Доля будь-якого творчого колективу нагадує долю будь-якої людини: вона може бути щасливою й безхмарною, а може — безплідною й драматичною, бо ж кожен під своєю зіркою народився.
«Зірка» муніципального камерного хору «Київ» була щасливою, вона ніби від початку «гарантувала» своєму підопічному стабільний і впевнений творчий зріст. Парадокс полягає в тому, що долі, яка випала хору «Київ» вистачило б на декілька колективів. І справа навіть не в тому, що «Київ» сьогодні є володарем кількох професійно-фахових рекордів, про які мова піде нижче, а в тому, що хормейстер Микола Гобдич та його хористи довели, що класичне мистецтво може бути суперуспішним — навіть в ужитково-утилітарному сенсі
А тепер про рекорди, за якими насправді ніхто не гнався. Це вийшло само собою. Ще в середині 90-х хор «Київ» потрапив до Книги рекордів Гіннеса, через абсолютно безпрецедентний випадок. На Міжнародному конкурсі хорового мистецтва в Ірландії — одному з найкращих в світі, наш хор набрав 99 балів і став переможцем. До чого тут Гіннес? Просто максимальний бал для будь-якого з учасників міг становити не більше 90… У 1997-у хор «Київ» мав сольний концерт у «Карнега-холі» в Нью-Йорку, про який мріє будь-яка світова зірка. Серед українських артистів вони були першими, хто досяг такої престижної сцени.
Інтенсивність концертного життя хору «Київ» виражена в кількості і якості хорових імпрез, також тягне на рекорд. Це — близько 900 концертів. Гастрольна географія — 20 країн світу. І, нарешті, хор «Київ» є абсолютним рекордсменом стосовно власної дискографії. Двадцять повноцінних альбомів за п’ятнадцять років існування — цей рекорд поки що не подолав жоден з хорових колективів, нині сущих в Україні і за її межами! До речі, у цьому році хор «Київ» святкуватиме своє п’ятнадцятиліття у найбільш природному для колективу місці — у Національній філармонії України
Хор, створений у 1990-му, молодим і амбіційним випускником Київської консерваторії Миколою Гобдичем від початку рухався шляхом новацій, що зовсім не було притаманно звичайним академічним колективам. Хористи, як і сам Гобдич, були випускниками консерваторій і музичних учбових закладів і горіли бажанням змінити усталені погляди суспільства на хорове мистецтво. І їм це вдалося. На кожному виступі хору «Київ» можна було спостерігати справжні аншлаги, оскільки кожна імпреза містила в собі якісь нові й несподівані знахідки. На неординарність нового київського колективу звернули увагу і за кордоном. За перші п’ять років існування «Київ» досягає вражаючих успіхів: Хор стає володарем золотого диплому Конкурсу хорів ім. Шумана (Цвікау, Німеччина, 1992), першої премії Конкурсу церковної музики (Хайнувка, Польща, 1993), Гран-прі Міжнародного конкурсу хорової музики (Слайго, Ірландія, 1993), другої премії хорового конкурсу (Ланголен, Великобританія, 1994). Беручи участь у різних за жанрами музичних фестивалях, хор «Київ» виявляв неймовірну гнучкість, тонко відчуваючи стилістику і особливості музичного письма, перетворюючи навіть посередній матеріал на майстерно-віртуозний артефакт. Інколи здавалося, що у цих 20 співаків є одна колективна душа, яка, ніби ангел, здатна на дива і чудеса. Поєднанням щирості, досконалості і стильності — це і є той «наріжний камінь» на якому базується успіх хору «Київ».
«Я намагаюсь робити концерти максимально видовищними, — говорить Микола Гобдич. — Мрію про синтез звука і світла. Хочу, щоб візуальний ряд, зокрема художнє оформлення сцени було захоплюючим, радувало око, адже йдеться про створення мистецького свята. Якщо просто співати обидва відділення, не полишаючи станків — це все-таки надто архаїчно. Переконаний, що хорове мистецтво повинно розвиватись, спираючись на нові технології XXI століття…»
Дійсно, під час концерту хору «Київ» не видно традиційних станків. Виконавці вибудовуються «підковою», поділяються на квартети, співають з-за лаштунків, співають , виходячи на сцену з глядацького залу і при тому зберігається чудовий, майже ідеальний вокальний ансамбль. Як хормейстер, Микола Гобдич весь час знаходиться в русі, часом співає соло, часом «покидає» своїх співаків, знаходячись поза сценою, керує хором. Одне слово, він є представником нового покоління диригентів, йому вдається «вдихнути» нове життя у найбільш консервативний жанр. Наскільки класичними є хорові вистави «киян», настільки ж гнучкою є і репертуарна політика Микола Гобдича.
