Скласти уявлення про той чи інший народ, про його душу можна на підставі того, які символи та міфи створив цей народ протягом своєї історії і кого він шанує як своїх великих людей у піснях, легендах, мистецтві. А ще — кому і за що ставить пам’ятники.
Якби хтось зробив всепланетну інвентаризацію пам’ятників видатним особистостям різних народів, то на поверхню вийшло б, вочевидь, те, що людство найбільше схильне цінувати заслуги воєнні, — тобто тих, хто воював, завойовував, підкоряв, розширював. Скільки бронзових і мармурових імператорів, королів, фельдмаршалів, полководців, простих солдатiв та цивільних людей зі зброєю в руках стоїть на високих постаментах по всій землі! Улюбленою композицією таких монументів є з античних часів — попри всі сучасні воєнні засоби пересування — кінна статуя: дибки апокаліптичний кінь, вершник із піднятою шаблюкою стоїть у стременах, готовий стинати голови навколо. Згадаємо хоча б «вселяючий жах» монумент кондотьєра Венеції Бартоломео Коллеоні!
14 липня Франція відзначає національне свято — День падіння Бастилії (1789), фортеці-в’язниці, яка колись символізувала для французів абсолютизм королівської влади. У зв’язку з цим святом мені чомусь згадався один із видатних пам’ятників Франції, який яскраво презентує ту рису характеру цього народу, яку не часто згадують і не завжди цінують. Йдеться про монумент «Громадяни міста Кале», створений славетним французьким скульптором Огюстом Роденом і присвячений зовсім не фанфарним воєнним перемогам, — він уславлює людську мужність іншого ґатунку. Мужність, яка дається людині набагато важче, ніж воєнна доблесть, і проявляється значно рідше.
Цей пам’ятник кінця ХIХ століття присвячено подіям далекого ХIV століття — початку Столітньої війни між Францією та Англією. Англійці тоді отримували перемогу за перемогою і, вигравши битву при Крессі, захопили значну частину Франції. Восени 1346 року війська англійського короля Едуарда III взяли в облогу портове місто Кале на півночі Франції (пролив Па-де-Кале). Середньовічні «Великі французькі хроніки» Фруассара лаконічно розповідають, що місто Кале протягом багатьох місяців мужньо витримувало облогу британців, не маючи жодної допомоги ззовні. Населення страждало від нестачі харчів; всі усвідомлювали безнадійність протистояння лицарям та лучникам короля Едуарда.
Кінець кінцем, король, розуміючи, що французи не мають виходу, поставив перед ними ультиматум: «Нехай за стіни Кале вийдуть і стануть перед переможцем шестеро найбільш іменитих громадян міста — в одних лише сорочках, босі, із непокритими головами, із мотузками на шиї та з ключами від міста в руках». Місту було запропоновано вибір між капітуляцією і голодною смертю — Едуард пообіцяв зберегти життя всіх мешканців (окрім шести іменитих громадян) у випадку виконання його вимог.
Далі хроніст Фруассар розповідає, що, дізнавшись про ультиматум, бургомістр Жан де В’єнн наказав ударити у великий дзвін. На торговий майдан збіглися перелякані мешканці; вони приречено, як присуд смерті, вислухали повідомлення бургомістра — ніхто з них не вірив у те, що хтось із багатих людей погодиться виконати вимоги англійського короля. Коли Жан В’єнн закінчив, впала довга, страшна і, здавалось би, безнадійна тиша.
Але ось виступив із натовпу один із найбагатших та найстарших за віком громадян міста і висловив згоду піти у ворожий табір, виконати принизливі умови короля Едуарда. Цей перший був Есташ де Сен-П’єр. Хроніст розповідає: «Люди юрмилися навколо нього, сповнені глибокого співчуття, вдячності і поваги. Багато хто із сльозами впав до його ніг … За першим, серед молитов і ридань жінок, вийшло з натовпу ще п’ятеро громадян. Згодився піти на смерть Жан д’Ер — також багатий і іменитий громадянин, батько двох вродливих доньок». Слідом за ним — брати Жан і П’єр де Віссан, потім ще двоє (хроніст не називає їхніх імен). Засуджені на смерть зняли з себе одяг та черевики, залишившись у довгих сорочках; кожен пов’язав на шию мотузок (символ рабства і ганьби), а потім всі вони рушили через вже відкриті ворота до ворожого табору, до тимчасової резиденції Едуарда III. На площі знову запанувала страшна тиша, хоча люди не розходилися. Кожен відчував, що їх стало тут менше.
Коли громадян Кале привели до англійського короля, той наказав негайно стратити їх, і кати вже стали за їхніми плечима. Та трапилося чудо: молода королева, уродженка Фландрії, кинулась перед Едуардом на коліна і вимолила помилування своїм співвітчизникам. Король не міг їй відмовити, бо королева була тоді вагітна. Але все те, що трапилося, в таборі ворога, лежить за межами тієї історії, про яку розповідає французький скульптор Роден своїм пам’ятником «Громадяни міста Кале».
У другій половині ХIХ століття муніципалітет міста Кале вирішив спорудити пам’ятник легендарному Эсташу де Сен-Пьеру, який першим прийняв виклик короля Едуарда. Робота була замовлена Огюсту Родену, тоді ще мало знаному у світі скульптору. Тема самопожертви і мужності глибоко схвилювала його, і він запропонував муніципалітету свій варіант — увічнити не одного, а всіх учасників достопам’ятної події, показати боротьбу між почуттям обов’язку та страхом смерті в душі кожного з них. Після довгих дискусій, які набули загальнонаціонального характеру, замовники таки дозволили Родену втілити його нетрадиційний задум — шестифігурну композицію і той момент трагедії, коли добровольці зробили перші кроки, прямуючи вулицями міста до кріпосних воріт, до загибелі.
Багато дискусій та заперечень викликав також роденовський проект постаменту для людських фігур. Вірніше сказати — відсутність такого постаменту. Роден хотів, щоби виліплені майже в натуральну величину герої (висота кожної постаті два метри) не височіли над людьми, а були серед них і на тій самій торговій площі, з якої вони самотньо пішли 1347 року. Цей задум було реалізовано тільки пізніше, вже після смерті автора — тепер шестеро громадян Кале вічно йдуть серед юрби громадян, стикаючись з ними, як живі з живими, втягуючи їх у свій скорботний героїчний хід, примушуючи кожного питати себе: «А я здатний на подібний подвиг?»
«Громадяни Кале» стали знаменитими зразу після встановлення скульптури (1895). Про неї писали газети, монографії, щоб подивитися на неї, люди їхали (і їдуть досі) до Кале не тільки з усієї Франції, але й з усього світу: кожен хоче постояти у тому натовпі на торговій площі, через який ідуть герої. Знаменно також те, що з 1913 року авторська копія пам’ятника стоїть також у Лондоні — на згадку про те, що відважні французи з міста Кале таки не були страчені британським королем. «Громадяни Кале» є для Великої Британії символом мужності й милосердя.
Я би дуже хотіла, аби багато подібних — але українських — символів милосердя і мужності стояло на нашій землі.
