Як радіожурналіст, я маю одну нерозв'язну проблему — запах. Як його передати слухачам? Якось у Мюнхені я навіть зробив передачу «Запах». Я приправив її музикою Дебюссі «Звуки й аромати у вечірньому повітрі линуть». Звуки і справді линули, але ані ароматів, ані запахів ніс не чув.
Хоч від слова «ефір» відгонить спиртом, апелювати в ефірі до носа слухача тяжко. Поети полюбляють розмірковувати про запах слів. Слова і справді можуть пахнути. Внюхайтесь: жасмин, кріп, тухлятина, помаранчева кірка (але не помаранч), мочене яблуко, гнилизна, винний корок (але не вино! Вино — це колір, причому червоний). Тут вам на вибір і різноманітна «тхня»: духмяна і натхненна та затхла й тухла. Поети користуються запаховими аурами слів. «Вновь пахнет яблоком мороз». У цьому рядку Мандельштама слова «хруст-хрускіт» немає, але саме хрускіт схрещує «яблуко» і «мороз», щоб запахло духмяним ароматом.
Втім, іноді і по радіо вдається передати запах. Наприклад, похмілля можна донести перегарним хрипом Анатолія Папанова. Але ту свою передачу про запах я провалив. Ні, говорили всі її гості смачно. Француз пригадав про колоніальні крамниці, вщерть забиті корицею, ваніллю, кавою, й зухвало звів всю колоніально-імперську політику до боротьби за спеції та аромати. Англієць говорив про запахи рідного інтернату, в якому юних джентльменів готували покласти голову й життя за імперію — про солодкаво-гнилий дух вбиральні й щільно прилеглий до нього запаховий обертон — запах вареної капусти («Жодного дня без капусти!»). Український поет, подолавши образу на свою імперію, виголошував: «Там русский дух, там Русью пахнет». Де це там? Російський дух віє, де хоче!». А один з найостанніших — епохи перебудови — політв'язнів все тієї ж імперії, естонський сажотрус, порівнював спресований сморід талліннської в'язниці із запашком Хрестів і стерильним, як у морзі, духом пермської в'язниці; любовно ворушив старе: «Якщо менти поруч з карцером картоплю з цибулею смажать, кожну зайву краплю олії чуєш... Або запах парфумів дружини начальника по режиму, зубної лікарки у в'язничному коридорі... А мило туалетне? Не тратити ж його на миття. Краще понюхати...»
Але все це — сила слів, а не радіо. Вже у Празі я знову захотів, щоб мене почули носом: зробив передачу про сигари. Їхній аромат я спробував передати густими клубами джазу, але, здається, знову не дотягнув.
№197 15.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
