Мене самого пересмикує, коли бачу на екрані телевізора наших державних мужів, які з поважним виглядом ідуть до пам’ятника Шевченка з квітами в березневі дні. І якби ваша публікація разом з фотографією такого офіційного ритуалу покладання квітів до пам’ятника Шевченку з’явилася за кілька днів до Шевченківських днів, то це було б сміливо, чесно й дуже актуально. І всіма, я впевнений, була б прийнята однозначно та схвально. Поява ж публікації 10 березня з відповідно підібраною фотографією сприйнялася, незалежно від того, що хотіла сказати газета, зовсім по-іншому. Я і мої друзі, яким я дав почитати газету, сприйняли її як завуальоване неприйняття Шевченківських днів, яке можна коротко виразити на сучаснім слензі — «Достали уже с вашим Шевченко». Бо в такі дні, якщо ми не байдужі до Шевченка, більш органічно сприймалася б публікація про тих, хто в ці дні приходить до Шевченка не з примусу, а через душевної потреби, хто приходив до нього й тоді, коли за кожним кущем стояв міліціонер, а в райвідділах міліції примушували писати пояснювальні записки, чому в цей день ви опинилися тут, а не десь в іншому місці. При цьому спробувати осмислити значення цього факту для українців і України як держави.
У душі кожної морально здорової людини є місце, куди вона в брудному взутті не ходить сама й інших не пускає. В цьому місці зберігаються любов до наших батьків, рідних, найсвятіші та найважливіші для нас моральні й життєві принципи. Для нації, для держави важливо, щоби в цьому куточку душі найшлося місце для любові та поваги до своєї Батьківщини та її Геніїв. З цим не народжуються, це виховують. Згадайте, як росіяни відмічали ювілей Пушкіна. Вони ж не тиражували в ЗМІ, наприклад, пушкінські висловлювання про А. Керн в листі до друга, не смакували його юнацькі гульки з ліцейськими друзями і т. ін. Бо все це хоч і було в його житті, як у всякої живої людини, але не було сутністю його Генія. Тому вони кожний день по ГРТ читали устами різних людей «Евгения Онегина». І не допитувалися в них, чи прочитали вони цей роман повністю без принуки вчителів, чи ні. У росіян є «Лики России». Вони їх бережуть, на них виховують своїх дітей. Нам же «Лики України» наші й не наші журналісти стараються перетворити у фізіономії.
Ставлення до Шевченка є проявленням більш широкої проблеми в житті українців. Досить давно я прочитав статтю французького журналіста про алжирських французів, які, живучи в Алжирі по кілька поколінь, відгородилися від корінних алжирців, їхньої культури, способу життя, вибудувавши для себе духовне гетто. Вони жили в цьому гетто, фактично не виходячи за його кордони, не цікавлячись, що діється за його мурами. Коли народився новий Алжир, мури гетто впали і його жителі зіштовхнулися зі світом, який вони не знали й знати не хотіли. Звідси й болісне прийняття ними держави Алжир. Аналогічне гетто століттями будувала Росія як метрополія, тут, у нас, на Україні. Можна було (та і зараз ще можна) жити поколіннями в Україні, будучи етнічним українцем чи ні, й не мати потреби знати мову, культуру, звичаї корінних жителів, українців. Коли знайомишся з нашими ЗМІ, то відчуваєш, що значна частина теперішніх журналістів України є вихідцями з цього духовного гетто. Їхні знання, світогляд, глибинна сутність сформувалася іншою, не українською, культурою, іншими цінностями. Тому в кращому випадку вони байдужі до всього українського, а дуже часто просто вороже не сприймають його. Трагедія України в тому, що велика частка людей із владних кабінетів і рядових споживачів цих ЗМІ є теж вихідці з цього гетто. Разом вони, маючи фінансову й владну підтримку, стараються зміцнити, відновити стіни свого духовного гетто, які логікою творення нової держави руйнуються й падають. Головна проблема України — хто зруйнує мури цього духовного гетто, як допомогти всім громадянам України відчути себе її дітьми. І якщо вдасться розв’язати цю задачу, то тоді сама собою зникне потреба в дискусії про патріотичну повинність.
