У рамках спеціальних подій Міжнародного кінофестивалю документального кіно «Контакт» в кінотеатрі «Жовтень», були презентовані чергові дві серії тетралогії Єжі Гофмана «Україна. Народження нації». Перший фільм тетралогії називався «Від Русі до України» і був показаний два роки тому на МКФ «Молодість». Про нього досить багато говорили та сперечалися, очікуючи продовження. Друга і третя серії — «Україна чи Малоросія» та «Навіки разом» — одних надихнули, інших — розчарували. У них, відповідно, йдеться про періоди з кінця ХVII до початку ХХ сторіччя та з 1921-го по 1945 й роки (Ялтинська конференція). Останню, четверту, серію майстер обіцяє закінчити незабаром і також показати в Україні.
Думаю, апологетів і противників у фільму стане ще більше, і кожний з історичних епізодів, представлених там, може, в залежності від авторів та їхніх знань, мати кілька трактувань. Часом прямо протилежних. До того ж, з кінематографічного погляду, картина знята гранично просто, без особливих новацій та спецефектів, нагадуючи відеорядом і закадровим текстом давно забуте навчальне кіно. Але критикувати зроблене кимсь легко, а Єжі Гофман — перший, хто звернувся до величезного за масштабами масиву нашої історії, намагаючись осмислити ідентифікацію українців.
— Пан Єжі, ваша режиссерська біографія починалася з документального кіно. Потім левова частка вашої творчості в художньому кінематографі базувалася на дуже якісній літературі, присвяченій історії. З одного боку, зрозумілим є ваш інтерес до історії України, з іншого, судячи з літератури, до якої ви зверталися, — історію треба осмислити, поглянувши на неї з висоти часу. Що спонукало вас взятися за документальну історію України, тим більше, що значна частина тетралогії присвячена новітній історії?
— Почнемо з кінця, тобто з того, що ці чотири фільми присвячені становленню нації, історії країни, народу, тому що після татаро-монгольської навали країни, як такої, не існувало. Вона, як і Польща, була розтягана по шматках. Не знаю, якою була б доля України й українців, якби не геній Шевченко, котрий створив справжню сучасну українську мову. Перший імпульс я отримав, коли побачив назву книги Леоніда Кучми «Україна не Росія». Нікому не спало на думку , наприклад, у нас в Польщі назвати книгу «Польща не Росія» чи «Польща не Німеччина», можливо, тому, що, хоч і з великими перервами, коли Польща була розділена між Пруссією, Австро-Угорщиною і Росією, вона довше була незалежною державою. Україна ж не була незалежною, фактично, з періоду Київської Русі. Германізація в Польщі проводилася шляхом відрізнення слов’ян від німців. Заохочувалося старання польської еліти долучитися, шляхом освіти, до німецької еліти. Русифікація ж в Україні проходила іншим шляхом: ми не різні, ми однакові. Тільки ми — Велика Русь, а ви — Мала Русь. І в цьому полягало формування ментальності Росії, включно навіть з частиною її інтелігенції: Україна є не що інше, як частина Росії. А українці — ті ж самі росіяни, тільки говорять трохи інакше, на діалекті. І я зрозумів: якщо президент сам пише книгу під такою назвою, значить, у цьому є потреба. Спочатку це здивувало, але в міру того, як читав, заглиблювався в тему, став розуміти витоки. І тоді вирішив присвятити цьому фільм. Розпочинаючи, мав намір зняти три серії. Але матеріали наростали лавиною, їх ставало дедалі більше. Багато від чого довелося відмовитися. Наприклад, я дізнався, що Шевченко був свідком повстання в Польщі, на його очах відбувалася декоронація польського імператора, що там він зустрів перше кохання. Довелося від цього відмовитися: не вміщувалося. Наша історія, наші долі переплелися. Століттями сварились і ворогували між собою українці та поляки, але зустрічались у засланнях. Ті й інші — у кайданах. І доводилося, може й занадто пізно, переусвідомити: а чи варто було битися?
— Судячи з вашої біографії, Росія мала б бути вам ближчою і зрозумілішою. А судячи з фільму, ви навмисно дистанціюєтесь, як автор, від Росії. Чому?
— Розумієте, я прагну дистанціюватися не лише стосовно Росії, а й стосовно Польщі, прагну показати причини. Засуджую час від часу і одну, і іншу сторону, не уникаючи, звичайно, засудження і самих українців там, де це потрібно. Але я люблю Україну: тут знімав великі сцени «Потопу», тут у мене багато друзів, родичів. Історія України та історія Польщі перетиналися, буквально починаючи з ХIV сторіччя. Скільки козаків мали герби шляхти, отримані від польських королів? У всіх війнах, які вела Рєчь Посполіта — зі Швецією, Росією, Туреччиною — величезну роль грали козаки. Як можна не зрозуміти, що людина, яка здобула свободу з шаблею в руках, ніколи вже не дасть себе звести до рівня кріпака. Це зіграло надзвичайну роль в історії обох країн. Тож, я тут так дистанціююся від Росії тому, що в певний період вона була найбільшою небезпекою для самоідентифікації українців. Саме вона впливала на мову, культуру тощо. Недаремно в усій творчості Шевченка так різко засуджувався царат. Великий художник відчував і розумів це, повставав своєю творчістю. Не випадково, коли його заслали, російський самодержець прирік поета на заборону писати і малювати.
