Того ранку, йдучи на роботу, я почув телефонну розмову, яку на ходу вів чоловік десь неподалік позаду. Вона нагадала мені старовинну притчу про одного царя, який направляв військо забрати данину із загарбаних територій. Коли посланці повернулися, він запитав: «Як себе поводило населення?» — «Ридали», — відповіли йому. За тиждень повелитель знову послав по побори і знов запитав про реакцію люду: «Плачуть!» — відповіли йому. За третім разом пограбовані були просто сумними, а коли їх спробували обібрати вчетверте, почали сміятися. «От тепер у них справді нічого нема!» — зробив висновок завойовник. Той чоловік, телефонну розмову якого я випадково підслухав, як і герої притчі, яких учетверте спробували обібрати, говорив на тему скасування 300-т рішень Київради щодо приватизації нерухомого майна.
Якщо б у якомусь із київських театрів протягом останніх років з’явилася вистава на зразок «Бідермана та підпалювачів» Макса Фріша у версії Грузинського державного академічного театру ім. Шота Руставелі, може, якихось дивних рішень у міському житті вдалося б уникнути. Принаймні, така впевненість з’явилася після перегляду спектаклю, який кияни змогли побачити на франківській сцені 27 і 28 жовтня завдяки спонсорській підтримці фонду Василя Даниліва «Світломрій». А на батьківщині всесвітньовідомому грузинському режисерові Роберту Стуруа, кажуть, і за цю постановку, і за кілька попередніх можновладці закидали непатріотичність поглядів. Навіть 70-річний ювілей майстра зуміли майже не помітити. Сам же він, посміхаючись у вуса, дивується потужності фантазій тих, хто у театральній забаві побачив, почув чи відчув щось викривальне.
І справді, що такого сатиричного у тому, що історію, яка відбувається у місті, яким керує Готліб Бідерман (Заза Папуашвілі), сценограф Георгій Алексі-Месхішвілі переніс до цирку-шапіто? У центрі батут, на якому злітатимуть до небес підпалювачі міста: його мер з поплічниками. У кривих дзеркалах милуватиметься своєю красою і елегантністю його дружина Бабетта (Ніно Касрадзе). А керує усім цим дійством, вміло маніпулюючи свідомістю, насправді бездомний Шміц (Бесо Зангурі) за що отримує не тільки право переночувати десь під дахом, а й поласувати недоїдками Бідермана.
Хор пожежних то сміливо виконує накази керівництва, то вимагає його відставки, то оспівує його чесноти. Диригент хору кожного разу керує вправно, попередньо піднявшись на каністру-підставку. А тумби для циркових хижаків слугують сходинкою для підйому на висоту критичних дій, що під жорстоким оком очільника-дресирувальника перетворюються на випрошування ласого шматка.
Пожежа розгортається методично. Спочатку виганяють з роботи кристально чистого головного бухгалтера. Його дружина — багатодітна мати — божеволіє від страху за їхнє майбутнє, а сам безробітний батько викидається з вікна.
Наростаюче невдоволення жителів міста народжує у головах його керівництва блискучу ідею — повісити усіх невдоволених по одному без тяганини судів і запанувати у спокої на віки.
Для початку підпалюють дитячі садки.
Люд втрачає віру у Бога і замість нього починає молитися на пожежних. Бідерман аж співає від насолоди і у своєму керівному кріслі, обладнаному ангельськими крилами, підіймається до вершин задоволення вправністю свого керування містом.
У сімдесятих роках московський Театр на Таганці комуністична влада СРСР випустила на гастролі до Парижа з виставою про Жовтневу революцію за Джоном Рідом «Десять днів, які потрясли світ». Під час епізоду, в якому робітники та інтелігенція в єдиному пориві виходять з плакатами «Хліба!», «Геть голод!» (плакати видрукували французькою), глядачі почали стоячи аплодувати. Головний режисер Ю. Любімов став з’ясовувати причину такої реакції: виявилося, на той час у Парижі був страйк пекарів.
Дуже цікаво, якою була б реакція киян, а може, й не тільки киян на виставу, подібну до грузинської?
Та якось не складається в наших театрах із громадянською позицією та беззастережним патріотизмом. Причина проста. Замість цензури театрами керує відсутність фінансування. Їм самим треба заробляти на комунальні послуги, розмір яких нічим не відрізняється від того, що сплачують банки. Податки з театральних видовищ такі ж самі, як із виробників, скажімо, горілки, хіба що театральні квитки не обкладаються акцизом. Орендна платня за приміщення... ні, про приміщення просто занадто боляче говорити.
Тож і мають театри розважати, розважати і ще раз розважати, аби не втратити жодного з глядачів, хоча дев’яносто відсотків з них — люди думаючі і небайдужі. Але ж і їм десь треба отримати розраду від циркового балагану, жорстокої безпорадності дресирувальників, дійсності у кривих дзеркалах і безперервних роздумів: а хто насправді керує усім цим «цирком»?
