Зовсім нещодавно у Харківському Державному інституті мистецтв «змінилася влада». На посаду ректора колектив обрав професора Тетяну Вєркіну — не лише видатну піаністку, талановиту наставницю майбутніх віртуозів, але й відому громадську діячку. Саме з її ініціативи був започаткований Міжнародний фестиваль «Харківські асамблеї», який цього року відбувся вже вдесяте і вже встиг стати «візитною карткою» осіннього Харкова. Тетяна Вєркіна стала другою жінкою-ректором (усього вузів у Харкові понад 30). Спадок Тетяні Борисівні дістався важкий. Останні роки стали руйнівними для перлини української музичної культури. Чимало талановитих випускників, яким слід було б знайти своє місце серед викладачів, полишили країну; матеріальна база інституту (а це і музичні інструменти, і апаратура) через відсутність грошей лише скорочувалася. Між тим весь перший поверх будинку, що є архітектурною пам’яткою, здано в оренду комерсантам під «злачне місце» — казино, магазини, фірми. Завдяки цьому «піклуванню» колишнього керівництва майбутні митці втратили студентську їдальню, спортзал, оперну студію. Орендарі спритно зробили сучасний євроремонт у своїй частині пам’ятки архітектури у серці Харкова. Та бізнесменам, вочевидь, байдуже, що майбутні музичні зірки — Солов’яненки, Ріхтери та Ойстрахи ХХI століття — розучують Лисенка і Чайковського у нетоплених приміщеннях, де зі стін падає штукатурка...
— Тетяно Борисівно, не боїтеся вступати у таку «спадщину»?
— Відповім так. Останнім часом доволі часто спостерігаю самодіяльні концерти, що відбуваються у «багатих» вузах. Гірко, що наші власні симфонічний, камерний та народний оркестри через матеріальну скруту не можуть дозволити собі провести концерти з оформленням, декораціями та у залах такого рівня. Але ж наші афіші скликають дуже багато харків’ян.
Прикро усвідомлювати, що ми сьогодні втратили кілька поколінь викладачів. Це — ті, кому 25—40 років. Треба докласти максимум зусиль, щоб не допустити поглиблення розриву поколінь, інакше ми ризикуємо втратити харківські музичні школи. Цим пояснюється наше особливе ставлення до ветеранів.
Сьогодні треба багато чого зробити. Перш за все, дати повноцінне опалення у класи, придбати та відремонтувати найнеобхідніше — музичні інструменти та приміщення. Ми вже звернулися по допомогу до керівництва міста та області, сподіваємося на розуміння.
— Чи задовольняє вас нинішнє місце Харкова на культурній карті України?
— Запитання риторичне. Про культурний і, зокрема, музичний Харків знають усі континенти. Але у традиціях нашого чиновництва, знов-таки з радянських часів, було розвивати та стимулювати культуру перш за все у столицях. Саме туди перетікали найталановитіші «провінціали». Досить згадати нашого давнього випускника Бориса Гмирю — «українського Шаляпіна», Ґізелу Ціполу — найкращу у світі виконавицю ролі Чіо-Чіо-сан. Митців Харкова ніколи не влаштовував статус культурної провінції. Та лише у наш час з’явилися реальні шанси подолати цей статус. (Т.Б. Вєркіна була чи не першою харків’янкою, що «пробила оборону» Москви, у 1973 році вступивши та закінчивши столичну аспірантуру. До цього часу харків’янам дозволялося лише мріяти про Київ. — Авт.).
Сьогодні у нашому інституті навчаються також іноземні студенти-контрактники — з Китаю, Росії (тут не йдеться про обмін студентами з прикордонних областей). Іноземців, судячи iз заявок, могло б бути і більше, проте заважають певні проблеми, які слід розв’язувати на столичному рівні. Рівнем підготовки наших студентів цікавляться колеги з Великої Британії, США, інших країн. (Напередодні інтерв’ю до ХДМУ завітав декан музичного відділення Королівського Північного коледжу з Манчестера, який провів з студентами майстер-клас. — Авт.)
Іще одне. Наше покоління виховане ще на високих зразках високого музичного мистецтва. Але подивіться, що несеться з радіоприймачів тепер! Тюремні та бандитські пісні. Така музика має страшну руйнівну силу, сприяючи побудові кримінального суспільства. Заради майбутнього нашої країни ми просто зобов’язані відродити найкращі традиції інституту. Тож ми певні, що за кілька років Харків знов вируватиме, побачивши наші афіші. Це будуть справді визначні події у культурному житті не лише нашого міста, але й усієї України. Інакше не слід було і ставати до справи.
— Для частини харківських вищих навчальних закладiв перехід на викладання українською мовою, відповідно до Закону про мови, вже відбувся, але здебільшого поки що обмежуються лише заповненням документації державною мовою. Якою є ваша позиція з мовної проблеми у ВНЗі?
— Розповім реальну історію. Наші студенти під час гастролей у Швейцарії були запрошені на урочистий прийом в українському посольстві. Там зібралося також чимало дипломатів з інших країн. І от студентам після музичних виступів дали нагоду поспілкуватися з дипломатами, розповісти про свої враження від гастролей. Вони говорили українською мовою, переклад з якої робили кількома світовими мовами. Саме тоді вони насправді відчули, наскільки важливо представляти державу державною мовою.
Звичайно ж, ми будемо розширювати викладання українською мовою, перш за все — загальноосвітніх предметів. Але не слід, на мою думку, робити різких ривків, примушуючи одразу переводити на українську викладання музичних предметів з їх специфічними термінами. Таким чином можна лише погіршити якість викладання. Взагалі ж, наш випускник має досконало володіти державною мовою.
— Ви донька академіка Вєркіна, засновника одного з найпотужніших наукових центрів України — ФТІНТу, фізика зі світовим ім’ям, який мав водночас і музичну освіту. У подібних випадках традиційно запитують: «Що ви успадкували від батька?»
— Мені пощастило, що я народилася у справді музичній сім’ї. Батько, навчаючись на фізматі університету, водночас відвідував й Iнститут мистецтв — він віртуозно грав на фортепіано. Мати моя походила з дуже співочої родини, була закохана в українську пісню. Коли навчалася на хімфаку університету, перед нею постав вибір: професор консерваторії А.Л. Лунц запропонував змінити фах... Та мама обрала науку. То ж від батьків, які дуже часто організовували справжні домашні концерти, я й успадкувала любов до музики, до української пісні. Це й вплинуло на мій життєвий вибір.
Ставши директором, Борис Ієремійович Вєркін створив при ФТІНТі «філармонію фізиків», яка у 70-х — на початку 80-х років зробилася одним з улюблених культурних центрів харківських учених. Музика надихала фізиків на їхні наукові успіхи. Справді, вчені довели, що музика за впливом на людину на першому місці з усіх мистецтв.
...Якось, на початку 90-х років, уже перед смертю, батько сказав мені: слід відродити філармонію фізиків, бо впаде культура — значить, впаде і фізика, і техніка.
Виконуючи його заповіт, я і мої однодумці стали ініціаторами «Харківських асамблей», які, до речі, цього року проводилися вдесяте і ще раз довели: любов до культури у наших земляків — невмируща.
