По всіх обласних центрах, районах, містах, містечках, селах і хуторах газети і радіо оповістили трудящихся, що трудящі Радянської України дають гідну відсіч новоявленим письменникам-борзописцям, яким заманулося якоїсь незалежної України...
Не було газети — від «Радянської України» до обласних і районних, — які би не стали нас молотити. Одна з поперед другої, вони прямо-таки почали захлинатися, що ми — відщепенці, деструктивісти, штукарі й низькопоклонники-авангардисти.
Почну зі спогаду. 1960 рік. Мені 23 роки. Після закінчення Всесоюзного Державного інституту кінематографії у Москві, нас, двох молодих кінорежисерів творчої майстерні Олександра Довженка — мене та мого однокурсника й друга Ролана Сергієнка — було направлено в Київ, на київську кіностудію художніх фільмів.
П’ять інститутських років промиготіли, зблиснули як перша любов і їх не стало... Не стало і нашого Вчителя — ми провчилися в нього один лише рік — 25 листопада 1956 року важко хворий на серце Олександр Петрович раптово помер. Було Довженкові 62 роки... А як обнадійливо все починалося! І в Довженка, і в нас, майбутніх його студентів! У 1955 році — по двох роках після Сталіна — прийшла Хрущовська «відлига» й в її політичному потеплінні Олександру Петровичу якби знов прочинилися двері в кінематограф. Тепер, після розвінчання Сталіна Микитою Хрущовим, маючи з Хрущовим товариські стосунки, що виникли ще на фронті, в Довженка з’явилась надія на політичну реабілітацію і повернення в Україну, з якої він був змушений виїхати до Москви у 1933 році. А повертатися в Україну було з чим — під ту саме пору Довженко написав кіносценарій «Поема про море». Йому, нарешті, дозволили мати учнів — набрати свій власний курс у кіноінституті. То була мрія Довженка і він набрав курс, що складався з 23 молодих людей, різних національностей, серед них і двоє українців — Лариса Шепітько і Ролан Сергієнко. Мене серед них ще не було. Я приєднався до них пізніше, коли Довженків курс вже загуде, як рій, а сам він поїде в Київ, у Міністерство культури пропонувати для постановки на київській кіностудії «Поему про море». Та намір Довженка офіційний Київ заблокував, і, зрозуміло, що на це блокування потрібна було директива з Москви. По Довженкові знову ударили молотом, і таким, що підвестися було понад силу... Та треба було підводитися — знову їхати до Москви, пропонувати «Поему про море» кіностудії Мосфільм, яку він називав конюшнею, і говорив, що на Мосфільмі є такі коридори, де ще не ступала нога людини... І тут — випадок! Для мене. Та, мабуть, і для самого Довженка. Вже перед поїздом на Москву, він, як вічно допитливий чоловік, зайшов до театрального інституту — яких і скільки в тім році набрали студентів? І ось, за порадою заступника директора інституту Івана Чабаненка, Довженко мене побачив. А я — його... Я тільки-но поступив до театрального інституту і Довженко, поглянувши на мою темну від сонця шкіру, напевно подумав: хто він за один, цей повен кипіння степовий лошачок з півдня України, з міста Первомайська, з тієї його частини, яка називається Богопіль, і де обмащена глиною хата цього лошачка біліє окремо в степу з скіфською могилою на городі? Так я про себе Довженкові розказав, коли він мене запитав звідки я є. А ще я на його прохання щось йому прочитати — прочитав Шевченкового «Гонту в Умані». А ще... А ще він дав мені гроші на нові черевики і забрав iз собою в Москву до себе на курс. Вже в Москві, після лекцій двічі на тиждень я приходив до них з Юлією Іполитівною додому... Довженко не відпускав мене від себе до останнього дня. І чим більше тих днів набігало, тим вимогливіше і прихильніше до мене він ставився. Це правда від якої мене протинає дрож — як неймовірно мало нам було відведено часу! Рік. Всього лише рік...
