Із травня по липень 2012 р. в анфіладі та залах «Мистецького Арсеналу» — масштабна міжнародна виставка. Чи стане вона мистецтвом, чи «серйозним бізнесом»? Про це вже писала й ще не раз напише газета «День». Є надія, що перша київська бієнале (Arsenale-2012) поставить художній Київ і Україну в один ряд із Венецією, Кельном, Нью-Йорком, Берліном і Парижем. Дякуємо Наталі Заболотній та її сподвижникам як за саму ідею Arsenale-2012, так і за запрошення на роль головного куратора акції Девіда Елліотта (Великобританія), досвідченого та авторитетного знавця процесів сучасного світового мистецтва. Його згода очолити Arsenale-2012 є почесною для України. Стратегічно вона точно вивірена Наталею Заболотною — комісаром майбутнього художнього дійства.
Викладаючи свій погляд, пан Елліотт пропонує «поглянути на мистецтво і життя незаангажованим поглядом, далеким від медіа чи ідеології». Завдання цікаве, принадне, проте час покаже, чи воно є здійсненним. Куратор має намір продемонструвати виставкою якийсь загальнолюдський гуманізм (людяність взагалі). Як давно цього бракувало постпостмодернізму й особливо «актуальному мистецтву» українського зразка! У той же час в інтерв’ю генерального куратора звучать ноти невпевненості — він не приховує, що відчуває себе неофітом на українській художній сцені й повною мірою покладається на консультації Олександра Соловйова (Київ) і запрошеної з Москви Катерини Дьоготь. Одразу ж постає запитання: чому куратора консультуватиме московська гостя — авторка монографії «Русское искусство ХХ века», а не Галина Скляренко чи Орест Голубець, не Олег Сидор-Гібелинда, Леся Авраменко? В Україні (Києві, Львові, Одесі) вистачає мистецтвознавців, що досконало знають як українську, так і світову художню ситуацію.
Співпраця з К. Дьоготь була б виправданою, якби вона була куратором російського відділу виставки. Однак їй доручено керувати всім дискусійно-теоретичним блоком бієнале.
В Україні вже десять років плідно працює потужний колектив мистецтвознавців, культурологів, естетиків у стінах Інституту проблем сучасного мистецтва (директор — В. Сидоренко). Теоретичний і практичний (кураторство) продукт інституту вражає фундаментальними дослідженнями проблем постмодернізму, актуального та радикального напрямів, живої практики мистецтва. Саме українським знавцям візуальної культури, за логікою, належало б розробити та реалізувати теоретичний і дискусійний блок Arsenale-2012. Перша українська бієнале могла б стати майданчиком для просування українського мистецтвознавства на світову інтелектуальну арену.
Повним дилетантством і самодіяльністю виглядає рейтинговий список «видатних діячів культури України», опублікований у часописі «Art-Ukraine». З нього виключено всіх нині чинних мистецтвознавців названого інституту. Також викликає подив призначення Олексія Радинського на роль співголови К. Дьоготь — вчорашнього аспіранта, що так і не впорався з дисертацією.
Ряд серйозних запитань звернуто, звісно ж, не до пана Елліотта, який лишень пізнає українську ситуацію, а до його консультанта — О. Соловйова.
Пан Елліотт має намір за березень і квітень фундаментально пізнати художню Україну, відчути ситуацію. А попервах, спираючись на особисті контакти з І. Кабаковим і Б.Михайловим — «Ми знаємо один одного багато років», — Д. Елліотт затвердив їхні експозиції як репрезентантів України. Цей вибір далеко не є об’єктивний, але його можна, мабуть, пояснити консультаціями О. Соловйова.
За аналогічним принципом буде здійснено вибір О. Соловйова — він куратор «Спеціального проекту», а по суті — тіньовий ідеолог всієї бієнале. Досить погортати каталоги кураторських проектів Соловйова за 20 минулих років, щоб побачити стереотипний ряд імен радикальних авторів, які мусують тему «фізіологічного низу», «фало- і калоцентризму». Тут же сцени гей-клубу, дитячої порнографії, лоліточок і, звісно ж, випорожнення та статеві акти в проектах В.Цаголова. А оскільки Соловйов «це і цих знає й любить багато років», то вкотре зустрічатимемо реанімовану негативну агресію на Arsenale-2012.
Цей особливий «модус рафінованого цинізму» (вираз О.Сидора-Гібелинди) практикувався Соловйовим у співпраці з Мартою Кузьмою та в приватному Центрі Віктора Пінчука, а нині — в державному музеї — в «Мистецькому Арсеналі». У цьому контексті співпраця з К. Дьоготь, яка тему трешу вважає найбільш актуальною — «адже довкола сміття», цілком зрозуміла. Темою дискусійного клубу «Мистецтво після кінця світу» пані Дьоготь надій на життя «категорії прекрасного» нікому не залишає.
Установка на «шок» працює лише один раз. Експлуатація штампів може зробити погану послугу як авторам проектів, так і їхньому менеджерові — куратору. Що ж до нехтування національними кадрами теоретиків: А. Босенка, В. Сидоренка, Г. Вишеславського, О. Чепелик, В. Сахарука і раніше названими їхніми колегами, то тут позиція Соловйова надто вже римується з антиукраїнською діяльністю Д.Табачника, з його масованим походом проти української мови, історії та культури.
У російських інтелектуалів є чого повчитися, але підготовка до Arsenale-2012 заслуговувала б на співпрацю з мистецтвознавцями масштабу А. Якимовича, М. Германа, Є. Андреєвої. Вони, окрім «трешу», бачать усю складну діалектику мистецтва ХХІ сторіччя.
Отже, Arsenale-2012 пустився в плавання, сподіваюся, — під гаслом Девіда Елліотта: «Питання відповідальності стосується мистецтва в цілому».
