Герої вистави театру «К.Р.О.Т.» спілкуються лайкою, найжорсткішою і найбрутальнішою. Вони мислять інстинктивно. Часто це «акцентуйовані особистості», як сказав би Карл Леонгард. Він, до речі, вивчав акцентуйовані типи на основі літературного матеріалу, аналізуючи образи Гамлета та інших як втілення емоційно гіпертрофованих, але тому й патологізованих людських характерів. У виставі показано українських акцентуйованих персонажів, для яких у принципі не існує таких категорій, які пройшли осмислення в європейській культурі останніх двох тисяч років: етика, моральність, прекрасне, гуманізм... Ці слова для них сфальшовані та позбавлені суті. Для героїв вистави ці слова — ширма, за якою приховано підлість і ницість.
Персонажі Леся Подерв’янського виростають, немов паразити, на світовому ґрунті (шекспірівському, наприклад), бо в їхній основі тексти, в яких наявні прагнення різних митців створити образ людини, в якій перемагає людське, а не тваринне. Від часів Аристотеля і до Сартра мистецтво, принаймні мейнстримне, яке набувало масового розголосу, прагнуло звеличити людське, показуючи усю складність людини. Щоправда, були поодинокі спроби посміятися з людської сутності, як у Рабле чи Чосера, Вайлда чи Жене, Бодлера чи Жарі. Рабле показує, яким жахливим може бути тіло, зокрема у того, хто оспіваний своїм почетом і має поважний статус. Такі «диверсії» були спрямовані на емансипацію людини, на показ того, що усі рівні. Людина — істота, яка до певного часу набирає розуму, а потім із певного часу активно його втрачає, зрештою, перетворюючись на харч для хробаків. Шекспір показує колізію людського існування, не стаючи на бік ексцентричного блазнювання чи карнавалізації: поряд із плебсом, який обговорює, звинувачує, нарікає, проклинає, драматург демонструє людину, здатну замислитися над запитанням «Бути чи не бути?». Шекспір показує життя як театр, у якому гра — онтологічний принцип і чинник світоустрою.
У виставі за текстами Л. Подерв’янського складність запитання зведено до рівня «купатись чи не купатись». Історично феномен такої «літератури» припадає на час «розриву» в Україні, яка пережила колапс СРСР. Це період, у якому соціальні катаклізми, постання української держави припадають на економічну кризу (гіперінфляцію), що зумовлює і «людське падіння». Епоха дев’яностих — предмет окремої розмови, враховуючи тих культурних героїв, яких вона породила. Але ця епоха була своєрідним лакмусом того, що сімдесят років переживали радянські люди. Виховані на культурі моральності, вони раптом стали свідками хаосу: то тут, то там у ще вчора атеїстичному суспільстві виникли різні секти, учорашні інтелігенти продавали книжки, нові «культурні герої» — бандити... У цей період в українській культурі з’являються тексти, в яких у гіпертрофовано стьобний спосіб показано «великих персонажів» — від Короля Ліра, Гамлета — і до Павліка Морозова. Нові-старі герої Леся Подерв’янського втілювали нові соціальні міфи, в яких людина поставала твариною. У несформованому, до певної міри інфантильному суспільстві «популярно» говорити про проблеми на рівні «статевих органів».
Вистава «Купатись чи не купатись» — це реальність, у якій людина — шмат м’яса: вона не має нічого, що вивищувало б її над твариною. У виставі створено світ карнавалу і гротеску, в якому проглядає людина, яка вийшла з одного стану, але не сформувала себе в іншому. Тому і пішла далі шляхом забавляння з власними комплексами, страхами, патологіями, які набули ексгібіціоністської форми. В принципі у виставі «Купатись чи не купатись» не перейдено межі порнографічності. Але перейдено межу «суспільної моралі» в її масово перетравлюваних формах, які походять від іще антично-середньовічно-ренесансно-просвітницько...-модерністських уявлень про людську сутність.
«Купатись чи не купатись» — приклад буфонади, гротеску й карнавалу, де «нижчий світ» емансипований від правил і пристойності. Але ж карнавал триває кілька днів. А з яким обличчям людина повертатиметься до життя після перевтілення? Це вже запитання, на яке мають відповісти глядачі.
