуванням уже двічі з великим успіхом виступав в Іспанії та Португалії (з класичним репертуаром). Хоча для виконання симфонічної музики склад оркестру довелося трохи поповнити. Диригент чудово відчуває, в якому темпі здатен виконувати свої трюки кожен соліст. А це надзвичайно важливо. За ініціативою Олександра Дмитровича по п’ятницях ми щотижня проводимо оркестрові танцювальні репетиції. Це мобілізує і танцівників, і оркестрантів, дозволяє уникнути накладок на концертах. Не можу з вдячністю не згадати і концертмейстерів-баяністів — дуже досвідченого Олександра Хрустевича, братів Руслана і Богдана Пирогів, Олександра Пономарьова.
— Цього року ансамбль уже має запрошення на виступи у Канаді. А є ще якісь домовленості про гастролі?
— Після Канади ми маємо летіти в Іспанію. А раніше відбудуться гастролі в Польщі. На них запросив нас давній партнер колективу — імпресаріо Сквара, який свого часу проводив наші надзвичайно успішні гастролі у Франції, Канаді, Америці. Він нині займається іншим видом діяльності, але, як зізнався, сумує за колишньою роботою — організацією концертів, зустрічами з митцями, глядачами. Нині він живе у Варшаві, запросив нас на гастролі до Польщі. Ми, зокрема, виступатимемо в оперному театрі, який зветься «Велькій», тобто великий, та в концертному залі ансамблю пісні і танцю «Мазовше». До речі, для цього відомого в світі колективу держава побудувала великий будинок із репетиційними кімнатами та просторим концертним залом, де можуть виступати й інші творчі колективи. Щоб оцінити нинішній художній рівень нашого ансамблю, імпресаріо спеціально приїхав до Києва і прийшов до нас на репетицію. Він був уражений технічним рівнем виконання танців і крізь сльози повторював, що сьогодні наш ансамбль — найкращий у світі.
— А чи вдасться ансамблю цьогоріч представити своє мистецтво не тільки в столиці України, а й в областях?
— Це дуже болюче питання. Якщо грошей на такі гастролі не виділять, ми не зможемо нікуди поїхати, хоч душа рветься. Поки що одержали запрошення від Кіровоградської філармонії, де маємо виступити у День працівників культури. До речі, в цій області дуже великий інтерес до хореографічного мистецтва і значні досягнення місцевих творчих колективів. А багато обласних філармоній існують приблизно так, як у колгоспі «Тихе життя». Частково це пояснюється тим, що в нас досі немає закону про гастрольну діяльність, проект якого подавався дуже давно. Сподіваємося, що пасивне очікування на місцях все-таки зміниться на більш активну діяльність. Ми ж завжди готові поїхати туди, де на нас очікують, і подарувати людям свято українського народного сценічного танцю.
