Ходять по землі в пошуках щастя-долі веселі філософи. Живі, реальні, вигадані мистецтвом, створені народом. Вони по-різному звуться: Насреддін — у Бухарі, Нєстерка — у Білорусі, Швейк — у Чехії, Федот-стрілець — у Росії, козак Мамай — в Україні. У кожного народу є свій характерник. Живуть вони всюди, Дурять панів і попів, шинкарів і пройдисвітів, захищають справедливість і стражденних, сміються крізь сльози — тим сміхом і рятуються.
Так ходив Україною і світом блакитноокий красень Іван Миколайчук із буковинського села Чортория — геніальний актор, кінорежисер, сценарист, людина, лицар. Недовго ходив, вподобав його Господь, забрав до себе. А Іванові побратими на землі чують його живим, допрацьовують що він не встиг. Ось Львівський театр ім. М.Заньковецької під орудою (друга і партнера Івана) Федора Стригуна створив виставу за не знятим кіносценарієм Миколайчука — «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами». Це збірка українських народних анекдотів, у яких бринить національний характер, мудрість, повчальність, гіркий і мужній сміх — над собою, над людьми, над світом.
Іван Калита — народний герой, сміється (а ми разом із ним) з тупого попа і ласої до любощів попаді, дурного пана, що проміняв кожуха на дірявого сіряка, і жінок-вояків, столітньої баби, якій закортіло заміж, і «філозопами» з їхнім вічним невирішеним запитанням: що первинне у житті — доля чи гроші. Калейдоскоп цих коротких історій об’єднує постать байкаря-Тлумача. В його ролі Богдан Козак, недавній лауреат Шевченківської премії, з його артистизмом, харизмою інтелектуала, учителя, поводиря. Легкою грою, гумористичними реакціями, гострим хитрим оком він організовує велелюдне умовне дійство вистави.
Режисер Вадим Сікорський матеріал кіносценарію перетворює на театральну гру, балаган, щось схоже на вертепні інтермедії. Величенький гурт красивих дівчат і хлопців у шаленому темпі й м’якій пластиці утворюють з себе будь-що — пічку, бричку, річку, місток, ярмарок, цісарське військо. Вони виштовхують наперед окремих героїв чергових інтермедій до центрального персонажа — Івана Калити, прочанина по життю в пошуках долі й щастя.
Довготелесий Юрій Хвостенко в цій ролі схожий на билину при битій дорозі, на міцну й високу дику квітку петрів батіг, що її не зломити, не видерти з землі. Артист насичує свою дію безліччю смішних деталей. Скажімо, удаючи суддю в окулярах, протирає не скло, а власне око, встромляючи пальця крізь порожню оправу. А ще він грає на волинці — то Іванове дихання, скиглення зболеної душі, свист сміху. Йому вторить на сцені народний оркестр мотивами буковинських танців, приспівами коломийок, ритмами різних рухів, скрипами уявних дверей (композитор Іван Небесний).
Годі шукати в цій кіновиставі психологічних мережив. Діють типи, маски, вертепні ляльки з психологічно точними реакціями в стихії народної сміхової культури. Існуючи на високому рівні сценічної культури молодь і майстри Театру ім. М.Заньковецької знають міру в комедійних перебільшеннях. Навіть у сороміцьких моментах, які присутні в народному гуморі, вони існують на грані фолу, уникаючи пошлості й сальності.
Миколайчук назбирав і змонтував чимало анекдотичних приповідок рідного краю з мальованої скрині. І все про одне — як гідно викрутитись чоловікові з екстриму дійсності і де його доля. Цих приповідок може бути більше чи менше, вистава може пульсувати в розмірах і часі. Наразі ось ще один жарт, із Наддніпрянщини: « Вертає чумак волами з Криму додому, сіль везе, повного воза. Степ широкий. Шлях битий. Верстові стовпи. Воли йдуть, чумак на возі заколисався й заснув. Воли йшли-йшли, вперлись у стовп і стали. Чумак прокинувся: — От бісова тіснота!»
Тут уся наша українська ментальність. Як і у виставі заньківчан, як у сценарії Миколайчука, як у його мистецькій та людській постаті, знаковій для України. Вірно сказано — перша половина ХХ століття пройшла в українському кіно під знаком Довженка, а друга — під знаком Миколайчука! Федір Стригун свідчить, що Іван усвідомлював свою місію на землі — дали тобі народ, батько й мати талант і вроду, так віддай їх людям, служи своїй батьківщині, народу, нації. І нам би так, не дуже талановитим і не вродливим, пересічним, жити за тим зразком, що засвітив нам Іван з Буковини.
