Фільми Валерія Тодоровського, сценариста й режисера, від «Любові» й «Ліміти» до «Країни глухих» і «Стиляг», знають і люблять далеко за межами країни, де він зараз живе й працює — Росії. А його «колискою» була Одеська кіностудія, де після закінчення ВДІКу почав працювати за розподілом тоді ще мало кому відомий, а нині знаменитий його батько — Петро Тодоровський.
До Одеси Валерій завжди приїжджає з величезним задоволенням, от і цього літа він був членом журі Другого одеського міжнародного фестивалю, де й сталася наша чергова зустріч.
— Валерію, знімальний майданчик — ваше життя. Чи були сумніви, коли визначалися з професією?
— У будь-якому разі, не було жодного негативу, не було страху перед професією, але не було й розуміння. Тому що бачив усе ніби з боку. А в цьому випадку можуть бути якісь ілюзії. Я дуже багато в дитинстві був на зйомках, жив практично на території Одеської кіностудії — через паркан. Варився в усьому цьому і в якийсь момент вирішив, що це моя справа. Не розумів і, можливо, зараз іще не розумію до кінця, що означає цим займатися. Напевно, вибір був якось пов’язаний з моєю родинною ситуацією. Був би сином моряка — став би, напевно, моряком. Мене з Одеси перевезли в десять років, і бажання стати моряком зникло.
— А артистом стати не хотіли, адже всі через це проходять?
— Ні, артистом — ніколи. Вдячний власній прозорливості, величезне щастя, що не поліз в артисти. Не те що не думав ніколи про це, просто мене завжди вабила сценарна справа. Спочатку закінчив сценарний факультет ВДІКу. Це дуже допомагає, люблю писати, близький до цього ремесла. Але дуже хотілося знімати.
— Навіть далеко за межами кінокіл вас вважають божевільним трудоголіком. Пишете сценарії, знімаєте кіно, продюсуєте, очолюючи кіновиробництво великого телеканалу, й раптом після «Стиляг» таке затишшя. Де чи куди зник Валерій Тодоровський?
— Я не зник. У якомусь сенсі після «Стиляг» дуже хотів узяти певну паузу, бо вимотався на цьому фільмі. Він важкий, «вів його» три роки, й до останньої секунди було не зрозуміло, що вийде. Потім іще незрозумілішим було, як він пройде. Це теж перший у моєму житті досвід, коли я спілкувався з прокатниками, й насправді місяців вісім присвятив тому, щоб фільм вийшов. Було, дійсно, певне бажання прийти до тями й не те що відпочити, а взагалі розібратися, чого хочу, чого не хочу далі. І в цьому сенсі паузу було взято. Але це не означає, що в цю паузу нічого не відбувалося, нічого не робилося. Ще треба додати, що фільм «Стиляги» мав долю: фестивалі різні, я їздив й, узагалі, не шкодую, бо цікаві були там і зустрічі, можливості нові відкрилися. У цей же період у мене народилася дочка, і я хотів приділити їй час, бо маленька дитинка, а ти в цей час відсутній. Усе це причини того, що я ось так якось видихнув, випустив пару. Зараз готуються мої проекти й режисерські, й продюсерські, й кіно, і я хочу зробити два дуже важливі для мене серіали як продюсер. Усе, машина вже «на парах», починаю включатися, скучив, мені цікаво. Але все одно, колишнім життям жити не хочу, тому що це все вже було. Постараюся менше, вибірковіше, вдумливіше витрачати своє життя.
— Ви перший свого часу запустили в телесеріал класику (я маю на увазі телепроект «Ідіот» за Ф.Достоєвським). Це змусило багатьох людей звернутися до неї й навіть потім почати читати, що сьогодні вкрай рідко. Ваші майбутні проекти, якщо про них можна говорити, йдуть у цьому напрямку?
