«Осінь стукає в вікно: — Ви готові? Ви готові? — Відцвіли уже давно чорнобривці тонкоброві. Відцвіли й минулі дні, що мені весна наснила. Ти наснилась теж мені, чи не правда, моя мила? Це було давним-давно. Або й зовсім не бувало... Я не знаю... Все зів’яло... Осінь стукає в вікно». Цього вірша Анатолій Андрійович ДІМАРОВ, якого нині називають «патріархом української літератури», написав зовсім молодим на Волині. І... потрапив з ним якраз під чергову кампанію «боротьби з занепадницькими настроями». Це вже потім, зокрема, і за цей вірш, Павло Тичина та Максим Рильський дадуть йому рекомендацію у Спілку письменників (третю дасть Леонід Новиченко, вже за прозу).
І хоча осінь життя настукала Анатолію Андрійовичу вже аж 86, та спогади про Волинь, на якій прожито так мало літ, але вони багато в чому стали для нього визначальними, — й досі одні з найтепліших.
Нещодавно, перемикаючи телеканали, випадково втрапила на інтерв’ю з Дімаровим, в якому мова йшла про його думки з приводу Дня Перемоги. Як згодом з’ясувалося, він і сам його не бачив: не повідомили... Проте, каже дружина Євдокія Несторівна, «дуже на нього не погоджувався». Не тому, що Анатолій Андрійович — непублічна людина, якраз навпаки. І нині, незважаючи на поважний вік, його просто розшарпують на різні зустрічі: від академії Служби безпеки — до літературного товариства у Чернігові.
Близькість Дня Перемоги у війні, яку одні називають «Великою Вітчизняною», а інші — «Другою світовою», фронтовику Дімарову додала безсонних ночей. На тій бойні він у 20 років став інвалідом, переніс дві важкі контузії, а осколками начинений так, що, як жартує, «і в землі не гнитиму, а ржавітиму!»
— Генералів, — казав, — запрошуйте! А телевізійники: «Ні, нам генерали вже не цікаві, нам цікаві рядові!»
Бо який генерал у камеру розкаже те, чим поділився у дні Перемоги простий солдат Дімаров? Епізод, пригаданий ним, уже описаний у двотомнику спогадів «Прожити й розповісти», який ще має підзаголовок «Повість про 70 літ» і вийшов ще у 1997 році. Надзвичайно відверта книга (в якій письменник не жаліє і себе) все ж не містила однієї деталі: про так звані заградотряды, або, як каже Дімаров, загони СМЕРШу, під дулами яких радянські вояки йшли у бій. Не містила, бо ще 11 років тому ці рядки просто не надрукували б, хоч про такі випадки розкаже кожен (не штабний) фронтовик.
У кінці зими 1943-го у Донбасі, пригадував Анатолій Андрійович під час однієї нашої з ним зустрічі, «лютували небувалі морози, а небо було таке крижане, що навіть од сонця віяло холодом».
— Нас, необмундированих, здорових, хворих, а то й зовсім калік, зігнаних у полк неозброєний, турили цілий день по морозу лютому та й привели у містечко, дощенту зруйноване... Привезли і «зброю» — на санях: гори переполовиненої цегли. Та й наказали її розбирати. Ще всі не встигли й цеглою тією озброїтись, як на двох жеребцях, на двох уходжених огирях, що вилискували ситою шерстю, з’явилися командир і комісар. Вони, мабуть, встигли добре поснідати, ще й хильнути отієї для сугріву: обличчя червоні й кожушки розстебнуті. «Вооружились, орлы?» «Орли» проймалися дрижаками, «орли» чорніли од холоду.
«Орлам» показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу — ракети. І коли та ракета злетить, «висипати» дружно на кригу та й бігти щодуху до височезної, по той бік водосховища, огорожі, за якою, пробивши амбразури у цеглі, залягли з кулеметами німці. І добігши, жбурнути через огорожу цеглини. Фріци подумають, що то гранати, повтикаються мордами в землю, а «орли» — через паркан: «Хенде хох! Оддавай зброю, якщо життя не набридло!»
— Нам показали, що чекає, якщо побіжимо назад: добре обладнані окопи, де через кожні три кроки — смершівець з кулеметом, нам у спину націлений. Хекали приреченою на смерть отарою. І попереду смерть... І позаду смерть...
Дімарова від неї врятувало лише те, що вже нюхнув пороху. Він біг у п’ятому ряду і, ледь німці сіконули з кулеметів, поспішив упасти та сховатися за тим, хто біг попереду, а тепер лежав трупом. Був геть обсипаний осколками криги, що її люто довбали кулі. А тоді знову контузило, й отямився вже у шпиталі: напівмертвий стискав півцеглини. Тепер би він заніс її до музею.
— 500 душ полягло лише в тому бою. 500 душ! І ніхто з патріотів українських і нині не заїкнеться про те, що це був геноцид на винищення українських чоловіків, які могли дати своє продовження в дітях! — каже Дімаров. І визнає: все ж, незважаючи на пережите, на Волинь ранньої весни 44-го він прибув ще «переконаним сталіністом».
— А через шiсть років поїхав свідомим націоналістом!
Друге духовне переродження сталося з Анатолієм Андрійовичем у... горах. Ми сидимо у затишній квартирі Дімарових на навдивовижу тихій вулиці Суворова, що за кількасот метрів від Києво-Печерської лаври. У кімнаті, яка нагадує картинну галерею. Але картини ці — надзвичайно мініатюрні — створені самою природою. Це каміння, добуте ним у багатоденних експедиціях від Криму до Паміру. Парусник, місяць у небі, білий ведмідь на кризі і навіть... образ Богоматері! Інколи, признається Дімаров, треба відполірувати сотню камінців, аби відкрити оцю природну красу.
