...Саме в Коломиї 1848 року священик Іван Озаркевич «легалізував» на кону українську мову. Перша вистава під назвою «Дівка на виданню, або На милованнє нема силовання» — адаптований до покутського етносу варіант «Наталки Полтавки» Котляревського. Подальше функціонування театру в Коломиї викликає замилування й цікавість хіба що в істориків театру та в затятих збирачів старожитностей. Зокрема, як «прокльон радянській владі» можуть внести вони в свої аннали ліквідацію на початку 60-х років Коломийського театру комісаршею від культури Фурцевою. Проте 1989 року на хвилі національного відродження і патріотичного ентузіазму театр відродили. Тоді до Коломиї прилинули актори, спраглі до буколічної автентики й чистоти почувань. Не найгірші актори, смію запевнити, можливо, нафантазували собі Коломию слов’янським Авіньйоном? Можливо, побачили в організаторі й першому режисері відновленого театру Дмитрові Чибораку реінкарнованого Жана Вілара?..
Але Коломия — це таки не Авіньйон! Словом, професійні актори, знуджені кислим духом української провінції, посмакувавши сурогатом замість автентики, накивали п’ятами з містечка. Театральна трупа поповнилась ентузіастами без дипломів. Найвищої похвали гідна їхня одержима відданість роботі! І глибокого розчарування — фахова майстерність.
Справді, особлива естетика, яка почала було окреслюватись у перших виставах відновленого театру («Гуцульський рік», «Камінний хрест»), як на мене, мала багато шансів із часом виокремитись у своєрідну мистецьку школу. Однак не сталося, як бажалося. Народне тут збилося на простацьке, «вічні» теми збаналізувалися невдалими постановками. Така бездарна репертуарна політика, яка вивела на сцену атрибутику побутового театру ХIХ століття, не має жодного виправдання. На сцені заметушилися перекупки, п’янички, мудрагелі-діди, залементували зведені багатими ловеласами бідні дівчата, посипалися прокльони доброчинних резонерів на голови підступних негідників. Поперла, словом, убога стилізація під фольклор, декларація зачовганих істин просвітянськими методами.
А сам ювілей вийшов найкращою виставою-фарсом. Стільки похвали від найвищих посадових осіб на свою адресу режисер театру Дмитро Чиборак і вся трупа не чули й, либонь, не хутко почують. Може, в тому всьому сиділа глибоко зачаєна іронія? Тоді мають рацію апологети постмодернізму: людство вступило у вік буфонади, найпотрібнішими персонами в якому є паяци.
№245 21.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
