Прем’єра супроводжується досить помітною рекламною кампанією, що, на перший погляд, парадоксально: адже за Сокуровим у масовій свідомості закріплена роль режисера не для всіх, непохитного мораліста, що сидить у вежі зі слонової кістки. Мовляв, його фільми знімаються в основному для фестивалів, для вузького кола цінителів.
З упевненістю можна сказати, що ця інформація застаріла. Незважаючи на всю свою удавану елітарність, Сокуров нині вельми успішний режисер. Його останній фільм — «Російський ковчег» — зробив на Заході, зокрема й у непробивних США, таку касу, яка будь-яким комерційним російським (не кажу вже про наших) режисерам тільки сниться. Очевидно, саме свою загальновідому «незбагненність» Сокуров перетворив на щось схоже на фірмовий знак, помітну торговельну марку; а в поєднанні із завжди модною історичною темою (незалежно від того, про яку епоху йдеться) це дає прекрасний ефект. Глядач, хоч як крути, любить костюмовані драми — адже майже всі фільми Сокурова останніх п’яти років належать саме до цього жанру. Не виняток і «Сонце».
Фільм присвячений 124-му імператору Японії — Хірохіто, причому охоплює найскладніший період у житті монарха — із серпня 1945 до 1 січня 1946 рр., від оголошення про капітуляцію у Другій світовій війні до зречення божественного статусу. Сценарій традиційно написаний незмінним партнером режисера — Юрієм Арабовим. Стрічка є третьою частиною так званої тетралогії влади, розпочатої «Молохом» (1999 р. — один день з життя Гітлера), і продовженою фільмом «Телець» (2000 р. — про Леніна), завершенням має бути стрічка про Фауста. Продовжуючи традицію німецькомовного «Молоха», в «Сонці» всіх японців грають актори Країни вранішнього сонця, а генерала МакАртура виконує відомий голлівудський актор Роберт Доусон; відповідно, весь фільм дубльований російською.
Однак, як зізнавався сам режисер, повної автентичності в сенсі середовища досягти було важко — речі тієї епохи в Японії практично не збереглися, багато чого довелося відновлювати за фотографіями. А руїни Токіо, розбомбленого американцями, знімали під Петербургом — по шматочках, після чого з’єднували відзняті фрагменти в цілісну картину катастрофи. Картина ця місцями вийшла досить вражаючою — дійсно, така собі післямова до апокаліпсису.
Проте, судячи з усього, прагнення історичної точності не було головним — у «Сонці» режисер знову, як і в попередніх стрічках, намагається показати драму людини на вершині влади. Іссей Огата (Хірохіто) — судячи з усього, хороший актор, і завдання режисера прагне виконати ретельно. Імператор з’являється з екрана таким собі геніальним диваком, людиною з багатьма, й часом дивними, захопленнями, носієм древньої культури, яку, звісно, не зрозуміти варварам-американцям; останні зображені як безцеремонні й погано виховані чужаки. Весь фільм немов тоне в тінях — у стрічці під назвою «Сонце» не зустрінеш жодного сонячного промінчика. Стримана колірна гама, подеколи схожа на старовинні тоновані фотографії. Власне, в цьому дивному передвечірньому повітрі й діє Хірохіто — розглядає краба під мікроскопом, складає вірші, пише лист сину, зустрічається з генералом МакАртуром, спілкується з підлеглими, зображує Чарлі Чапліна… Усі його дії позбавлені пафосу й величі влади. Це дійсно звичайна людина в незвичайних обставинах. І його зречення божественного статусу, і зустріч з дружиною виглядають розв’язкою тривалої драми, полегшенням від непосильного тягаря. Тому й проглядають, нарешті, після довгих сутінків, у самому фіналі фільму, боязкі сонячні відблиски Людське перемогло божественне. І це, напевно, головний підсумок, результат, якого режисер прагнув.
За великим рахунком, нічого нового в «Сонці» немає. Усе та ж багатозначність, вагомі паузи, затінь, і непереборна ентропія зображення. Режисер, як завжди, заворожений смертю, надзвичайно серйозний і ні в чому, ні в найменших деталях не збирається поступатися глядачеві, якось розважати його, давати йому якісь послання. За всіма цими пізнаваними рисами знову втрачається навіть натяк на емоцію, на якусь ознаку співпереживання. Тобто авторське послання, суто умоглядно, обчислити можна. Але відчути драму тих людей, які рухаються і розмовляють на екрані, якось похвилюватися із цього приводу — навряд чи...
Автору цих рядків вдалося поговорити із Сокуровим ще на самому початку зйомок «Сонця». Нижче — фрагменти цієї бесіди.
— Проблема влади, судячи з усього, цікавить вас давно. Чому?
— Це і просте, і складне питання. Політичний контекст мене, звісно, не цікавить жодною мірою. Владу я сприймаю як деякий особливий психічний стан людини, саме людини. Влада створюється людьми. І це для мистецтва одне з найбільш болючих і драматичних питань. Я вважаю, що влада як така — це результат дії людських характерів, воля конкретної людини. У самій владі немає ніяких таємниць. Усі таємниці — в людському характері.
— А чи можна зараз стверджувати, що ви знімаєте історичні фільми?
