Тімур Бекмамбетов знову зробив частково вдалу спробу завоювати американський комерційний прокат. Його новий блокбастер «Президент Лінкольн: мисливець на вампірів» за однойменним романом Сета Грема-Сміта в перший тиждень прокату в США вийшов на третє місце, поступившись, що цікаво, лише мультфільмам — «Відважна» і «Мадагаскар-3». Зараз він опустився нижче десятки лідерів, але, принаймні, Бекмамбетову вдалося повторити успіх свого американського дебюту «Особливо небезпечного» (2008), який також досяг третього місця.
Тема вампіризму для автора «Денного дозору» не нова. Інша річ, що він ще не втілював її в Новому Світі. Тут, звичайно, перед авторами фільму стояв серйозний виклик. У США про упирів знімають багато і в усіх жанрах: від жахів до мелодрам. Бекмамбетов і його постійний партнер, який став продюсером «Лінкольна», Тім Бертон (нещодавно випустив «Похмурі тіні» з Джоні Деппом у ролі вовкулака), знайшли ефектний вихід: схрестили сюжет про кровопивців з політико-історичною фабулою. Точніше, це зробив Сет Грем-Сміт, який спеціалізується на подібного роду постмодерністських знущаннях із класичних текстів: його першим бестселером стали «Гордість і упередження та зомбі» за романом Джейн Остін «Гордість і упередження».
Дія «Мисливця» починається 1818 року. Малолітній Абрагам Лінкольн живе зі своїми батьками у жорстокого плантатора Джека Бартса в штаті Індіана. Лінкольн заступається за чорношкірого однолітка, що призводить до конфлікту його батька з Бартсом. Бартс звільняє батька Лінкольна й вимагає повернути борг із відсотками, а отримавши негативну відповідь, приходить до них уночі й кусає матір Лінкольна, після чого та помирає. З роками одержимий помстою Лінкольн (його грає Бенджамін Вокер) остаточно з’ясовує, що вампіри існують, що вони захопили контроль над Півднем США, а скоро поневолять усю країну. Особиста помста сублімується на запаморочливу політичну кар’єру.
Не бракує ні спецефектів, ні бійок, ні трюків. У першій половині картина цікавіша, оскільки неабияк приправлена гумором — таким історіям, зважаючи на їхню шаблонність, дуже серйозний підхід шкодить. Утім, потім режисер все ж таки починає наздоганяти неминучий пафос, а сцени з Лінкольном у родинному колі й у політиці відчутно уповільнюють фільм. Дія більш-менш налагоджується ближче до фіналу, коли знову починаються бійки, стрілянина й пожежі, але легкості все одно гостро бракує.
У цілому в Бекмамбетова знову, як і чотири роки тому, вийшла громіздка дурничка, яку забудуть до наступного сезону. Але в історії великобюджетного кіно вона все ж таки залишиться. Лінкольн із його пишними бакенбардами, який розмахує сокирою, як не крути, — образ, що запам’ятовується.
Автор дякує кінотеатрові «Київ» за сприяння в підготовці статті.
