Та чи багато тих «нових видань» назбирається сьогодні в Україні? Дитяче видавництво «Веселка», наприклад, за півроку зуміло видати всього десять книжок! Не кращі справи у таких колись потужних видавництв, як «Дніпро», «Мистецтво», «Освіта», «Український письменник», «Молодь».
Доводиться констатувати: поки що держава так і не спромоглася створити умови для нормального розвитку книговидання в Україні. Що з того, що торік Верховна Рада прийняла Закон «Про видавничу справу», стаття 6 якого декларує: «Держава надає підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним та книготорговельним підприємствам, що випускають або розповсюджують не менше 50 відсотків продукції державною мовою та малотиражні (до 5 тисяч примірників) видання мовами малочисельних національних меншин, шляхом надання пільг щодо сплати податків та зборів...»? На практиці ця норма не діє, як, до речі, й інші статті закону. Не визначено навіть порядок реєстрації видавництв! Міністерство інформації згаяло вже цілий рік, так і не прийнявши відповідних підзаконних актів, — то на що розраховувати потенційним відвідувачам «презентацій нових видань»?
Щоправда, в Мінінформі сподіваються на недавно підписаний Президентом Указ «Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи». Проте, щиро кажучи, нового в ньому зовсім небагато. Прокламована в ньому як головна ідея державних замовлень на суспільно необхідну літературу, як показала практика останніх років, справи не вирішує. Адже для того, щоб українська книга почувалася впевнено, потрібна політика державного протекціонізму щодо неї. І передусім — сприятливий податковий режим. Створення ж його в згаданому документі не передбачено.
І хоча новий указ повеліває Кабміну підготувати й подати «до 1 листопада» (цікаво якого року? — Ред.) проекти ряду законів, однак зміни й доповнення, котрі вони мають внести в уже чинне законодавство, стосуються знову ж таки лише «суспільно необхідної літератури за держзамовленням». А це означає, що більшість видавництв, які не зуміють правдами й неправдами потрапити зі своїми книжковими проектами до державних програм, ніякого полегшення не відчують.
Добре хоча б, що плата за оренду приміщень і комунальні послуги видавництвам, підприємствам поліграфії та книгорозповсюдження відтепер встановлюється в розмірах, передбачених для закладів культури і навчальних закладів. Та ще тим дивакам, котрі пересилають поштою книжки, можливо, буде трохи легше: якщо тепер у них за пересилку по Україні невеликої бандеролі вагою ледь більше, ніж 500 грам на пошті беруть аж 4 (!) гривні, то після того, як Кабмін виконає статтю 1 указу Президента і встановить пільгові тарифи на послуги поштового зв’язку з пересилання вітчизняної продукції книговидання, — братимуть на скількись там копійок менше.
Ото майже і все. Принципових питань книговидавничої справи указ, на жаль, не вирішує. І буде дуже сумно, якщо відзначення 1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні обмежиться тільки урочистостями, на які в дистрофічному бюджеті України нашкребли 551 тисяч гривень і після завершення яких ми знову із заздрістю дивитимемося в бік сусідньої Росії, де книговидання переживає нині справжній бум. Насамперед завдяки сприятливому податковому режимові.
