Просто наша документалістика всупереч потрясінням останніх років, а може й завдяки їм, сягнула пристойного, цілком європейського рівня.
Почався конкурс з прем’єри вже уславленого, відзначеного на американському «Санденсі» дебюту Ірини ЦІЛИК «Земля блакитна, ніби апельсин». Другий фільм програми — 76-хвилинна «Зарваниця» — теж дебют. Його співавтори, Ярема МАЛАЩУК і Роман ХІМЕЙ, в якості відеоартистів здобули спеціальну нагороду PinchukArtCentre в 2018 і головну — в 2020, Гран-прі в конкурсі «Молоді українські художники» (МУХі) в 2019. Як оператори співпрацювали з голландським дуетом Metahaven («Рідне місто», 2018) і режисером Філіпом СОТНИЧЕНКОМ («Син», 2015; «Технічна перерва», 2017). Їхня наскрізна тема — натовп, людська спільнота.
В Пінчук-центрі вони перемогли з 16-хвилинним відео «Пряма трансляція», де ансамбль танцівників у радянських військових одностроях у якомусь холодно-офіційному вестибюлі без музики (!) виконував номери зі свого радісного репертуару, дивним чином вписуючись у звичне життя установи. На вид документальна, ця робота насправді була ретельно зрежисована.
У «Зарваниці» Ярема й Роман виходять з діаметрально протилежних обставин: фільмують групу прочан, що вирушають у 7-денні піші мандри: жодної постановки, неігрове роуд-муві, в якому напевне відома тільки кінцева мета.
Зарваниця — особливо шановане місце грекокатоліцизму. Тут знаходяться знаменита ікона Божої Матері Зарваницької, одна з найбільших подільських святинь УГКЦ — Зарваницький духовний центр, а також збудований у 2018 «Український Єрусалим» — зменшена репліка комплексу культових споруд Святої Землі. Щороку туди стікаються тисячі вірних. Малащук і Хімей стежать за прочанами зі знаменитого села Криворівня, виокремлюючи кілька характерів з барвистого натовпу.
Валерій — відставний офіцер, а тепер — сільський філософ, власник густої толстовської бороди, боїться завдати шкоди навіть комасі — «я їх не чіпаю, я пацифіст», весь час торочить про звірів і птахів.
Петро — син священника, отця Івана, беззаперечного лідера громади — несе на собі молодшого брата, а по вечорах співає дівчатам соромітницьких коломийок.
Ґаздовитий пан Михайло з сусіднього села довго, красномовно і з любов’ю розказує, як він будував кахельну піч, «ви дивіться, лезвіє нікуди не пролізе», але піччю не користується, бо плитка від жару відпаде, так що це мистецтво заради мистецтва. А ще він щороку годує прочан добренним обідом — хай за нього помоляться.
Сухенькій і енергійній бабі Парасці 80, але енергії та бадьорості в неї як у молодки.
Фотограф, коломиєць Ярема (тезка) вибудовує з мандрівників надзвичайно художні композиції. А ще за допомогою фотошопу прибирає зі стіни каплички Матір Божу з немовлям, аби фотографія з Параскою краще вийшла.
Чи треба казати, що незабаром одна з прочанок розказує біля дерева, як на ньому проявилася та ж таки Богоматір. Порожнє місце явлення позначене яскравою стрічкою. А ключовим можна вважати тривалий епізод, де прочани біля однієї й тої самої скелі описують, лики яких святих вони бачать. Хай і бачать різне, хай і Ярема щойно сотворив власне диво на комп’ютері, але ж таки бачать: кожному по вірі його. Власне, оця гра відсутностей, а не церковні обряди, додає «Зарваниці» необхідний градус метафізики.
У кожного тут своя тиха доблесть, своя краса й своє дивацтво. Режисери й не приховують свого замилування. Один з найзворушливіших моментів — коли Ярема для вдалого кадру керує надивовижу вродливою юною парою; обидва насамкінець виявляються глухонімими.
Загалом, візуальне поле фільму — з його краєвидами, ритуалами, співаючими процесіями, маніпуляціями світлиняра, відвертим кітчем (на кшталт білого лебедя з шин) сягає місцями істинно барокової насиченості. Фінальні титри, цілком логічно, чергуються з зображеннями наївно-лубкових, ще й анімованих на комп’ютері ікон.
У підсумку складається образ, подекуди іронічний, але цілком доброзичливий, такого собі народного християнства, не завжди близького догматам і настановам церкви.
Як на дебют — цілком професійно. Малащук і Хімей змогли переключитися на принципово інакший жанр без особливих утрат. За цим дуетом варто стежити.
