Її можна назвати провокативною спробою осмислення чотирьох останніх поколінь сучасної української літератури, що з’явилися після шiстдесятників. Не обтяжений канонічними поглядами, автор проникає в літературну кухню, розповідаючи про містифікації, легіонерство, гонорари в українській і світовій практиці, про залежність подальшого успіху письменника від віку його дебюту; подає власну версію п’ятдесяти найкращих сучасних українських поетів, прозаїків, драматургів. Наприклад, Сергій Грабовський називав Володимира Даниленка письменником, що завжди йде проти течії. Хоча саме це дозволяє йому говорити про літературу все, що він думає, навіть якщо ці думки українське літературне середовище інколи вважає єрессю...
— «Лісоруб у пустелі» читається на одному подиху. Скажіть, мозаїчність створеної вами картини сучасної української літератури — це свідомий прийом чи данина моді на постмодерні інтерпретації?
— «Лісоруб у пустелі» — не монографія докторської дисертації, а погляд зсередини літературної кухні. Готуючи до друку цю книжку, я ставив перед собою єдине завдання: показати, що сучасна українська література яскрава і не обмежується десятком найчастіше згадуваних імен. У ній не менше півсотні конкурентоспроможних авторів, а український письменник — один із найзагадковіших героїв нашого часу.
— Ви пишете, що в Україні немає об’єктивної професійної критики, яка в усьому цивілізованому світі служить мостом між автором і читачем, виховуючи як письменника, так і читача.
— У культурно самодостатніх країнах книжковий ринок, як і весь інформаційно-культурний простір, обслуговує політичні, економічні та культурні інтереси панівної нації. Чи можна допустити, щоб 90% французького книжкового ринку було захоплено книжками англійських або німецьких видавництв? А в Україні таке можливо. У нас 90% ринку зайнято книжками російських видавництв. Через ці диспропорції українська книжка на власному ринку залишається маргінальним товаром, до якого відповідно ставляться власники і топ-менеджери засобів масової інформації.
В більшості країн професійна критика зосереджена у масових виданнях, де журналісти оглядають новинки книжкового ринку, ведуть хіт-паради видань. Саме масові видання з неупередженою критикою і формують читацькі смаки і культуру авторів. У нас масові видання не займаються критикою. В Україні критикою займаються лише спеціальні видання, які належать літературним кланам, тому не може бути й мови про неупереджену оцінку. В Україні зіштовхнулося два найбільші клани, зорієнтовані на ідеології лібералізму та націоналізму. Організаційним ядром першого клану є Асоціація українських письменників і часопис та видавництво «Критика», а другого — Національна спілка письменників України та Інститут літератури НАН України ім. Т.Г.Шевченка. Кожен клан має свій погляд на сучасну літературу та свою літературну ієрархію. Війна між кланами зводиться фактично до того, щоб нав’язати суспільству свою ієрархію письменників.
— Звертаючи увагу на клановість літературного процесу, ви стверджуєте, що в Україні відсутня об’єктивна професійна критика. Як ви оцінюєте в такому разі рівень українського літературознавства і чи впливає воно на сучасний літпроцес?
— Якби літературознавство впливало на літературний процес, то ми мали б іншу українську літературу. За роки незалежності в Україні сформувалася плеяда талановитих літературознавців, вільних від ортодоксального марксизму. Серед цієї плеяди — такі блискучі філологи, як Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Ярослав Поліщук, Ніла Зборовська, Василь Пахаренко, Володимир Панченко, Роксана Харчук, Ярослав Голобородько та багато інших. Але літературознавство — наука академічна, зосереджена на кафедрах університетів та в Інституті літератури НАН України. Воно не впливає на культуру письма українських літераторів, а формує загальну філологічну культуру нації.
— У своїй книжці ви звертаєте увагу на те, що в українській, польській, російській, французькій, американській літературах різні співвідношення між кількістю письменників, народжених у столиці та провінції. Від чого залежать ці співвідношення?
— Кожна національна література належить або до вертикальної, або до горизонтальної моделі літературного побуту. Вертикальні моделі характерні для літератур з потужним імперським мисленням. Наприклад, вертикальні моделі розвинулися у французькій та російській літературах. Це означає, що все життя в цих літературах зосереджено в столицях. У Парижі й Москві народилася третина французьких і російських класиків! До речі, у Москві, навіть коли столицею Російської імперії був Санкт-Петербург, народилися такі найяскравіші класики, як Пушкін, Фонвізін, Крилов, Грибоєдов, Лермонтов, Достоєвський, Брюсов, Бєлий, Пастернак, Цвєтаєва, Паустовський, Леонов та інші, а з письменників ХХ та ХХI століть — Окуджава, Нагібін, Друніна, Ахмадуліна, Висоцький, Петрушевська, Єрофеєв, Донцова, Пелевін та інші. Зробити літературну кар’єру в російській літературі, не живучи в Москві, практично неможливо. В літературах із горизонтальними моделями можна жити в провінції і бути успішним письменником. Горизонтальні моделі мають українська, польська, американська літератури, у яких роль столиці не відіграє вирішальної ролі.
— Чи можна сказати, що в кожній країні є землі, де народжується найбільше яскравих письменників?
— У книжці «Лісоруб у пустелі» я досить детально розглядаю цю проблему. В історії кожної літератури спостерігається таке цікаве явище, як літературна активність окремих земель. Якщо російській літературі найбільше яскравих письменників дала Москва, французькій — Париж та земля Іль-де-Франс, що сформувала панівний франсійський діалект, то українській літературі найбільше яскравих письменників дала Полтавщина, яка, до речі, теж сформувала панівний діалект. На Полтавщині виділяються чотири найбільші осередки пасіонарності: Полтава і Полтавський район, Миргородський, Зіньківський і Кобеляцький райони. Ці чотири центри пасіонарності дали українській літературі втричі більше письменників, ніж будь-який інший літературно активний регіон. На Полтавщині народилися Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Микола Гоголь, Євген Гребінка, Леонід Глібов, Панас Мирний, Володимир Самійленко, Микола Філянський, Архип Тесленко, Микола Зеров, Яків Савченко, Михайль Семенко, Андрій Головко, Юрій Дольд-Михайлик, Олесь Гончар, Володимир Кашин, Григорій Тютюнник, Дмитро Луценко, Анатолій Дімаров, Павло Загребельний, Феодосій Роговий, Іван Білик, Григір Тютюнник, Василь Симоненко, Борис Олійник, Василь Захарченко та багато інших. Полтавщина — серце української літератури. Існує дивний метафізичний закон: якщо на якійсь землі народиться хоч один потужний письменник, то своєю пасіонарністю він заряджує цю землю і створює передумови для народження після себе інших талановитих авторів...
