З Італією у Тетяни Тимофіївни Дерев'янко пов'язані надзвичайно
приємні спогади. Минулого року на кінофестивалі в місті Парденон вона була
удостоєна престижної в кінематографічному світі премії Доміно Мітрі — відомого
італійського режисера. Премію вручили «за видатний внесок у світове кіно».
Тетяна Дерев'янко — єдина в Україні володарка цієї почесної нагороди. А
тим часом широкому загалу її ім'я, напевно, знайоме мало. Що ж, Тетяна
Тимофіївна взяла на себе нелегку й дуже потрібну місію — бути хранителькою
пам'яті про Олександра Довженка, Івана Кавалерідзе, Наталю Ужвій, Сергія
Параджанова, Івана Миколайчука та багатьох інших українських кінематографістів.
Ось вже сорок один рік вона є директором музею Національної кіностудії
художніх фільмів імені Олександра Довженка. Будучи пристрасним пропагандистом
українського кіно, сама Тетяна Тимофіївна залишається в тіні великих імен.
Але не будь її наполегливості, навряд чи б музей зміг пережити всі економічні
труднощі, яких зазнав останніми роками вітчизняний кінематограф взагалі
й студія зокрема.
А музей унікальний. І не на ентузіазмі Тетяни Дерев'янко
та нечисленного штату він має триматися. Звичайно, чим може допомагає директор
студії Микола Мащенко. Не забуває заступник міністра культури Ганна Чміль.
Але їхні можливості, на жаль, вельми обмежені. Принаймні коштів на поповнення
музейних фондів просто ніде взяти. Хоч би зберегти те, що є. А це понад
300 персональних архівів, серед яких творчі біографії провідних кінематографістів
України, літературні й режисерські сценарії різних років, стенограми обговорень
фільмів, монтажні записи, ескізи декорацій і костюмів, афіші й плакати,
альбоми з кінопробами... Одним словом, справжній клондайк для всіх, хто
вивчає історію кіно, майбутніх режисерів, художників, операторів.
Утім найдивніше, що тут все ж примудряються за цілковитого
безгрошів'я поповнювати фонди. Гадаю, чудова репутація музею та чималою
мірою самої Тетяни Тимофіївни — дбайливої й бережливої збирательки — відіграють
не останню роль. Багато кінематографістів і членів їхніх сімей безкоштовно
передають у музей архіви, документи, фотографії, спогади, розуміючи, що
саме тут їх, напевно, збережуть і вони продовжать своє життя як частина
історії українського кіно, до якої, схоже, поза студійними стінами нікому
немає діла. Словом, порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих.
А держава може в черговий раз спокійнісінько спостерігати за тим, що відбувається,
прохолоджуючись на березі. Це в Італії охоронцям історії дають нагороди...
Цей музей примітний ще й своєю атмосферою. Він займає декілька
невеликих кімнат у так званому «Щорсовському корпусі», збудованому 1936
року спеціально для зйомок фільму «Щорс» Олександра Довженка. Тут є меморіальний
кабінет майстра, експозиційні зали. Але — ніякої пихатості, забронзованості.
Завжди приязно й по-домашньому привітно, й тому завжди — бурління життя.
Навіть у найважчі для студії часи, коли кіновиробництво фактично завмерло.
Шкода, що за подібну діяльність ще не вигадали нагород.
Нещодавно Тетяна Тимофіївна знову їздила до Італії. Цього
разу в Болонью на фестиваль вільного кіно. Його девізом були слова: «фільми,
які до нас дійшли». Унікальні стрічки, створені з початку віку й по 50-ті
роки. Їх представляли кіноархіви різних країн. Проте, крім нас. З кіноархівом
та й взагалі з пам'яттю в нас давно не все гаразд. Щоправда, є домовленість,
що на наступний фестиваль Україну запросять з фільмами Дзиги Вертова, Івана
Кавалерідзе й, можливо, когось із сучасних режисерів.
Але все ж таки головний проект, яким уже не перший рік
займається Тетяна Дерев'янко, залишається поки що нереалізованим. Двадцять
років музей збирає матеріали про перший, але загублений фільм Олександра
Довженка «Вася-реформатор». Величезну роботу здійснив відомий оператор
Едуард Тимлін, який реставрував дивом вцілілі кадри. Тобто практично все
готово для створення фільму про фільм. Більш того, його вже включено в
програму Берлінського кінофестивалю 2000 року (цією картиною має відкриватися
ретроспектива Олександра Довженка). Справа за малим — знайти гроші на цей
проект.