— Як сказати… адже я ще працюю в неігровому кіно, і в переліку документальних стрічок також велика частина стосується історії. Ні... Можливо, в «Молосі» та «Тельці» більш рельєфно проступає конкретне історичне тло. Але не більше. Я не претендую на те, що сказане або показане в моєму фільмі є правдою. Це художня вигадка. Звісно, ми дуже багато й детально займаємося документами — образотворчими та текстовими, доступними й недоступними, до кожної зі стрічок готуємося дуже серйозно, тому що хочемо бути вільними в матеріалі. Але щойно я попадаю в простір, де виникає публіцистика, відразу йду в сторону. Чесно кажучи, мене це зовсім не цікавить. Завдання правдивого показу на екрані чого-небудь взагалі я вважаю нездійсненним. У будь-якому разі на всьому — і на виборі виконавців, драматургії, на монтажі й визначенні характеру героя — лежить відсвіт суб’єктивної волі автора, нікуди від цього не подітися.
— З чого ви виходили, вибираючи героїв для своїх останніх фільмів?
— Я вибираю ті імена і ті історичні персонажі, які мені зрозумілі на рівні емоцій. Інакше це зробити неможливо. Такі високі постаті беруться, щоб спробувати прояснити людську основу їхнього життя. Тому що, на мій погляд, в основі всього лежать приватні вияви характеру, — ніякої величі, ніякої слави та геніальності. Якщо людина вибирає своєю справою служіння суспільству, тобто політику, то вона має дотримуватися дуже суворих правил. Але, дивно, ніхто з людей, які одержали посаду з рук інших, цих правил не дотримується. У «Молосі» й «Тельці» глядач може побачити, що глобальні питання, найбільші проблеми для рішення, на жаль, віддаються в руки тих, хто взагалі не має права переступити поріг для розв’язання цих питань, не те що їх вирішувати.
— Зрозуміти — в якомусь сенсі й пробачити, хіба не так?
— За християнськими нормами — так. У цьому випадку зрозуміти — щоб ніколи цим шляхом не піти. Ми говоримо про людей, які намагалися шляхом примушення виконати дуже умоглядні цілі, примушували інших робити як треба. А це завжди безглуздо. Ніхто з них ніколи не думає про те, що з тим інструментом, який потрапляє до їхніх рук, треба поводитися обережно. Не всі функції цього інструмента насправді відомі. Досі не можна сказати, що ми знаємо, що таке влада.
— Мені здається, що в тому, що стосується головних героїв, ваша тетралогія влади поступово світлішає, чи що. Спочатку — два круги пекла, Гітлер і Ленін, потім — гідний правитель, Хірохіто, і, нарешті, Фауст…
— Те, що ви говорите, насправді дуже важливо. Прямо скажемо, вперше мені таке говорять. Дуже істотно, дуже точно розумієте для молодої людини. З чого почати… У нас така ввідна — створити твір, що складається з чотирьох частин. Із цілої низки питань ми можемо змінити свою точку зору. У мене була розмова з продюсером — що, якщо так спробувати: поки не зробили четверту стрічку, не випускати на екран і інші. Це неможливо. Ні економічно, ні політично. Можливо, за формою, четверта частина легша і ясніша за всі інші. Але за змістом вона буде найдраматичнішою, найтяжчою... Мені зараз важко відповідати на ваше запитання. Але воно дуже важливе. Ви влучили в саме яблучко.
— Давно хотів у вас запитати: в чому все ж трагедія Леніна й Гітлера?
— Вони були нещасні люди. І в одного, і в другого абсолютно невдале життя, професійне й особисте. Ленін хотів бути юристом, Гітлер — архітектором, але із цього нічого не вийшло. Підкреслюю: це сталося до того як вони знайшли цю свою другу мету. Іншими словами — сила нещастя дуже велика. Ми звикли, що нещасну людину треба жаліти, мало звертаємо уваги на те, з ким спілкуємося і кому щось довіряємо. Владу треба довіряти тільки щасливим людям, треба розуміти, що до неї завжди прагнуть люди, у яких дуже великі внутрішні проблеми. Я історик за першою освітою, і серед людей, які домоглися влади, не зустрічав щасливих, самодостатніх.
— Але доля імператора Хірохіто виглядає благополучною.
— Він брав участь у складному багатогрішному ланцюгу, в якому не був покараний ні богом, ні людьми, пішов без прокляття. При ньому Японія не зазнала поразки, а вийшла з Другої світової війни. Його особисте життя закінчилося спокійно в державі, що феноменально піднеслася. Може, у випадку з Хірохіто це відкладена страта. Адже він привів країну до військового краху, не розумів острівної ментальності. Острів — це ще й психологія, він має шанси тільки оборонятися. Японія була приречена із самого початку. Підкоривши величезні простори в Азії, вона залишалася островом. Те, що дві атомні бомби впали на Японію, — це, звісно, величезна провина Хірохіто. Американці не стали б кидати бомби на неострівну державу.
— Ви останніми роками дуже багато знімаєте про Японію…
— У мене багато особливих почуттів до цієї країни як до другої батьківщини. З другого боку, багато протиріч. Японська армія на окупованих територіях поводилася з жорстокістю, яка навіть не снилася нацистам. При делікатності, тонкості, терпимості, що пронизують усе суспільство, — раптом найжорстокіші вияви до себе й інших. Не досліджена, не зрозуміла європейцями, не осмислена й самими японцями культура самурайства. Неначе це було вкорінено у їхню свідомість звідкись зовні, а потім — забрали. Феномен камікадзе… Тому для мене стрічка про Хірохіто несе дивне почуття, наче зустрічаєшся з чорним ангелом, сидиш із ним і мовчиш дуже довго. Ви сидите в темній кімнаті, уникаючи дивитися одне одному в очі. Жодного слова не сказано, але кожна хвилина перебування один навпроти одного болісна й нескінченно трагічна… Це, до речі, те, чим коли-небудь, може, займеться кінематограф, коли звільниться від суєти й зможе використати в усій глибині та різноманітності цей феномен фізичної реальності, тому що кіно реальне як ніщо інше.
