Якщо років десять тому кожна більш-менш велика арт-галерея в Києві виношувала ідею про те, що в майбутньому вона трансформується в «музей сучасного мистецтва», то сьогодні можна спостерігати своєрідну конкуренцію в ідеологічному промоушні серед галеристів.
Сьогодні на арт-карті столиці немовби відбувається суперечка на тему «Хто розумніший, хто красивіший, а хто й хитріший». Воно й зрозуміло: потрібно ж чимось і якось заманювати не стільки навіть покупців (їх у нас поки що замало через «непросунутість» основної маси населення у сфері сучасного мистецтва) і одним з основних завдань у галеристів сьогодні є «просвітницьке» — потрібно продемонструвати публіці, хто сьогодні є найзатребуванішим на світовому художньому ринку.
У принципі, в сучасному мистецтві дійсно важливо створити ідеологічний прецедент, подати в новій упаковці будь-який концепт, що спаде на думку «просунутому» куратору, і пояснити (бажано популярно) масам, у чому криється актуальність даного проекту-концепту. Після цього (мається на увазі презентація проекту, розкручування його в ЗМІ в надії на залучення інвесторів, і навіть уже за наявності таких) можна продавати зацікавленим особам усе, що завгодно, будь-якого «кота в мішку», лише б цей «кіт» мав продуману ідеологічну підоснову з експертною оцінкою якості.
Природно, досяг успіху в розробці концептів демонстрації досягнень сучасного мистецтва в світовому масштабі «АртЦентр» Віктора Пінчука. Куратори, яких він запрошує, досить грамотні. Однак здається досить потішним, коли інші галереї, що володіють масштабом і невеликими капіталовкладеннями, прагнуть йти тією самою дорогою, акцентуючи увагу навколомистецької публіки на тому, що немає, мовляв, у нас хороших кураторів, тоді давайте виписувати їх із-за кордону. (Не можна, звичайно, подібний «просвітницький» із кращих спонукань крок оцінювати так уже негативно, однак, приклад, який хочу навести нижче, являє собою досить невиразну претензію на новаторство у сфері актуального галерейного проекту).
Не подобаються мені «надумані» прес-релізи, які піар-служба арт-галереї розсилає заздалегідь або вручає в день презентації журналістам, щоб вони тупо переписали їх і «видали в друк», мовляв, публіка все «з’їсть». Бо через таку спільну діяльність піарника і журналіста ми зазвичай прочитуємо щось малозрозуміле, а в голові «застряють» лише окремі імена, назви і, що важливо, прізвище куратора. Проте для піару більше нічого й не потрібно — головне, щоб названі імена прозвучали. А що до чого й навіщо — це вже питання другого плану, тобто, їх можна залишити і за кадром.
Попри те, звичайно ж, подібний текст, написаний на основі прес-релізу, викликав у мене безпосередню цікавість і бажання прийти на презентацію проекту «Вирваний світ» художника і куратора Адама Нанкервіса в «Ludmila Bereznitska and Partner Gallery» (десять років тому ця галерея називалася набагато простіше — «Л-Арт», але, напевно, аж ніяк не сучасно, принаймні, проживши якийсь час у Німеччині, господиня галереї, кандидат філософських наук і мистецтвознавець Л. Березницька назвала галерею по-новому, і концепцію розвитку запропонувала нову — це вже вам не колекція соцреалістичного живопису, засуненого в минуле і яка підходить тепер хіба що для аукціонного продажу, а найактуальніші проекти сучасного мистецтва).
На думку Березницької, у нас не вистачає хороших кураторів, хоч достатньо хороших художників (нашому малоорганізованому арт-стаду не вистачає освічених «пастухів» — так це можна розуміти). Ось саме з метою показати киянам, як працює сучасний куратор, Адама Нанкервіса «виписали з Берліна». Нанкервіс займається тим, що називається «work in progress» — метод, коли за ходом створення виставки до процесу можуть підключати інших художників, змінюючи початкову концепцію. Крапки завершення цього методу, по суті, немає, тому сам куратор не знає, що може вийти на момент завершення виставки.
Якщо цитувати горезвісний прес-реліз, намагаючись зрозуміти, «що хотів сказати художник», то читаємо наступне: «У проекті «Вирваний світ» Адам Нанкервіс, об’єднуючи та концентруючи позиції різних художників, досліджує внутрішні зв’язки, на яких заснований сучасний світ. У центрі цього мікро\макродослідження вміщений збірний образ, герой (він же антигерой) сучасності, який терпляче переносить безладдя і знегоди, які ще з доісторичних часів щосекунди наповнюють його крихке існування...» Одним словом, «Останній герой» — хоч у форматі роману Олдінгтона, хоч у форматі реаліті-шоу. Читати потішно, а дивитися — ще веселіше: Нанкервіс сконструював інсталяцію у вигляді майстерні якогось заливахи-художника, використовуючи реальні предмети, які йому чомусь сподобалися, — ящик служить столиком для закуси, під ногами валяється допотопний декоративний килимок із гуми, нарізаною «локшиною», а на білих гумових чоботях зведений проект пряникового будиночка, на стінах врозкид розвішені картини «найцікавіших художників з України», особливо приголомшує графічне оформлення теми «Гастрит прийшов» (невже Нанкервіса побавив подібний «кітч»? Проте «кітч», якщо вірити останнім дослідженням д.ф.н. Тамари Гундорової, уже давно став невід’ємною частиною світової культури, починаючи ще з XIX століття...)
Експозиція побудована таким чином, що в ній ніхто не виділяється: роботи відомих художників знаходяться поруч зі студентськими скетчами. Основна ідея тут представити саме кураторську інсталяцію, а художнє її наповнення аж ніяк не важливе.
Але ж ми не дочитали інформацію про те, що Нанкервіс живе і подорожує серед еклектичного зібрання творів мистецтва і артефактів під назвою «Museum Man». Він розвиває і затверджує унікальну форму живого музею. І в цьому проекті роботи іменитих міжнародних художників із колекції «Museum Man» зустрічаються з роботами українських художників, передбачаючи культурний діалог між учасниками. «У ході цього діалогу кожна окрема національна формація, намічаючи й одночасно розчиняючи територіальні межі, визначить своє місце в процесі глобальної культурної перестановки». (Такий собі «Плюшкін» в епоху глобалізації. Принаймні, так це виглядає). Залишається лише поспівчувати пану Нанкервісу, що саме в таких депресивних «тонах» він уявляє собі картину «богемного життя» українських художників — отаких маргінальних особистостей, які нібито замкнулися в своїй «п’яній вежі зі слонячої кістки» і «терпляче переносять безладдя і знегоди» навколишнього світу, тоді як реальне життя проходить повз.