— На мене завжди дивилися косо... Є речі, які вже не напишу ніколи. Коли я, Наталонько, оглянуся, у мене за плечима цілий цвинтар нездійснених задумів, нереалізованих творів: через цензуру і той клятий соцреалізм. Куди не поткнешся — як червоними прапорцями був обкладений... Про голодовку не пиши: а я її сам пережив! Про колективізацію і сталінські репресії — не пиши. А як вони проходили насправді — я бачив на Волині. Про війну — і то про перші роки не пиши. Проривався, як міг. Чому я у сімейну тематику кинувся? Не хотів славити партію. У печінках мені сиділо! У газеті (Дімаров працював у «Радянській Волині». — Авт. ) наславився... Як же мене тіпали за ті два романи — «Його сім’я» та «Ідол»! Писали: де Дімаров знайшов такі сім’ї, чому не показав ролі піонерської і комсомольської організацій? (Сміється). Рідко яка книга виходила без багнетного вогню у мою адресу. А особливо розпинали й тіпали за роман «І будуть люди», це тривало п’ять років. Козаченко, тодішній голова Спілки письменників, кричав: «Ти гнилий ліберал!», а я після того як мене за наказом з ЦК викинули з усіх чисто планів, не дали заробити... подався у гори з геологами. І коли вранці проснувся у глибокому саю — це яри, які тягнуться і 30, і 40 кілометрів, підняв голову — а сніговики загорілися сонцем!.. Така велич природи! Подумав: усі київські проблеми — дрібниці проти вічності.
Через багато років Анатолій Андрійович таки втілив одну зі своїх мрій і написав «казку не так для дітей, як для дорослих» «Порцелянові чоловічки». Вона про те, як настав судний день для комуністів, і вони всі пішли у підземелля, там організували радянський союз, і як туди випадково потрапив герой-журналіст. Повість видана у журналі «Січеслав» і вже третій рік лежить у збірці «Божа кара», яку письменник давно здав у видавництво.
— Я б видав сьогодні будь-яку книгу, якби вона була написана російською мовою...
За роки незалежності він, лауреат Шевченківської премії, яку йому присвоїли — небачений випадок у світовій літературі! — лише за другу частину роману «І будуть люди» (бо з першої цензура викинула багато сторінок про Голодомор й колективізацію), видав чотири книжки. В основному, за кошти меценатів з діаспори. Жоден український скоробагатько (як і держава) не відгукнувся. Нещодавно з Росії надіслали «отакий томище» — «Жизнь моя, геология», в якій вміщені твори видатних російських геологів.
— І Дімаров серед них! — сміється Анатолій Андрійович. — Я єдиний непрофесійний геолог серед авторів і єдиний не росіянин. Але мій твір «Вершини» вміщено повністю.
Надіслали двотомник з Канади: видали повісті автора й не питаючи.
— Коли за радянських часів у Франції перевидали мою книгу «Його сім’я», написали: «Пане Дімаров, гонорар вам вислали через Москву». Я думками так багатів, думав — стану мільйонером! — сміється. — Син саме їхав у тодішню столицю, я написав доручення. Виявляється, по дорозі мій гонорар так обскубли, що вистачило грошей лише на два підголовники у машину купити...
Видавали його у Словаччині, Росії — тиражем у сотні тисяч. Роман «Ідол» ще не був перекладений російською, а у Москві вже була організована читацька конференція. І хоча нині Анатолій Андрійович каже, що вже б не включив цей роман у своє зібрання творів, бо він надто, вважає, слабкий, проте животрепетна тема виховання дітей і тоді, і тепер приваблює людей. А найбільше його з іноземних мов все ж перекладали англійською. За кордоном вперше вийшла повість «У тіні Сталіна». Рукопис у Дімарова випросив онук Дмитра Нитченка (письменника, відомого діяча української діаспори з Австралії) Юрко Ткач. Усі ж українські видавництва книжку завертали.
— Думаю: як піймають тебе на кордоні з тим рукописом, то тебе виженуть і більше в Україну не пустять. А що мені буде?.. Проте я таки зважився і рукопис дав. Десь у 1985 році присилає Юрко мені екземпляр. Я йду з ним у видавництво і кажу жартома: «Гади ви смугасті! Вже за кордоном твір видали, а ви все боїтеся!» Так і тут повістина вийшла...
На одній iз зустрічей — у військовому ліцеї (тепер він носить ім’я Богуна, а тоді був Суворовським училищем) — Дімарову задали традиційне запитання: а скільки вам платять за ваші книжки?
— Про це питають неодмінно. Думаю: ну що вам, дітки мої, сказати? Я вирішив свою відповідь побудувати так. Просто запитаю: а скажіть мені, хто найдурніший зараз в Україні? І коли б вони задумалися, я б сказав, що найдурніший — письменник. Бо чи хотіли б ви 10 років працювати над книгою, а вам потім за неї і копійки не заплатять? Та тільки запитав, хто найдурніший, як вони і гримнули: «Ку-учма!» Це був 2000 рік. Бідного полковника, який мене привів, бачу, нема: вже на підлозі сидить.
— Знаєте, він такий же оптиміст, як i його покійна мама, — каже Євдокія Несторівна. — Вона все казала: діти, то не біда, ви ще не бачили смаленого вовка! І найбільше боялася, аби не було війни...
Усе ж з волі Бога її син отримав не лише сповнене випробувань життя, зокрема і воєнні нелегкі будні, а й великий чесний талант, який за таке довге життя не розміняв. І нині бажає молодим лише одного: не думати, що коли ти не займаєшся політикою, то вона тебе не стосується.
— Якщо ви цього не усвідомите, і не почнете думати про Україну, то вона таки стане колонією Росії...