— Пан Єжі, Росію звинувачують в імперських амбіціях, у бажанні під своїм крилом «старшого брата» зібрати якомога більшу кількість «молодших братів», не надто ідентифікуючи їх. Чи не є сьогодні Євросоюз такою ж самою централізацією, але на новому витку?
— Ні, не є, тому що Євросоюз не лише не дискредитує культури окремих своїх членів, а навпаки, опікується збереженням пам’ятників культури. У кожній з країн, крім спільної політики в сфері економіки, повна самостійність; іноді, на мою думку, її навіть забагато. Головне — немає центру, який підпорядковує собі все: мови, культури, самосвідомість тощо. Держава може бути однією з найбільш великих, завдяки могутнім, талановитим людським ресурсам, своїй науці, культурі, не роблячи ставку на імперські амбіції.
— Ви були піонером, який зумів у нових умовах примусити працювати польський кінематограф. На жаль, в Україні індустрії кіно сьогодні не існує. Але ставка робиться на історичну тематику. Чи може вона стати поштовхом для розвитку національної кіноіндустрії, та чи буде такий кінематограф цікавий за межами країни?
— Не думаю. Справа в тому, що і Польща, і Росія теж проходили таку кризу, коли глядач пішов із кіно. Зараз у Росії потужно запрацювала кінопромисловість. Мало того, в Україні російське кіно відіграє таку роль, як у світі — американське. Зрозуміло: побутові реалії співпадають, пейзаж, манера одягатися пострадянська, проблеми молоді, яка проходить свою життєву школу. У цьому і небезпека велика, оскільки, якщо глядач не протопче власними ногами дорогу до власних фільмів, їх не буде. І жоден меценат не допоможе. Тим більше, що його вистачить на один, максимум — два фільми. І потім: ще нікому не вдалося створити по-справжньому цікавого історичного фільму без цікавої літератури, без живих персонажів і характерів, які були б зрозумілі глядачам і яких він би дуже любив, або ненавидів. Були б емоції, і тоді можна і будь-який костюм одягнути, і порозмірковувати про день сьогоднішній крізь призму вчорашнього. І необхідно, щоб з’явилися люди, які відчують у цьому бізнес. Україна така велика країна, що є шанс. Але для цього треба не бути весь час зануреним у минуле. Навіть у дуже важливий та неймовірно прекрасний період українського кіно — період Параджанова, Ільєнка, Осики та інших. Минув не один десяток років, за які кінематограф пройшов величезний шлях: по-іншому став розповідати, бачити, та й у глядача з’явилися інші вимоги. Отже, треба завоювати глядача, а потім вже намагатися планку підіймати, щоб мистецтво не втопити в лайні.
— Якою буде прокатна доля вашої тетралогії? Чи буде вона цікавою ще комусь, крім українського глядача?
— Насамперед, цей фільм має стати піонером телевізійного широкого прокату в Україні. Цей фільм повинен бути в усіх школах, інститутах, університетах, тому що це — стислий підручник, який повинен збуджувати інтерес до більш глибокого вивчення предмету. І якщо цей фільм відіграє якусь роль у самовизначенні нації, я пишатимуся цим і вважатиму, що виконав своє завдання.
— Як ви ставитеся до докорів у певній упередженості прочитання історії? Чи маєте аргументи, щоб їх відкинути?
— Докори я можу прийняти будь-які, але, попри всі дискусії, те, що комунізм був потрібним і корисним стресом, для мене є абсолютом. Він дійсно дав шанс багатьом мільйонам, але ціною смерті мільйонів. Я показую це в своєму фільмі. І нехай вони будуть щасливі, що їх не судять так, як судили в Нюренберзі, бо якщо полічити жертви, невідомо, яка шалька терезів переважить.
— Ви приїхали з картиною про історію України в напружений для нашої країни час. Ваше бачення того, що відбувається?
— Я, звісно, не пророк, але скажу вам одне: надії, які живили простих людей під час помаранчевої революції, були просто змарновані особистими амбіціями політиків. Зараз країна розділена. Процес створення єдиної держави — тривалий, він відбувався у деяких країнах Європи понад 100 років. В Україні скільки? 15—16? Це навіть не одне покоління. В історії це — ніщо, мить. Те, що сьогодні все-таки шукають компроміс, прихильники помаранчевих і синіх хоча обпльовують один одного, але не ріжуть, викликає в мене величезний оптимізм.
