Це — 60 літературних портретів композиторів, з якими автор «перебував в особистому або віртуальному — через континенти чи століття — контакті». «Хвала роботодавцям!» (видавництво Laurus) — восьма книжка письменника і диригента Романа Кофман, що вийшла у світ. Свою новинку автор представив у київському клубі книголюбів «Субота у Бегемота». Вільних місць у залі не було. Учасникам вечора видалася можливість почути рідкісну «партію» маестро — читання вголос. Публіка зібралася надзвичайно чутлива до слова: один із найстаріших у Києві клубів, створений при Літературно-меморіальному музеї Михайла Булгакова, сьогодні діє за підтримки Парламентської бібліотеки України і 2016 року відзначить своє 25-річчя. Гостя представив Анатолій Кончаковський, один із засновників, голова клубу і перший директор Музею Булгакова.
— Писати я почав набагато раніше, ніж займатися музикою, — зізнався Роман КОФМАН. — Крім того, диригент — професія «вторинна», перехідна від композитора, який дійсно є творцем, для слухачів диригент виконує роль посередника. А заняття літературою — це заняття творче в повному розумінні слова.
Перший свій літературний твір я написав, коли мені було сім років, у місті Коканд, що в Республіці Узбекистан, і датований він 7 листопада 1943 року, наступним днем після звільнення Києва. Цей дуже патріотичний вірш став моїм першим виданим твором, бо я сам видавав удома суспільно-політичний журнал, де можна було знайти все що завгодно, аж до мапи військових дій у Північній Африці, де англійська армія генерала Монтгомері тіснила гітлерівців. Далі була величезна перерва у моїй роботі пером, потім я писав, але нікому не показував. І лише останні 20 років дещо стало з’являтися (остання фраза позначила поле, що містить видання «Книга небуття», «Пасторальна симфонія, або Як я жив при німцях» і «Так буде завжди», які одразу стали бестселерами. — О. С.).
Зазначені в назві «роботодавці» — це композитори, завдяки яким я і моя сім’я маємо кошти для існування. А в присвяті, якою відкривається книга, — «Йосифу Гутману, людині, завдяки якій я пізнав натхнення», — звучить ім’я мого педагога зі скрипки...
Коли Роман Ісакович Кофман читав розділи з книги, те, що відбувалося, нагадувало концерт: соліст виконує твір, ось відлунав фінал — і зал завмирає, проживаючи миті особливої тиші, а далі — оплески. Аналогія з концертом не випадкова: цього сезону маестро вже здійснив низку блискучих проектів із Київським камерним оркестром та Симфонічним оркестром Національної філармонії.
Кофман виконував свою прозу як музику. Слово, надруковане на папері та прочитане, звучало, співало, творило мелодію, що владно занурювала тебе у світ ніби нереальний — та абсолютно живий. Такий унікальний стиль автора, спосіб його письма. Короткі есе — декілька штрихів до портрета, факт біографії, коментар — і ось, неначе в промені чарівного ліхтаря, зірки стають ближчими: Бах і Моцарт, Бетховен і Мендельсон, Дворжак і Гріг, Рахманінов і Стравінський, Канчелі і Пярт. І наші прекрасні співвітчизники — Лятошинський, Губаренко, Бібік, Сильвестров, Скорик, Станкович, Щетинський...
В одному виданні Романові Ісаковичу вдалося розшифрувати свою відповідь на запитання: «Хто ваш улюблений композитор?» — «Іоганн Себастьян Бах та інші». Пояснити, чому йому дуже хочеться зіграти цикл «Усі симфонії Гайдна». Подякувати Олександрові Глазунову за скрипковий концерт та Адажіо з балету «Раймонда», але понад усе — за участь у долі Яші Хейфеца, «кумира усіх скрипалів мого покоління». Почати один із розділів фразою: «Валентин Сильвестров чудово грав у футбол». Розповісти, як Микола Дремлюга виграв на більярді у голови селищної ради лісову ділянку для Будинку творчості композиторів під Києвом... З уміло прихованою, але завжди відчутною ніжністю написати про тих, хто її вартий, наприклад — про Юдіф Рожавську, котра присвятила 50-річчю СРСР два своїх найбільших твори: оперу «Казка про втрачений час» і балет «Королівство кривих дзеркал».
Вибирайте, що подарує вам читання: неймовірне відчуття процесу, яке дарує радість і нові цікаві знання, рятівні оазиси раритетного «кофманівського» гумору, бажання негайно почути музику найкращих у світі «роботодавців». А ще хочеться, подібно до генерал-майора Комаровського-Біонкура із булгаковського «Театрального роману», кинути все і — розпочати навчання в консерваторії! Кажуть, є на світі країни, де це можна зробити в будь-якому віці.
