Вистава-бенефіс Ліліани Ребрик «Ін’єкція безсмертя» поставлена за мотивами відомої п’єси Карела Чапека «Засіб Макропулоса». Ігри з часом — чи не найспокусливіша тема в літературі, мистецтві. Найневизначеніша з наукової точки зору категорія, абстрактне поняття часу турбує людство віддавна: практично в усіх релігіях присутня тема безсмертя. Від античної міфології до сьогодення час від часу з’являються взірці художніх спроб осмислити час. Людина, по суті, є творцем цього поняття, тому й не полишає спроб навчитися керувати часом, проте за межі фантастики вони так і не вийшли. Якщо назвати кілька найпопулярніших літературних творів — «Фауст» Й. Гете, «Портрет Доріана Грея» О. Вайлда, «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» Ф.-С. Фіцджеральда, — п’єса Карела Чапека «Засіб Макропулоса» посідає чинне місце серед спроб інтерпретації часу. Кожен із цих сюжетів неодноразово втілювався й переосмислювався на драматичних та музично-драматичних сценах. Те, чого не можеш осягнути, постійною занозою сидить у свідомості. Цікаве в цьому сенсі порівняння поняття часу з поняттям Бога як вищої сутності, яку людська свідомість не здатна пізнати, а лише певним чином інтерпретувати. Так само, як віра приводить людину до Бога, образ якого доступний нам в іконах, так зміна подій приводить людину до поняття часу, який вимірюється годинником, який і є іконою часу.
* * *
Мабуть, кращого сюжету для бенефісу універсальної артистки, котра демонструє прекрасне володіння пластикою, дикцією, музикальністю, не знайти. За формою постановка наближена до мюзиклу, але не перевантажена співом, танцювальні ж моменти, поставлені Андрієм Диким, тісно зав’язані на інтерпретації сюжету: вони не несуть декоративної функції, а переважно характеризують певні стани і настрої героїв, здебільшого героїні Лілії Ребрик — Емілії Марті. Попри те, що п’єса написана 100 років тому, її актуальність не втрачається. Тема твору — час, герої — так чи інакше переймаються темою часу.
Героїня Чапека на відміну від канонізованого в усіх жанрах борця з часом і шукача безсмертя доктора Фауста, шанс на вічне життя отримує не з власного бажання: можна сказати, вона стає жертвою медичного експерименту, як піддослідний кролик. Вона не знає, що їй робити таким несподіваним подарунком, всі 300 років (у виставі «Молодого театру» — 400, бо дія перенесена в наш час) вона марнує час, експлуатуючи мінімум своїх здібностей та якостей, які їй дісталися від природи і життєвих обставин. Краса, сценічний талант, спокусливість і… байдужість! Її принадливість для оточуючих відточена безліччю романів, її сценічна майстерність доведена до абсолюту, але в цьому немає головного — душі. Вона боїться великих почуттів, серйозних стосунків. Вона народжує дітей, але знаючи, що переживе їх, покидає і подальшою долею їх не переймається. Її бажають, кохають, боготворять, а її це лише дратує. Вона нудиться життям, але при цьому панічно боїться смерті. З тим, що душа старіє, вона, як натура неглибока, мириться, а от зовнішні ознаки старіння її жахають. Хто чим готовий пожертвувати, хто на що йде заради молодості — сучасний обширний медійний простір демонструє безкінечний перелік запитів і пропозицій. Це справді якась чума сучасності — індустрія омолодження.
П’єса «Засіб Макропулоса» неодноразово втілювалася як на сцені, так і в кінематографі. Композитор Леош Яначек, побачивши виставу, створив однойменну оперу. Холодна, цинічна чапеківська героїня здебільшого трактується постановниками більш лірично, м’якою, тонкою, переводячи акцент на вічну жіночність, підкреслюючи фантастично-іронічний підтекст. Постановники «Ін’єкції» безсмертя пішли іншим, більш жорстким шляхом, тим самим, можливо, декларуючи власне ставлення до основної фабули. Попри умовну жанрову легкість, режисерка-постановниця Олена Щурська практично відмовляється від комізму. Якщо розуміти «чуму» як «надзвичайно небезпечне, згубне соціальне явище», то жанр обраний з метою розвінчати божевільність ідеї якщо не безсмертя людини (це і так ясно, бо це богоборча ідея), то саме «вічної молодості» у її сучасному абсурдному розумінні. Засіб Макропулоса як рецепт вічного життя (молодості) розвінчується постановниками шляхом його дискредитації — через заниження пафосу питання і переводом його в площину психіатрії (у Чапека психіатр супроводжує лише одного персонажа, а в постановці Щурської кожен герой на стадії готовності до використання рецепта перебуває під пильним наглядом цілої псих-бригади).