Наш з Роланом Сергієнком московський поїзд прибув до Києва. Щойно ми вийшли на привокзальну площу, як:
— Глянь! — вигукнув Ролан і закрутив головою: всі привокзальні кіоски й тумбі, а за тумбами й огорожі, за якими, як завжди, щось будувалося чи копалося, були обліплені моїм обличчям! З трьох сторін на мене дивився я! Грізний, в шоломі і з автоматом у піднятій руці — на одних афішах, на інших — з усміхненою нареченою. І на кожній афіші стрімкими червоними літерами написано: «перший в Радянському Союзі кольоровий широкоформатний фільм «Повість полум’яних літ». Автор фільму Олександр Довженко. Постановка Юлії Солнцевої. В головній ролі Микола Вінграновський. Виробництво кіностудії «Мосфільм».
Так, на тих афішах був я. Після смерті Олександра Петровича лишився його сценарій «Повість полум’яних літ», написаний під час війни. Роки змінилися й по тому сценарію кінофільм поставила дружина Довженка Юлія Іполитівна Солнцева. На головну роль солдата Івана Орлюка вона взяла мене, хоча за фахом я не актор. Фільм мав успіх, на кінофестивалях у Каннах, Лондоні та Лос-Анджелесі отримав призи. Його купили понад сто країн — від Японії до Бразилії. Мені від тамтешніх закордонних дівчат йшли листи й фотографії на предмет познайомитися; чи пустили б мене до тих заокеанських баришень, — питання проблематичне, але от якби вони завітали до мене, ну хоча би кількатеро, то було б непогано: водив би їх уночі до Дніпра купатися...
Ми сіли з Роланом в трамвай i через колишній Євбаз (тепер площа Перемоги), по Брест-Литовському проспекту (тепер проспект Перемоги) почиргикали до центрального входу на кіностудію. У відділі кадрів нас прийняли поштиво і зарахували до штату в якості помічників режисера третьої категорії з відповідною платнею — щось на зразок платні двірника. А ми ж то думали! Ми — випускники унікального кіноінституту, де вчаться студенти з усього світу, і де викладали і викладають такі метри, як Довженко, Сергій Герасимов, Михайло Ромм....
Режисери-постановники на київській кіностудії були якісь трохи дивні: говорили повільно, з паузами, наче задихали глибоко в себе повітря й не могли видихнути. Зате коли говорили, то говорили! Голоси в них були наче оббиті міддю! Хоча ті з режисерів, що перекваліфікувалися з театральних на кіно, промовляли тихіше. А от прийшляки з Москви на своїх режисерів-колег-аборигенів дивилися з висоти кремлівських рубінових зір! Щоправда, дивилися якимись запавутиненими очима, ніби в їхніх очах жили павуки... Схоже, що із тієї ж кремлівської вишини сприймали вони і нас з Роланом. Але після грандіозного успіху «Повісті полум’яних літ» всі вони були для мене «по барабану»! До всього я привіз на кіностудію для майбутньої нашої спільної з Роланом Сергієнком постановки власний кіносценарій «Світ без війни». Напрочуд швидко сценарій прочитали і режисери, редактори й редактриси, а також директор студії. Директор запросив нас iз Роланом до себе і повідомив, що «Світ без війни» під нашою з Сергієнком режисурою одразу ж запустить у виробництво, але тоді, коли з Москви на сценарій прийде «добро». Та перед тим, як посилати сценарій в Москву, його потрібно з української перекласти на російську. Хто буде перекладати? Звісно, що хтось із студійних редакторів. Але українською мовою редактори володіли «п’яте через десяте». Проте вершиною ідеологічної влади на кіностудії були саме вони, редактори, коли бути точнішим, — редактриси. Їх на кіностудії числилося найбільше і дивились вони, особливо на режисерів, поглядами прокурорів. Їх боялися і режисери, і сценаристи, і навіть директор студії. Але ненавиділи вони мене. «Бо ти не тим пахнеш», — сказав мені якось один мій товариш- сценарист.
