Британська Рада в Україні зініціювала першу постановку в нашій країні шекспірівської «Зимової казки» на сцені Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Трембіти, мушлі, запальний аркан на показі вистави у Києві, напевно, виглядали екзотичніше, ніж у Львові.
Сюжет п’єси, на перший погляд, видається ідеальним для мильної опери щонайменше серій на сто. Актори, стомившись від стрімкої ходи за безмежністю шекспірівських фантазій, жартівливо зауважують: «Навіть Великий Кобзар не взявся би затиснути всі ці події в одну поему».
Зняти напруженість осмислення інтриги допомагає «реп-ораторія» з назвою «Ага-ага, Елегантська нога». Взагалі режисер спектаклю Євген Худзик докладає чимало зусиль щоби зробити легкою чотиригодинну розмову про серйозне, вічне і повсякчасно болюче. Жанр п’єси, зазначений автором у назві, обрано не заради милування чарівними розв’язками смертельних зашморгів долі. Казка дозволяє, передбачає і навіть спонукає до маніпуляцій із часом, перетворення його циклічного стану на векторний, дроблення себе самого на «миті» аж до неподільного кванту часу. А. Бергсон зауважував: «Пізнання часу доступне лише інтуїції».
Вистава львів’ян, зовні математично поділена на п’ять дій — Княжа доба, Козаччина, царат, новітні часи, сьогодення, — спонукає саме інтуїтивно орієнтуватися в потоці швидкоплинного та вічного, персонального і загальнолюдського, національного і планетарного.
Сюжет: згадуючи спільну юність, один цар запрошує іншого погостювати у себе. Але через дев’ять місяців спільних розваг та приємних спогадів він запідозрює свою дружину у зраді йому з гостем і вирішує його отруїти. Тому вдається врятуватися втечею. У цьому господар вбачає доказ того, що дитина, яка от-от має народитися, — плід гріхопадіння дружини.
Вердикт оракула про порядність усіх учасників зазначених подій не зупиняє ревнивця. Тож новонароджену доньку, за наказом правителя, кидають у море на волю хвиль. Вона чудом рятується й росте разом із вівцями, доглянута пастухом (ясно, на яке стадо і якого пастиря нам натякає автор). Її брат — юний спадкоємець трону — не може пережити осоромлення своєї матері рідним батьком. Мати, вбита горем, ніби вмирає теж, хоча точних відомостей цього автор не дає. А цар-тиран і раб своїх ревнощів 16 років страждає, сохне, божеволіє від шаленого кохання до дружини. Його народ зневірюється в ньому, бо не може пробачити, що свій рід він звів зі світу.
Тим часом маленька, дивом врятована дівчинка виростає, стає справжньою красунею і закохується в принца, який, як справжній казковий лицар, ставить любов вище будь-яких статусів. Цариця-матір, яку горе перетворило на мармурову статую, оживає у вирішальний момент визнання панування любові над усім і над часом у тому числі.
Звичайно, ще є чимало не згаданих тут деталей та подробиць цієї захопливої історії. Але не її учасники є героями казки. Головна діюча особа — Час. «Час — це рухома подоба вічності», стверджував Платон.
У зав’язці — підозра, впертість і вічна сестра любові — ненависть знецінюють життя. І час набуває свого істинного смислу — незворотності. Актори грають цю частину насичено, інколи навіть на гранично небезпечному градусі емоцій. Їм допомагає фірмовий акапельний глибоко емоційний спів, який в усіх виставах фундатора театру Володимира Кучинського виконує роль камертона емоційної чистоти. Стиль курбасівців залишається свіжим, він надихає і молоду режисуру, і акторів театру, оскільки завжди єднає сцену і залу не з минулими часами, а з давноминулими — коли творилася людина.
Закохані дихають прозорим повітрям часу, який і не летить, і не стоїть на місці, просто хроном, який за особистим бажанням може тривати безкінечно, наповнювати сенсом все життя. І дарма, що обряд з весільним деревом, увінчаним яскравими стрічками, під голоси трембіти, мушлі, всіх, у кому живе музика кохання, грається до заручин. Певно, що Шекспір, побачивши такої краси ритуал, залучив би його до своєї «Зимової казки».
Та всьому свій час. Народжуватися й помирати, час садити і час виривати посаджене. Час любити і час ненавидіти, час війни і час миру...
Режисер Є. Худзик разом з англійкою японського походження Мінглою Вонг — сценографом і художником костюмів — створили на сцені самодостатній та водночас невід’ємний від тіла спектаклю образ часу.
На сцені — сцена. Під нею — поле піску. З неба його підживлює піщаний промінь. Піщинки сиплються по одній, та водночас разом. Людина і людство. Кронос, старий пастух, у досконалому виконанні корифея театру Олега Стефана споглядає за цим рухом вчасності, опираючись на чарівну ковіньку осмислення сенсу приходу в життя.
Зміну часів символізує рух гребінця часу, який на піску вимальовує концентричні кола. У велике коло, яке символізує все життя, древні вписували сім кіл меншого діаметра, як сім періодів людського буття — від немовляти до старця. У глибині сцени — циферблати годинників з нерухомими стрілками. Сонячний годинник винайшли в Єгипті 1500 років тому, пружинний змайстрували 1500 року. Перший ніколи не зупиниться. Інші хронометри, як усі цивілізації, не убезпечені від поламок.
Актори демонструють прекрасну професійну форму в повному сенсі слова. Художник із костюмів надав, а точніше — допоміг акцентувати їхнє мистецьке самоусвідомлення на одночасності вічного та нинішнього.
Базові тілесного кольору трико надають тілам античної скульптурності. Деталі костюмів королів, генералів, принцес, що виготовлені з прозорої клейонки, з нашитими погонами, комірцями, манжетами з відповідними вензелями та візерунками, лише підкреслюють часові ознаки дійства. Нетлінний — позачасовий — одяг мають лише юні закохані — полотняні сукня та сорочка, рясно гаптовані яскравими квітами земної радості...
Українська «Зимова казка», напевно, здивує не тільки англійців своєю демонстративною неанглійськістю, а й шекспірознавців різних країн. І не так привнесеним колоритом, а, передусім, загальнозрозумілою та водночас витонченою хронософією.
Казав Конфуцій: «Коли я кидаю камінь у воду, мені завжди вдається влучити у центр кіл, які йдуть від нього». У центр кіл часу влучила вистава львів’ян абсолютно точно.
