Неллі КОРНІЄНКО, голова журі Міжнародного фестивалю «Театр. Чехов. Ялта», директор Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса розказала «Дню» про «плюси» та «мінуси» цьогорічного форуму; відкриття і знахідки, а також перспективи форуму.
— Поки що концепція фестивалю зводиться до географічно принципу — чим більше запросити країн, а тому бувають випадкові колективи. Якщо згодитись з такою концепцією (на початковому етапі становлення), то він має право на існування. На мою думку, третій фестиваль був кращій за попередній по добору учасників. У програмі побачили такого цікавого майстра, як Михайло Левітін, Театр «Ермітаж», Москва (автор і режисер вистави «Таємні записки таємного радника» за мотивами А. Чехова за філософську версію теми самотності був відмічений призом форуму. — Т.П.), і Російський драматичний театр Литви із Вільнюса, який представив виставу «Сволочна любов» (приз за втілення ідей гуманізму та милосердя. — Т.П.), які показали свої сценічні знахідки. Левітін — у «прочитанні» класики, а литовці (режисер Агнюс Янкявичюс) — сучасної повісті Павла Санаєва «Поховайте мене за плінтусом», яку автор присвятив кінорежисеру і своєму вітчимові Ролану Бикову. Це європейський театр і естетика відчуження. Цікаво було подивитися, як італійці «репетирують Чехова» і як нове покоління сприймає театр. Тут географічний принцип спрацював.
— Цього року немає Гран-прі, й журі відмовилось від номінацій «Краща актриса», «Кращий актор», «Кращий сценограф» — чому?
— Наша судейська команда працювала демократично. Ми обговорювали вистави, й у кожного з членів журі були свої фаворити. У мене, наприклад, литовці, Левітін і молдовани, а колезі з Росії дуже сподобалися франківці («Одруження») і макеєвці («Чайка») та москвичи («Ювілей» у виконанні Катерини Васильєвої у виставі «Дуель...». Практично кожен мав свої уподобання. А тому ми вирішили: якщо немає безперечного лідера (як було на першому фестивалі, і занківчани відразу заявили себе кращими за інших), то від Гран-прі відмовитись, а відзначити призами всіх учасників. Я прихильниця того, що відпрацьований алгоритм непотрібен, — актриса першого, другого плану... Гран-прі має сенс тоді, коли існує супервисока якість. Журі працює вже втрете, й ми обрали іншу модель — відстежуємо сам процес, представлений на фестивалі: які інновації, динаміка, а тому нагороди дуже індивідуальні: «Благородний ідальго іспанської та російської сцени Анхель Гутьерес — за талановите прочитання А. П. Чехова», «Юрій Хармелін — за новаторську режисуру вистави «Трійкасімкатуз» за Колядою ( Молодіжний театр « З вулиці Троянд», Молдова, Кишинів)», «Михайло Філіпов — виконавець головної ролі Миколи Степановича у виставі «Таємні записки таємного радника» — за глибоке осягнення філософії А. Чехова (Театр «Ермітаж», Москва)», «Ярослав Федоришин — за несподіване вирішення «Вишневого саду» А. Чехова (Театр «Воскресіння», Львів, Україна) та інші.
— Чехова вважать важким драматургом для постановників. У письменника дуже образні твори. Які з чеховських вистав вам запам’яталися найбільше і яку ви вважаєте найоригінальнішою на фестивалі?
— У мене до Антона Павловича ставлення трохи інше, ніж у чехознавців. У його творах найголовніше — підтекст. У Чехова нелінійне письмо (тексти), і вербального в його творчості стільки ж, скільки позавербального: підсвідомого, ірраціонального, надтексту й тиші...А тому класик випередив свій час, і ставити його твори сьогодні дуже важко. Коли аналізувати сучасну європейську літературу, то стає — у театрі йде відкриття теорії відносності. Сьогодні важливу роль відіграє режисерське «прочитання» твору. Але, як правило, поставники ставлять текст, а не підтекст і тишу, й запах, і жест, і погляд, які закладені автором. Чехов належить не тільки класиці, а й посткласицизму... Із фестивальних вистав мені найближче «прочитання» Михайла Левітіна «Тайні записки....» ( в основі лежить «Нудна історія», «Вороги», цитати «Чайки»») — трагізм і тиша постанови. Хоча цей режисер завжди ставив Хармса Введенського — тобто в його виставах завжди було зашкалене відчуття світу, гротеску, а тут він зосередився і задумався про сенс життя. Режисер 30-х років готувався до цієї вистави і шукав виконавця головної ролі — Миколи Степановича (яку дуже переконливо, філософічно-психологічно грає актор Московського театру ім. Маяковського Михайло Філіпов).