В те київське літо нам з Роланом не таланило на житло. Кіностудія мала невеличкий зачуханий гуртожиток, але всі прокислі його кімнатки були битком набиті студійним робочим класом, і ми собі для житла мусили щось шукати самі. Винаймати окрему кімнату нам не дозволяла наша заробітна платня, а от зайняти куток — годилося. Нам порадили: в центрі Києва, навпроти готелю «Україна» в напівпідвальній кімнаті мешкає стареньке подружжя курдів, може, нас воно приютить. Приютило, та ще й подякувало, коли ми одразу ж дали завдаток за проживання. Курд кравцював, його жінка була чистильницею взуття, ми до них приходили лише на ніч. Я вже почав доспівуватись до того, що на роботу на студію став ходити тільки Ролан. Ролан знайшов інший куток. Цим разом в Бабиному Яру. Господиня, горбатенька бабусенція, відвела нам апартаменти у сивушному прихалапку, де підпільно займалася самогоноварінням. Ролан знайшов третій куток. Аж тут до нього з Москви приїхала дружина, вони переїхали на інше житло, а я, аби не шукати кутків самому, взяв й перебрався на залізничний вокзал і став мешкати на вокзалі. Моя запасна одежа — сорочки, запасні штани і пальто під наглядом костюмерш висіли у костюмернім цеху на кіностудії. Чемодана здав на вокзалі до камери схову — в нім лежало кілька книжок та два блокноти з віршами, а ще вузлик землі з могили Довженка і Довженкова вишивана сорочка, що після смерті Олександра Петровича передала мені Юлія Іполитівна. Так я зажив на вокзалі. Удень тинявся по кіностудії, пізно увечері повертався до свого нового пристановища й поміж вокзального люду, що чекав на пересадку з поїзда на поїзд, вмощувався ночувати на якім-небудь вільнім стільці. Коли випадало, то простягався й на трьох — чотирьох стільцях і разом з усiм чемоданним народом давав хропака. На вокзалі було добре. Тут існувала доброзичливість, ніхто, окрім немовлят, не дер горло, ніхто нічого з себе не корчив, не приставав iз балачками. Єдине погано, що о шостій годині ранку всім нам без виключення треба було зі стільців забиратися до іншого залу або на площу: з швабрами й відрами мильною водою приходили прибиральниці. Коли ж дехто із громадян прокидатися не хотів, того розштурхували чергові міліціонери і делікатно гарикали:
— Гражданін!
Позирали міліціонери й на мене. Але я був пристойно одягнений, чисто поголений і пахло від мене «Шипром». Може, міліціонери думали, що я тут на когось чатую по спеціальному завданню, може, я з органів державної безпеки, або журналіст з газети, — бо час від часу щось у блокноті пише! — і через те мене не чіпали. Тим часом я виходив на площу, сідав у трамвай і досипав у трамваї, проїжджаючи повз кіностудію в напрямку на Пущу Водицю: з вокзалу на Пущу Водицю, з неї знов на вокзал, і так туди і назад по три рази, аж поки не відчинялися двері кіностудії — о дев’ятій ранку.
Якось одного вечора, постеливши на вільних стільцях плаща, я вже збирався дрімати, коли наді мною нахилилося двоє міліціонерів й зашепотіли приблизно таке:
— Слухай, хлопче, отой артист, що кругом на афішах, він часом, тобі не родич? Сильно ви з ним схожі!
— Схожі, — відповів я міліціонерам. — Бо то я і є.
— Ти?
— Я.
— Не може бути!
— Може.
— Ти кантуєшся на вокзалі вже другий тиждень. Ми усе бачимо. Ти що — розлучився з дружиною?
Я розсміявся та розповів їм усе, як є. Міліціонери повірили і не повірили. Вони пішли, повернулися з афішею «Повісті полум’яних літ», і, переводячи погляд iз мене живого на того, що з автоматом, визнали:
— Він. Той самий. — І продовжили: — Ми так і думали, що ти — це ти. А коли так, то гайда до нас у гуртожиток. На вокзалі таким людям, як ти, нема що робити! Наш гуртожиток недалеко — на території Києво- Печерської лаври. Чув про таку?