— Забавно. По-перше, мені здається, що класику час на телебаченні закривати, тому що ми зняли все. Хочу звернути вашу увагу на те, що російський роман, придатний для телевізійної екранізації, на полиці вже не стоїть. Його вже зняли з полиці й екранізували. Здається, знято все чи майже все, придатне для формату серіалу. По-друге, як завжди в таких випадках, дуже багато людей за це береться, зокрема зроблено багато жахливих екранізацій, але при цьому вони закрили тему. Ось, англійці, наприклад, про своє телебачення, яке вони дуже люблять, цінують і поважають, говорять, що раз на двадцять п’ять років треба робити нову версію Голсуорсі «Саги про Форсайтів». Чому? Тому що виросло нове покоління глядачів, тому що з’явилися нові актори-зірки, які хочуть і можуть це зіграти. Не можна пачками сипати Толстим і Достоєвським, треба це дозувати. Я є людиною, яка свого часу працювала на каналі «Росія» в першому такому досвіді за нових часів, і зараз мені абсурдно намагатися влитися в потік, у якому беруть участь уже всі. Тому ні про яку класику мови бути не може. Мені здається, що є набагато амбітніші й важкіші завдання в серіалах, які треба вже починати або намагатися вирішувати.
— А що це за завдання? І чи можна говорити про ваші проекти?
— Завдання — якість. Не можу говорити конкретно про проект, який навіть не знято. Говорю зараз про тренд, напрямок. Мені здається, що питання якості, можливості робити серіал, у якому буде певна ексклюзивна історія, ексклюзивна картинка, ексклюзивні актори, яких ти не можеш побачити паралельно ще в десяти серіалах одразу, ось ця ексклюзивність, якісність російського серіалу — те, за що зараз треба боротися, в чому, мені здається, має сенс брати участь (у всьому іншому просто не має сенсу, бо люди знімають треш). Я зараз і займаюся розробкою тих ідей, що могли б лягти в основу такого кіно. До речі, це набагато важче зробити, ніж зняти чергову екранізацію Достоєвського. Просто тому, що Достоєвський — шикарна література, а тут її треба вигадати.
— Сценарій самі пишете?
— Ні на одному серіалі не можна вигадати самому все. Серіал — це колективна історія. Хто — це велике питання, тому що катастрофа сталася із сценаристами, й тому щоразу болісно шукаю тих двох-трьох людей, з якими можу працювати. Зараз у мене є пара, з якими я працюю, на інший проект шукаю й не знайшов поки. Отже, питання відкрите.
— Цей серіал ламатиме формат, який так люблять телевізійники, які все під цю справу підстроюють. Винаходитимете новий формат?
— Насправді формат існує один. Залежно від каналу фільм іде 44 або 52 хвилини кожна серія, і якщо це вдалий проект, то, ймовірно, через рік має вийти другий сезон. Ось це і є справжній формат. Я не кажу зараз про формати мильні, сіткоми й так далі — це взагалі окремий різновид, у ньому знімаються окремі люди. Зараз ідеться про те, що називається в Америці one hour TV-drama. Це може бути детектив, трилер, просто драматична історія, те, що вони називають «годинна драма». Ось я за роботу в цьому форматі.
— Сьогодні нинішнє ставлення глядача до кіно швидше можна назвати утилітарним. І в Україні, і в Росії, та й у Європі, як і раніше, лідирує в прокаті американське кіно. Як змінити систему взаємин, викликати інтерес дистриб’юторів до національного кінематографа?
— Я думаю, що змінити ставлення глядача до кіно — це є головним завданням узагалі нашого кіно, дуже важким, але, напевно, здійсненним, але поки, я б сказав, стоїть завдання інше, так би мовити завдання-мінімум: припинити відлякувати глядача. Тобто перш ніж почати його перетягувати на власний бік, треба якось тимчасово хоча б пригальмувати процес «шугання» глядача з російського кіно. А воно триває, бо знімається страшенна кількість цього самого трешу, на який люди один раз йдуть, а потім просто не йдуть ніколи й ні на що. Ось це ситуація під назвою «катастрофа», і як з цим боротися?! Не заборониш, цензуру не запровадиш, тому це завдання важке, але є хороша новина. Хороша новина полягає в тому, що ринок російськомовного кіно великий, усе-таки, якщо взяти Росію, Україну, Казахстан, Білорусь, усі країни, де російською мовою люди готові сприймати кіно на великому екрані. А як відомо зі світового досвіду, кіно не помирає в країнах, де є багато глядачів. Зверніть увагу, Індія, Китай, США — країни, де своє кіно робиться і йде. А ось у Болгарії важко. Маю на увазі не шедевр, може, в Болгарії знімуть геніальний фільм, але новий фільм має виходити щодесять днів — це індустрія. Отже, все-таки настане момент зближення. Отже, люди талановитіші, практичніші, розумніші зможуть зробити щось, що глядачів приведе. Є такі приклади.
