Національний театр ім. І. Франка вчетверте у своїй історії звернувся до «Безталанної» І. К. Карпенка-Карого. Цього разу — в контексті роботи театру з пошуку молодих талановитих митців.
Постановкою (на Камерній сцені франківців) однієї з найдраматичніших історій української класичної драматургії себе представили студенти IV курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Керівник курсу і художній керівник Театру ім. І. Франка Станіслав Мойсеєв. Він є режисером-постановником цієї вистави.
Саме ця постановка «Безталанної» доводить, що блискучий витвір Івана Карпенко-Карого — універсальний, і треба дозволити собі експерименти з цим матеріалом. Але й бути готовим до різних сюрпризів, які зазвичай експерименти «викидають».
Можливо, в назві вистави варто було б повернутися до першого варіанту назви п’єси (відомо, що вона пройшла шлях від «Хто винен?» через «Безталання» до «Безталанної»). Бо поняття долі, щастя, успіху, удачі занадто абстрактні для цієї постановки, тут все чітко й конкретно. 15 освітлювальних приборів по периметру сцени, кофр, дерев’яний стіл, стільці; сама сцена є знімальним майданчиком, і все, що відбувається у виставі, знімають два фотографи (Ліза Любімова, Дар’я Мельник). Тому жанром вистави могла б бути не драма, як зазначено у афіші, а, приміром, фотосесія, якби у боротьбу тексту з інтерпретацією не вступила традиція. Бо коли актори перестають позувати і реагувати на тексти: «Дивись у камеру, йди вперед, на камеру», починається традиційний (в кращому значенні цього слова) український драматичний театр. Просто майже всі актори в сучасному одязі (Гнат — у костюмі, Варка — в «маленькій чорній сукні», Ганна-вдова — в сукні hand-made) — художник Катерина Маркуш.
Герої відверті в своїй пристрасті, а дикі ревнощі Ганни сина до невістки набувають патологічних ознак. Цікаво, що вся драматургія Карпенка-Карого ознаменована особливою концепцією жінки — серед його жіночих образів практично відсутні негативні персонажі. Тут немає позитивних жіночих персонажів, навіть Софія (Марія Моторна), ця вічна жертва, має потенціал до відвоювання своєї території. Її свекруха (в ролі Ганни — Наталія Терлецька) — відьма, яка добре розуміється на магії. Що вже й казати за Варку (Дар’я Легейда)... Найкрасивіша дівчина в селі (до слова, поняття «село» в цій концепції так само недоречне, як і слова на кшталт «тремтю», «ненавидю» і «бусурмене», які прописані самим драматургом та не адаптовані до цієї версії), мрія всього життя бідного сільського парубка Степана — а от цей персонаж у виконанні Івана Янченка вийшов чи не найповнішим серед усіх інших, дарма що його там небагато; Варка — не має ніякого «страху та докору», не переобтяжена моральними гризотами. Вона йде на все заради яких завгодно почуттів, але не любові.
Образно кажучи, цей експеримент — боротьба штучного червоного намиста, що Гнат хотів подарувати Варці, зі справжніми коралями, якими прикрашений автентичний стрій особливого персонажу вистави, Дівчини (Олеся Голуб). Вона з’являється у найдраматичніших моментах вистави, тихо співаючи автентичні українські пісні, вона є не просто означником місця та часу дії (про час тут потрібно вести окрему розмову), а знаком традиції численних постановок «Безталанної». А вікові традиції важко перемогти, не експериментуючи з його носіями — в даному випадку з текстом.
Робота театру з пошуку молодих митців триває успішно. За словами Богдана Адаменка — виконавця ролі Гната, люди вбивають себе та інших через те, що не можуть зробити правильний вибір і правильний вчинок. А це і може бути квінтесенцією сучасного трактування «Безталанної».