Репертуар хору — це справжній золотий фонд національної і світової класики. Тут музика середньовіччя, ренесансу, класицизму, сучасна музика включно з авангардними опусами і фрі-джазовими п’єсами. Хронологічно усе це розмаїття охоплює шість століть. Схоже, що й ця обставина теж тягне на рекорд. Однак найбільш улюбленою «перлиною» хору «Київ» залишається музика українського барокко. Часи студентства і перших професійних кроків Миколи Гобдича співпали зі справжнім відродженням «призабутої» за часів радянської влади спадщини Березовського, Веделя, Ділецького та інших майстрів доби українського бароко. Згодом він приклав чимало зусиль, аби твори класиків бароко повернути із забуття і включити в культурний обсяг. За великим рахунком саме задля цього і був придуманий фестиваль хорового мистецтва «Золотоверхий Київ», який щороку відбувається в Києві і виносить на розсуд слухачів ще й зразки хорового мистецтва сучасних авторів. Своєрідним річним звітом для хору «Київ» є «Різдвяні вечори» в Колонному залі ім. М. Лисенка. Це — казкова вистава, а з іншого боку — поле для експериментів, оскільки Микола Гобдич і хористи схильні вільно інтерпретувати народні Різдвяні обряди і звичаї, завжди знаходячи якісь нові родзинки.
Однак гідним подиву залишається цілеспрямоване подвижництво хору у справах професійного рекордингу — численних аудіозаписів, які робилися з метою створення фонографічного фонду української і світової класики. І в цій галузі, як вище зазначалося, хору «Київ» немає рівних. Особливо, якщо зважити, що в Україні відсутні лейбли (аудіокомпанії) які спеціалізуються на виданнях класики… Передусім, поміж 25 альбомних позицій хору «Київ» привертає увагу серіал із семи альбомів із епіграфом «Тисяча років української духовної музики». Один із них — «Українська літургія» — ніби акумулює в собі решти дисків і водночас розкриває суть і особливості Служби Божої. Національне обличчя Літургії формувалося кілька століть. Свято зберігаючи канон Візантійської літургії, в Україні випрацьовували власну мовно-музичну систему, послідовно вдосконалюючи свій голос у вселенському хорі славлення Господа Бога. У прагненні створити живу і цілісну атмосферу соборності, хористи використовували твори не лише різних композиторів, але і різних стилів і часів. Саме в такий спосіб побудовано альбом «Українська літургія». Чудовий простір між найдавнішими і наймодернішими композиціями дорівнює тут п’яти століттям. Але ж, незважаючи на стильову строкатість, цей диск сприймається як цілісний і дивовижно гармонійний шедевр. Альбом складається з церковної музики Леонтовича, Стеценка, Ділецького, Березовського, Вербицького, Бортнянського, Веделя, Гнатишина, багатьом авторам хор «Київ» присвятив окремі альбоми.
Інший альбом — «Український Великдень» — розкриває особливості православного святкування Великодня, який є «святом свят» — урочистим вінцем віри. А наше Богослужіння — це співоче Богослужіння. На диску — 15 композицій, які демонструють увесь колорит українського Великодня. Послідовність творів, ясна річ, збігається з обрядовим дійством, а поєднання давніх канонічних розспівів, барочних форм та творів композиторів- сучасників утворюють «ланцюжок» нескінченності традиції, сповненої пристрасті й краси.
Відносно модерного мистецтва, творчості наших сучасників Микола Гобдич приділяє найбільшу увагу двом авторам — Лесі Дичко (альбом «Урочиста літургія») та Євгену Станковичу (альбоми «Літургія Святого Іоанна Златоуста» та «Хорові твори»). Перший диск «Хорових творів» розпочинають «Псалми» — абсолютно незвичні для композитора твори, глибоко релігійні за суттю. Написання «Псалмів» ініцюював Микола Гобдич. Справа в тому, що на кожному фестивалі «Золотоверхий Київ» влаштовувався окремий концерт — портрет одного з відомих композиторів. Так. у 2000 році окремий концерт було присвячено хоровим творам Євгена Станковича. «Прослухавши чимало канонічних творів — згадує композитор — я дійшов висновку, що багато з них є анахронічними. Окрім тих, які були написані великими людьми. Еталоном для мене є Бах, якого слухав і на концертах, і в соборах. Усі його твори вражають колосальною енергією, творчою свободою — тим, чим водоліють одиниці…»
«Псалми» Станковича послідовно виконували жіночий, чоловічий та мішаний хори. Другий диск «Хорових творів» розпочинає фольклорна опера «Купало». Прем’єра опери мала відбутися ще у 1979 році — у Палаці «Україна». Але після генеральної репетиції — а виконавцями тоді були Державний симфонічний оркестр під орудою Федора Глущенка та Народний хор ім. Григорія Верьовки — оперу за дзвінком «зверху» заборонили. Офіційно — через звинувачення у «буржуазному націоналізмі». Через роки Микола Гобдич зробив власну інтерпретацію опери для мішаного хору, яка сподобалась композитору. — «Купало» — говорить Станкович — не моя, а народна власність ось уже кілька тисяч років. Гобдич зробив свою версію, багато що перекинув у хор. Не тільки маса виконавців, а й ідея твору стала іншою — але такий варіант теж має право на існування…»
Безумовно, власне прочитання Миколою Гобдичем отримали й класики українського бароко. Втім ми маємо абсолютно досконалі зразки мистецтва, так би мовити, золоту середину поміж усіх можливих інтерпретацій класики. А відтак — через творчість Миколи Гобдича і хору «Київ» — до нас повернулися безцінні скарби — альбоми з творами Максима Березовського, Артемія Веделя, Михайла Вербицького, Дмитра Бортнянського та інших не менш знаменитих композиторів.