І ось я в Києво-Печерскій лаврі під егідою ЮНЕСКО живу в сімейному міліційному гуртожитку — колишніх монашеських келіях. Віконце моєї келії залите золотом лаврських церков, а біля ніг крутяться міліціонерські діти:
-Дядьку-артисте, га, дядьку-артисте, покажіть зуби!
Я показую малим міліціонерчикам зуби й кажу:
— Будете чистить зубною пастою зуби свої, то й у вас такі будуть білі!
— Про кота! Прочитайте нам про кота!
Читаю про кота. І їм, і їхнім мамам, що разом зі своїми, вільними у той день від служби чоловіками навідувалися до мене з тюлькою і картоплею «у мундирах».
Так минула зима, а як настала весна, довелося мені забиратися із міліціонерської келії. Комендант гуртожитку мнявся-мнявся, а тоді пояснив, що дехто з міліціонерів свою дружину до смерті приревнував. Через те було би не зайве мені підшукати собі інше житло, та щоби я лишнє не хвилювався, він, комендант, вже його мені підшукав, ось воно тут близенько, теж на території лаври — там вам буде як у бога за пазухою!
Я зібрав чемодан і за дві — три хвилини ми підійшли до одноповерхового, з білими товстезними стінами, видно, колись єпископського будинку. Біля його важких, кутих залізом, дубових дверей нас привітав теж комендант — але вже цього будинку. Новий господар провів мене до широченної і височенної кімнати, де по- під білими стінами біло застелені стояли ліжка.
— Ось, товаришу главний артисте главного воєнного кінофільму, якщо ви не проти, — ваша нова резиденція, — сказав хазяїн. Ваше ліжко оте, що коло вікна. З виглядом на Дніпро! Реве та стогне Дніпр широкий! Я — комендант цієї заведенції. Повітря в нас тут — мед! Колонка з водою — в дворі під липою: липа з часів архімандрита Петра Могили, їй чотириста рокiв. Плати із вас — нічого, в нас на громадських засадах! Будете жити?
— Із задоволенням.
Це був гуртожиток для глухо-сліпо-німих. Їх було десять душ. Завжди усміхнені немолоді дядьки, просувалися так, наче все бачили й чули, і видно було по них, що вони одне одного якимось чином знали і впізнавали. Як я не відав, але, наприклад, один лише раз обмацавши моє обличчя рукою, вони усміхалися посмішкою, що адресувалася тільки мені. Чи вони знали, що я не такий, як вони? Спочатку, мабуть, що ні, та коли вранці, аби вони не зашпортувалися та не падали, я водив їх у двір до колонки, вмивав і навіть голив, — мабуть, що здогадувалися. Навпроти будинку, де я з ними мешкав, через дорогу, під обшарпаною цегляною стіною чорніли верстати, де мої глухо-сліпо-німі товариші штампували гудзики. Я, коли серед них обжився, і коли з кіностудії приходив із чорним настроєм, то прямував одразу ж до них і разом з ними клепав чорні пластмасові гудзики.
А настрій чорнів, бо, як мене інформували на кіностудії редактриси, мій сценарій в Москві ще читають, а коли прочитають — невідомо. Тривога моя росла.
Трохи її розвіяв режисер Ісаак Шмарук, запропонувавши мені роль у своєму новому фільмі «Сейм виходить із берегів» за прекрасною повістю Вілія Москальця. Зйомки проводилися на Десні, у верболозних Літках — чого треба ще? Знімаючись в доброго Ісаака Петровича, паралельно я написав десяток віршів і по приїзді до Києва вперше переступив поріг Спілки письменників, де тоді містилася газета «Літературна Україна» і де редактором був Павло Загребельний, який і познайомив мене з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем. Благословляю той день, коли ми зустрілися. Хто тоді знав, що мине сорок рокiв, а ми, як були, так і зостанемося друзями, разом пройдемо не один і крим, і рим, і мідні труби! Василь Симоненко. Ліна Костенко. Григір Тютюнник. Роман Андріяшик. Роман Іваничук. Євген Гуцало. Іван Світличний. Євген Сверстюк. Микола Лукаш. Григорій Кочур, Віктор Іванисенко. Дмитро Павличко. Борис Олійник. Петро Скунць. Борис Нечереда. Роберт Третьяков. Василь Голобородько. Валерій Шевчук. Леонід Талалай. Тарас Мельничук. Петро Засенко. Павло Мовчан. Володимир Коломієць. Ірина Жиленко. Петро Перебийніс. Володимир Дрозд. Ігор Калинець. Леонід Кисельов.