— Ви говорили про те, що хочете знайти нові обличчя й нові творчі сили для майбутніх проектів. На жаль, сьогодні й у теле-, й у кіновиробництві досить обмежене коло осіб ходить з одного серіалу і з одного фільму в другий. У чому річ? Це коло, до якого нікого не пускають?
— Дуже просте пояснення. У нас унікальна історія зараз відбувається: ринок настільки виріс, у першу чергу це телебачення, а не кіно, й треба усвідомлювати, що попит перевищує пропозицію. Ви зрозумійте: на країну, телевізійну країну, умовно в якій 200 млн глядачів, у нас загалом п’ять зірок. Їх тому й знімають. Отже, має бути 50 зірок. Для того, щоб було 50, треба, щоб у нас у країні було вдесятеро більше театральних інститутів, як у Америці. І щоб один зі ста пробивався.
— Зараз кіно в будь-якій країні, не лише в Росії, в інших країнах колишнього Радянського Союзу, намагаються дуже політизувати. Наскільки це виправдано й наскільки плідно для розвитку кіно?
— Це дуже складне питання, тому що політизувати кіно можна, якщо ти даси на нього гроші. Тобто якщо держава, зокрема, дає гроші й каже: мені потрібен фільм такий-то. Вона, з одного боку, має повне право: ми даємо гроші й замовляємо музику. З другого — дивлячись яка держава. До речі, хочу сказати, що Радянський Союз, як виявляється, був дуже недурною державою, вони часто давали гроші й вимагали, й отримували шедеври. Шедеври, які реально дивилася вся країна й часто світ. Якщо це розумна держава, вона зможе гнучко використовувати свої цілі за свої гроші й отримати щось, що в результаті буде дійсно потрібне людям. Якщо це дурна держава, й такі приклади ми теж знаємо, це просто безглузде спускання в унітаз казначейських папірців. Але поки існує кіно незалежне від держави, поки ніхто його не прикручує, баланс, у принципі, цілком гідний. Крім того, я б державу зараз не ганив, бо знаю, бувають приклади, коли людям держава дає гроші, а вони знімають таке хльостке, ще й антидержавне кіно, що поки все це — дуже м’який варіант взаємин. Але, в принципі, так, слово «пропаганда» вилізло дуже виразно на передній план, і тоді мене починає від цього так трясти. Приїжджаєш до Америки, там є пропаганда? Безумовно, й там вони оспівують своїх льотчиків, танкістів, інше питання, що там є ще 200 каналів інших, на яких у цей же час паплюжать те саме. У нас такого немає поки. Побачимо. Головне — працювати.
ДОВІДКА «Дня»
Як режисер
1990 — «Катафалк»
1991 — «Любов»
1994 — «Підмосковні вечори»
1998 — «Країна глухих»
2002 — «Коханець»
2004 — «Мій звідний брат Франкенштейн»
2007 — «Лещата»
2008 — «Стиляги»
Як сценарист
1986 — «Двійник»
1987 — «Людина почту»
1988 — «Бич божий»
1990 — «Гамбрінус»
1990 — «Морський вовк»
1991 — «Віддушина»
1991 — «Любов»
1993 — «Над темною водою»
1998 — «Країна глухих»
2007 — «Лещата»
Як продюсер
1991 — «Кікс»
1997 — «Зміїне джерело»
1999 — 2000 — «Каменська»
2001 — «Шанувальник»
2001 — «Родинні таємниці»
2001 — «Московські вікна»
2002 — «Закон»
2002 — Каменська-2»
2002 — «Тартарен з Тараскона»
2002 — «Бригада»
2002 — «Тайга»
2003 — «Каменська-3»
2003 — «Вокзал»
2003 — «Ідіот»
2003 — «Найкраще місто Землі»
2004 — «Курсанти»
2004 — «Людина-амфібія»
2004 — «Жінки в грі без правил»
2004 — «Небо і земля»
2004 — «Червона капела»
2005 — «Майстер і Маргарита»
2006 — «Охота на іранью»
2006 — «Поцілунок метелика»
2006 — «Зворотний відлік»
2006 — «Граф Монтенегро»
2007 — «7 кабінок»
2007 — «Лещата»
2008 — «Гойдалки»
2008 — «С. С. Д.»
2008 — «Стиляги»
2010 — «Кандагар»
2010 — «Дітям до 16...»
