Цю «чорну комедію» Януша Гловацького (переклад Олександра Ірванця) випущено Станіславом Мойсеєвим на початку 2007 року. Отже, ще до Майдану, анексії Криму та війни на сході, коли ми багато чого сприймали інакше. Пригадується, спектакль тоді звучав як гострий виклик «совковим ілюзіям» щодо «великої російської культури». Адже п’єса явно пародіює чеховських трьох сестер, які з омріяної Москви рвуться тепер уже в Нью-Йорк. Може, тоді для когось ця насмішка звучала дивно, а то й недоречно. Мовляв, і в Києві вистачає таких баришень і таких п’яних відставних совєтських генералів, як їхній батечко. Тож нема чого кивати на Москву, ми й самі не кращі. Проте це було таки дуже смішно й уїдливо.
Місяць тому автор цих рядків дивився 99-ту «Четверту сестру». Наважитися на перегляд було не так і просто — як непросто буває повертатися туди, де ти був легковажним і безвідповідально веселим, а тепер тобі за це соромно, бо свого часу ти не розгледів чогось важливого в цьому спектаклі, недооцінив, а тепер уже пізно, бо всі ми заднім числом розумні. Й було наперед шкода артистів, бо як вони гратимуть усе це тепер, коли Москва — це вже не смішно?
Але в театрі таки трапляються чудеса. Побоювання виявилися марними. Спектакль зараз на диво живий і, сказати б, розумніший, аніж оті умоглядні перестороги перед початком. Тут поменшало уїдливості, а натомість побільшало любові, ніжності й співчуття. Тобто всього того, що в час війни є дефіцитом, а тому й особливо цінується. У спектаклі стало трохи більше Чехова — більше, ніж можна очікувати від тексту Гловацького. А грають же практично всі ті самі, що й на прем’єрі. І музикант Володимир Соляник, який супроводжує дійство музикою. І сестри — Віра (Наталя Васько), Катя (Ірма Вітовська), Таня (Римма Зюбіна), і четверта, котру звуть Колею (Станіслав Бжезинський). Тут кортить назвати всіх: Вікторію Авдєєнко в ролі Бабушки, Станіслава Боклана (Генерал), Олександра Галафутника (Юрій Алєксєїч), Володимира Чигляєва (Міша), Анатолія Петрова (Іван Павлович), Ігоря Щербака (Міліцанєр), Кирила Біна (Костя), Ігоря Портянка (Стьопа), Ярослава Чорненького (Джон Фрімен). Пропустивши крізь свою уяву всю цю «отару персонажів», іноді вельми гротескних, сам собі думаєш: а звідки тут узялося вищезгадане враження, що у виставі «багато любові»? А тим часом те враження дуже явне, хоч його не так і легко вхопити. Це любов артистів до своїх ролей. Звучить наївно, але інакше не поясниш, це треба бачити. Вся вистава нагадує химерний дім, добре обжитий артистами упродовж кількох дуже складних для нас років. Дім, де мешкає купа дивних, часом дурних, але вартих співчуття людей. Цей дім здається теплим — навіть при тому, що образ вистави, заданий сценографією Володимира Карашевського, зовсім інший — незатишний, така собі іржава бляшанка, трансформаторна будка, яку здали на металобрухт.
І ще одне несподіване враження від нинішньої «Четвертої сестри». Це, знову ж таки, важко вловити, але уявіть собі, що актори виглядають тут на десяток років молодшими, ніж у ролях, зіграних ними пізніше. Чи, точніше сказати, їх, акторів, тут впізнаєш такими, якими вони були, коли цей спектакль був на кілька років молодшим.
