День Києва вже багато років асоціюється передусім із вернісажем на Андріївському узвозі. Проте сьогодні це дійство правильніше назвати народним гулянням або ярмарком. Хоча за антуражем воно все ще нагадує художню виставку, по суті ж, є сувенірною лавкою, типовим зразком масової культури в образотворчому мистецтві. Не гіршим, слід визнати, зразком. Нормальним, де братання низової культури (в тому сенсі, що існує ще й висока, на щастя) зі своїм споживачем відбувається цілком весело й навіть симпатично.
А починалося все інакше, коли поняття арт-ринку, як і ринку взагалі, не існувало в принципі. Коли офіційна культура суворо оберігала свої лави й художники роками простоювали в чергах, щоб виставитися в одному з нечисленних виставкових залів. Та й то за умови, що вони цілком відповідають ідеологічній і естетичній генеральній лінії.
В цій ситуації діставалося всім: і зухвалим експериментаторам, андерграунду, й художникам, які тяжіють до маскульту. Вернісаж на Андріївському, що з'явився ледве не напівпідпільно, був у певному сенсі протестом. Ну або бодай можливістю довести, що й на узбіччях верстових доріг існує життя. Яскраве й цікаве.
Згодом Андріївський узвіз став тим, чим став. Але визнаймо, коли б не було його, розвиток вітчизняного арт- ринку неабияк затримався б. Адже це була, по суті, одна з перших альтернативних форм офіційного мистецтва. Й у цьому плані всі нинішні художні галереї, можна сказати, спустилися з Андріївського узвозу. Інша справа, що до цивілізованого арт- ринку вони ще не дійшли. Ну хоча б тому, що поки не вирішене питання їхнього легалізованого існування (в різних галерей — різний статус). Далеко не всі вміють самі заробляти гроші, працювати з художниками й залучати свою публіку. В результаті з кількох десятків київських галерей справді цікаве й повноцінне творче життя відбувається в 11 — 12. Але воно є.
А що ж узбіччя? Виходить необхідність у ньому вже відпала? Та ні. Сподіваюся, це й не станеться. Адже часто саме збоку, тихо й скромно в культурному житті виникають найцікавіші явища, що не вписуються в загальноприйняті рамки. Таким відкриттям для мене стала невелика (лише один зальчик) галерея, яка діє в Патріархії Української автокефальної православної церкви. Вона спеціалізується на сучасному й старовинному іконописі, релігійному живописі. Подібного в нас ще не було. Думаю, не останню роль у її появі відіграв той факт, що сам патріарх Дмитро (в миру — Володимир Ярема) — великий знавець іконопису й церковного будівництва і мріяв свого часу стати художником.
Незважаючи на те, що інтерес сьогодні до іконопису, можна сказати, обопільний — і з боку художників, і широкої публіки, але зібрати роботи для перших експозицій було непросто, зізналася експерт- мистецтвознавець галереї Наталя Ставицька. Багато серйозних художників, займаючись іконописом для душі, просто вважали недоречним виставляти подібні роботи у звичайних експозиціях. Відшукали. І що! На нинішній благодійній виставці (кошти від неї підуть на будівництво храму Різдва Богородиці, який буде споруджено в районі Совок) представлені приголомшливі речі. Виконані як у цілком традиційній техніці (Сергій Іваненко, Наталя Волобуєва), так і в невластивій для ікон — батики Наталі Карнабед, живопис на склі Сергія Гуртового, Богдана Савицького, Костя Марковича, емаль на міді Тетяни Колечко... І все це цілком гармонійно поєднується з іконами XVIII-XIX століть.
До речі, уважний відвідувач виставки відразу виявить, наскільки разючий контраст між сувенірним варіантом ікон, який пропонують публіці на тому ж Андріївському узвозі, й творами іконопису, виставленими в галереї. Оволодіння технікою й створення образу Божого — речі незрівнянні. Тут, у несуєтній тиші маленького залу, розумієш, це виразно. Тож звертати із верстових доріг на узбіччя буває вельми корисно.