Відважний, непередбачливий для ЦК партії Павло Загребельний в «Літературній Україні» дав наші вірші, відвівши кожному окрему сторінку. 7 квітня 1961 року «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої — мої, 5 травня — «Вірші лікаря Віталія Коротича», 18 липня — «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча, 17 вересня — «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала...
Отут по нас і всадили з усих гармат. Не було газети — від «Радянської України» до обласних і районних, — які би не стали нас молотити. Одна з поперед другої, вони прямо-таки почали захлинатися, що ми — відщепенці, деструктивісти, штукарі й низькопоклонники-авангардисти. Особливо дісталося Івану Драчу і мені. Драча «пішли» з університету. Мене не було звідки «піти», я жив у приймах в глухо-сліпо-німих, але ж у Спілці письменників функціонував партійний комітет на чолі з приємним чоловіком й письменником, в міру пихатим, в міру демократичним, колишнім партизаном, героєм Радянського союзу, що свою Зірку Героя завжди носив на лацкані піджака, з неї й обідав у Спілці, часом було незрозуміло, хто кого носить: чи він її, чи вона його, — викликав мене на партком. Привід був. Кілька днів тому Максим Рильський взяв Леоніда Первомайського і м ене на зустріч із студентами університету. Рильського студенти любили, гарно приймали і Первомайського, і мене. І от — партком. Разом зі мною викликали ще одного чоловіка. Це був Віктор Некрасов. Ми з ним познайомилися, і я запам’ятав його надзвичайної тихості, ніжне обличчя. Першим «на килим» запросили мене і спитали (по-моєму, Левада чи Цюпа), які й скільки віршів iз небажаним національним душком я в університеті читав. Так і спитали: які й скільки. Я відповів: ніяких і ніскільки. «З таким душком, як у вас і ваших товаришів, можна далеко заїхати!», — резюмував Василь Козаченко. А Збанацький велів: «Запишіть вірші, які ви в університеті читали і подайте парткому. І ще: як ви ставитеся до того, що ваші портрети, ваш і Драча, вулицею Леніна носять студенти, а точніше, — студентки! (Сміх в залі). Ще, може, вони дійдуть до того, що й жовто-блкитні прапори будуть носити з портретом Грушевського і Петлюри! (Сміх в залі). І продовжив: — За тиждень у Верховній Раді під головуванням Першого секретаря Компартії України Миколи Вікторовича Підгорного відбудеться нарада представників творчих спілок з партійним та комсомольським активом. Підготуйтесь до виступу на тій нараді — вам нададуть слово».
Ми зустрілися з Дзюбою і Драчем й обговорили мій виступ. А на світанку перед нарадою я написав новенького вірша і взяв його також — поклав до кишені позиченого у Василя Симоненка піджака, в якому мав виступати (саме в той час Василь Симоненко приїхав з Черкас у Київ в лікарню).