Режисерка Олена Щурська розглядає трагічний аспект мрії людини про безсмертя, бо вона тягне за собою неминучість череди безкінечних втрат, які зрештою перетворять омріяне вічне життя на пекло. Тому й акцент ставить на десакралізації теми смерті, пропонуючи ідею продовження себе в дітях як алегорію безсмертя. Ідея не нова, але в контексті саме «Засобу Макропулоса» концептуальна: проголошена Лілією Ребрик (наголошую, не героїнею п’єси Еліною Макропулос, а саме живою жінкою, матір’ю двох дітей, бенефіцианткою даної постановки) пропозиція визнати дітей як продовжувачів роду провідниками ідеї безсмертя, власне, дає відповідь на запитання, чому саме ця п’єса була обрана і як вона була прочитана постановниками.
Нарочита банальність цієї пропозиції налаштовує на оптимізм, чого завжди хочеться у фіналі, і не лише вистави. Це працює на молодого глядача — у нього ці «400» років ще попереду. Дорослий глядач може, звичайно, поставити під сумнів однозначність оптимізму. Його насторожить пронизливий і нав’язливо сучасний образ юного Янека, який бездумно вкорочує собі життя за першого ж серйозного удару. Янек — персонаж алегоричний: він — наочний приклад того, наскільки безглузда мрія пережити власних дітей, адже все зводиться саме до цього.
* * *
Ремінісценціями на різні сфери сучасного життя пронизана вся вистава. Постановникам не знадобилося робити якихось значних модернізацій тексту Чапека, що тільки підкреслює його актуальність: магнатів заміни олігархами, питання про чесність судів винеси на обговорення у форматі ток-шоу… У будь-яку епоху люди однакові, їх турбують ті самі питання.
«У нас була ідея зробити танцювальну виставу, де головна героїня — зірка та актриса, котра фантастично танцює. Адже це любить і сама Лілія Ребрик. А її чоловік, хореограф Андрій Дикий, допомагав створити хореографію вистави, — цитую Олену ЩУРСЬКУ. — Інколи танці можуть стати абсурдними, перетворюватися на божевілля, охоплювати ціле місто. Сценографія у нас побудована на світлі. Художник-простановник Пилип Нірод працював на телевізійному каналі, тому добре знає зворотний бік телешоу, що теж присутні в нашій постановці. Судова справа, про яку йдеться, у виставі висвітлюється на телебаченні. І це теж важлива тема: телебачення часто формує суспільну думку, бачення, але там багато «сміття». Як серед цього виокремити справжні цінності».
Сценографічне й виконавське рішення вистави бездоганне з урахуванням завдань, сформульованих постановочною групою: відчувається, що працювала команда. Актори, нарочито без гриму, здебільшого грали не типажів, а об’єктивно безликих персонажів — учасників тиражованих телешоу. Виключення складає гострохарактерний блискучо зіграний Артемом Атаманюком персонаж Гаука-Шендорфа. Телевізійна атрибутика, промовисте, навіть інформативне, ба більше — коментуюче світло (Марі Акопян), багатофункціональні дрібниці рухомого реквізиту. Особливе враження від роботи художника Пилипа Нірода, який засобами сценографії та костюму вирішує екзистенційні задачі. І головне, лобне місце дії — прозорий бокс-трансформер, який відіграє ролі від простого входу-виходу до порталу в позасвіти. Попри те, що конструкція боксу складається з дверей, які вільно відчиняються, це пастка, в якій перебуває героїня, лабіринт, у якому блукає її стомлена душа. Стомлена сценою, стомлена самотністю, стомлена життям, стомлена страхом смерті…
Беззахисна прозорість, проникливість та пустота конструкції наче символізує суть Емілії Марті, яка могла б залишитися Еліною Макропулос і прожити одне повноцінне життя, але вимушена була проживати безцільні сторіччя під різними іменами, не пізнавши нічого справжнього, бо справжнє — конечне. Воно може бути вічним, але не в буквальному сенсі, а у філософському сприйнятті: для кожної людини вічним є те, що закінчилося разом з ним. «Померти чи вийти за двері — це одне й те саме», — Карел Чапек.
Наступні покази вистави «Ін'єкція безсмертя» відбудуться 8 і 17 жовтня.
