Вчора, у День всіх закоханих, Театр на Лівому березі Дніпра показав виставу «Звабити, але не закохатися» за п’єсою Едварда Радзинського «Закінчення Дон Жуана».
Едвард Радзинський вважає, що історичні особистості не вмирають — вони приходять знову й знову, щоб виконати на землі свою місію. Це реінкарнація, карма, хід історії по колу — називати можна як завгодно. От і у виставі молодого київського режисера Максима Михайличенка перед нами новітнє втілення героя-коханця усіх часів і народів — Дон Жуана. Власне кажучи, чим Дон Жуан — не пророк? Він проповідує кохання. Своєрідно, але так природно, бо він сам частина природи.
Пульсуюча кров цієї вистави — музика Юрія Михайличенка, в якій і нескінченна філософія всесвіту, і вічна мудрість землі. А душа — в задумі Максима Михайличенка — режисера, який, здається, зрозумів самого Дон Жуана.
Дон Жуан XXI століття зветься стисло й сучасно — D.J. (Ді — Джей). Але йому вочевидь непросто змиритися з новим світоустроєм. Адже, по суті, Дон Жуан (він же Паріс, він же Казанова) — романтик, готовий заради жінки на будь-які подвиги. В його руках срібний кубок — чаша Грааля — символ священного жіночого начала. Дон Жуан (Олександр Кобзар) не забув про жодну свою кохану — він вдихає аромат вина та згадує, згадує, згадує... Таке задоволення від напою богів здатні отримувати лише справжні поціновувачі, справжні знавці...
Міражі — спогади, немов уламки минулого, зібрані сьогоденням в один химерний візерунок передано танцями невінчаної нареченої Дон Жуана (балетмейстер Ольга Рогова). Вихоплені з різних епох красуні танцюють свій танець пристрасті з головним чоловіком свого життя, і для кожної він — особливий. Щоправда, складається враження, що актриси в пластичному малюнку занадто раціонально намагаються виправдати свої рухи, забуваючи, що танець багато в чому — сфера душі, сфера почуття.
Кожна вистава будується згідно з законом причинно-наслідкових зв’язків. Низка подій, які повторюються три тисячі років поспіль — це вже кармічна формула ( Дон Жуан + Донна Анна = смерть Дон Жуана від руки Командора. У цій самій формулі дуже часто забувають про маленький «плюсик» — слугу Лепорелло, який завжди допомагає своєму господарю. Але цього разу Лепорелло на авансцені. Іскрометний та нестримний Михайло Кукуюк безсовісно перебріхує текст п’єси й балагурить на сцені. Але, їй Богу, іншим хитруна-слугу уявити собі просто неможливо! Проте Командор — також особистість вельми й вельми колоритна — абсолютно пізнаваний типаж сучасного бізнесмена, який упевнений, що весь світ належить йому.
Філософ Дон Жуан у білій сорочці й потертих джинсах схоче переписати свою вічну історію, але навряд чи впорається з тим, на що аж ніяк не очікує...