І ось — нарада. До столу президії з членами Політбюро іде Підгорний. В передньому слові він, як усі Перші, розповів про економічні здобутки Радянської України, затим перейшов на культуру — говорив про здобутки її, хоча, хоча, сказав він, в нашій культурі серед письменницького цеху з’явилося так зване молоде покоління, так звані шістдесятники, які... Тут Підгорного зал перервав і закричав: «Ганьба їм! Ганьба!» Підгорний перечекав, поки всі викричаться і надав слово для виступів. Виступило душ, може, з п’ятеро секретарів обкомів, і всі вони нас, «так зване молоде покоління», полоскали на чім світ. Підгорний оголосив моє прізвище. Зал завмер. Я привітався з президією, став за трибуною, затим обернувся до Підгорного і сказав: «Шановний Миколо Вікторовичу, поки я буду говорити, прошу вас мене не перебивати». Щоки в Підгорного запухкотіли. Справа у тім, що в ті часи Перші секретарі компартій республік взяли за моду, — а пішла вона від Хрущова — виступаючих на трибуні перебивати: переб’є тебе Перший, поговорить сам хвилин десять, а тоді скаже — продовжуйте! Тож я попросив Підгорного мене не перебивати. Що тут зробилося! Півзалу зірвалось на ноги. З третього ряду, де сиділи письменники, з профілем Юлія Цезаря підвівся Любомир Дмитренко:
— Ви чуєте, як він говорить із самим Миколою Вікторовичем!
Йому на допомогу, на антресолях з-поміж комсомольців звівся худий і довгий брюнет, пізніше я дізнався, що то був перший секретар львівського обкому комсомолу, в майбутньому секретар ЦК партії України з ідеології, Валентин Маланчук і, тицяючи у мене згори згортком газети, прямо-таки загорлав:
— Так він же голий! У нас, у Львові студенти обрали його не більш не менш, а королем поетів! Так він же голий, оцей король!
— Ганьба! — тут уже повели перед наші поети-парткомівці та арсенальці Нагнибіда, Шеремет і Сєня Гордєєв.
Підгорний затарабанив олівцем об графин, нахилившись над столом і вже тепер звернувся до мене:
— Говоріть, але спочатку скажіть, як ви закликали до фізичного знищення старшого покоління українських письменників! Й по-друге: розкажіть, як ви агітували за незалежну Україну!
— Геть його, геть з трибуни! — гримонув обурений зал, особливо комсомольці на антресолях під куполом. Підгорний об графин стукав хвилин із п’ять! Я стояв на трибуні ні живий, ні мертвий. Тоді дістав з піджака вірша і, ніби на ешафоті, прочитав. Ось він, цей вірш:
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі.
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя, біль
Йому належать звіку і довіку!
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові, і кістках
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі!
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
Я закінчив читати. Тиша. Тиша попереду мене, де зал, і тиша позаду мене, де президія.
— Дякую за увагу, — сказав я й пішов на антресолі.
— Оголошується перерва! — оголосив Підгорний й тієї ж миті зі своїх в залі місць iз фотоапаратами до мене кинулося мало не половина залу — по костюмах і стрижках можна було вгадати, що то були обласні та районні партійні та комсомольські достойники. Вони обклацували мене, аби потім тиражувати, мов якогось диковинного звіра...
А так і було. По всіх обласних центрах, районах, містах, містечках, селах і хуторах газети і радіо оповістили трудящихся, що трудящі Радянської України дають гідну відсіч новоявленим письменникам-борзописцям, яким заманулося якоїсь незалежної України...
До мене приїхала мама. Триста п’ятдесят кілометрів від нашого Богополя до Києва добиралася на попутних машинах, доїхала, запитала в міліціонерів, де Спілка письменників, знайшла, коли саме в ту хвилину забіг до спілки і я. «Їдь, Колю, додому! Тато викопав ще один погріб — пересидиш поки у погребі. А тим часом я привезла тобі передачу — гречку й сало», сказала мама та усміхнулась. Вона мені розказала, як до них приїхали якісь тузи і сказали, аби вони з татом вийшли наперед хати, бо перед нашою хатою з моєї колишньої школи пройдуть учні й учителі. «Вийшли ми з татом. Стали. Вдвох стоїмо, коли, бачимо, йдуть — попереду вчителі, а за ними душ, мабуть, зі сто учнів і ті учні, як тільки до нас дійшли, то закричали «Ганьба формалісту й відщепенцю». І так разів з десять. А тут і сусіди, і хто їхав чи йшов, всі поспинялися і дивляться, що воно за таке? А ми з татом провалюємось у землю!..»
10 років нашої Незалежності! Їх ще буде і сто, і двісті. Але ці перші 10 — нам найживіші.