— Лідером з фестивальної екзотики можна назвати сінгапурців. Не всі глядачі, хоча вистава «Інтрига імператорського двору» виконувалась на англійській мові, оцінили оперу...
— Сінгапурський оперний театр журі відзначило призом «За популяризацію і модернізацію канонічної національної опери». З одного боку, вони дотримуються канонів китайської опери в сценічних костюмах, кольори там відіграють важливі ролі, музичні інструменти, які використовуються, система жестів...знакова ритуальна система, фальцетний спів. Жовтий колір — імператора, синій — його прихильників. Шкода, що опера виконувалась під музичну фонограму, і це обідняло дійство. А з іншого боку, у виставі йде спроба модернізації національної опери і свідомо вводять систему цитат (європейська музика Сен-Санса, Штрауса) для підсилення ліричності сюжету. Оскільки вдруге Сінгапурський колектив ставить оперу на англійській мові, то таким чином він хоче розширити свою глядацьку аудиторію, але в китайській мові важливі фальцетні партії, а тут, виконуючи на англійській, на мою думку, актори не опанували артикуляцію й відчувається спротив, якась схематичність у передачі матеріалу.
— Театральними пошуками можна назвати дві студентські роботи, які представили ізраїльтяни та німці. Вони ще не професіонали, і це можна назвати Самодіяльністю, але з великої літери... Якщо їх порівнювати, то куди, на ваш погляд крокує експериментальний театр?
— Без експерименту не має руху не тільки в театрі, а й у суспільстві. «Емігранти» поставила Катрін Кацубко за п’єсою Славоміра Мрожека — це німецько-український творчий проект (Інституту театрознавства Університету Людвіга-Максиміліана та київського Театру російської драми ім. Лесі Українки). Це якісна школа. Можна говорити про театр абсурду за Мрожеком. У виставі події передаються через реалістичний, побутовий театр. Цікаво працює «пролетар» ХХ (Юрій Шульган) та інтелігент АА (Максиміліан Шпекетер). У кожного з цих людей своє життя, правда, злидні та мрії...
Театр-студія Софії Москович (Ізраїль) запросив на урок з біомеханіки та музичної фантасмагорії «Маєчний пікнік» (у композицію увійшли абсурдні твори «Маячіння удвох» Ежена Іонеско та «Пікнік» Фернандо Арабаля). Тут відчувається особливий погляд на життя людей, які живуть під бомбами у світі війни. Всі актори — військовослужбовці, ходять з автоматами, вміють стріляти, а їхні батьки не знають, чи повернуться їхні діти ввечері додому. Це сигнал і для театру, і для глядачів, як вижити. Студійці вчаться працювати на синтезі пластики і емоційності, імпровізування. Вони пішли шляхом буфонади та клоунади. Мріють своїм тілом передати будь-який театр. Ще не все у них виходить. Вони вчаться. Ще не вміють опанувати слово — найвищий пілотаж... Але вони знають, що відчуває людина, яка йде мінним полем, а тому розуміють: сміх допомагає долати страх і жити далі.
— Що б ви хотіли побачити на наступному фестивалі?
— Щоб рухалися більше в бік інновацій. Щоб були яскраві експерименти, пошуки нової театральної мови й різні сценічні форми: класика, неокласика та посткласика. Щоб по вертикалі фестиваль пішов углиб. Хоча я розумію, що життя дуже різне, і в ньому квітнуть троянди і росте бур’ян, але хай у театрі буде більше троянд!
