Я ступив лише двадцять кроків убік від переповненої всім на світі (вогнями, вітринами, гарними й різними жінками, їдлом, пивом, дітьми, псами, бездомними музикантами, надувними кулями) Кернтнерштрассе. Переді мною була не надто примітна церква капуцинів і навряд чи я колись увійшов би досередини, якби не знаття, що саме цю, підкреслено вбогу споруду підкресленого вбогого чернечого ордена три з половиною століття тому було обрано. Саме в ній, а точніше, в її підземеллях, від 1633 року (дату я вичитав пізніше) ховали августійші тіла монархів Габсбурзького роду...
Пані при вході на мою думку, типова стара віденка прихильниця Бога Вітчизни Традиції, продавали квитки до царства мертвих. Настінні звернення до відвідувачів закликали дотримуватись тиші, не турбувати святого спочинку і не входити з маленькими дітьми. Кільканадцять метрів коридором, потім праворуч і сходами вниз, а потім "...холодом і смертю дихнула на мене ця велетенська напівосвітлена яма", міг би написати я про своє найперше враження, якби полюбляв моторошні готичні ефекти.
Десять імператорів, п'ятнадцять імператриць і близько сотні їхніх найближчих родичів архикнязів, архикнягинь, архикняжичів та архикнязівен лежать у цих справді зимних і справді напівтемних нічних покоях. Не всі з Габсбургів потрапили додому в кінці земної подорожі: когось гільйотинували в Парижі, комусь прострелили груди в Сараєво. Та все ж саме тут, у цих лунких порожнистих склепах не в палацах і не в замках, нині знаходиться "тутешній" епіцентр блискучої, фатальної, нещасної (як і всі інші) династії.
Що було там, тоді, раніше, колись? Полювали з хортами або соколами, влаштовували бали й молебні, учти, військові виправи, паради, переписи населення. Приєднували землі, збирали коштовності, малярські полотна, колекції африканських тварин та заспиртованих виродків. Писали закони, відвідували оперу, підтримували Моцарта, утримували Сальєрі, диктували волю, вступали у міждинастійні шлюби, продовжували лінію, ламали її, порушували чистоту мезальянсами і адюльтерами, змішували блакитну кров із червоною або навіть чорною... Бо монарші серця нічим не кам'яніші від усіх інших. Кохання, секс, політика, інтриги, нашіптування надто багато всього мусило пройти крізь них.
Серця, до речі, згідно з Ритуалом, ховали окремо. Після смерті кожної монаршої особи найвправніші хірурги імперії розтинали її августійше тіло і видобували з нього серце. Його вкладали до спеціальної срібної шкатули й переносили на вічне зберігання до підземель іншої церкви августинської. Решту нутрощів теж відокремлювали і в урнах переносили до склепів у катедрі св. Стефана шлунки, легені, нирки... Габсбургів клали у труни цілком порожніми й легкими, готовими до якогось потойбічного невагомого танцю...
Вишкір Смерті, цієї до непристойності кістлявої дами з імперською короною на черепі, супроводив мене скорботним підземеллям я побачив її на одному із саркофагів і вже не міг забути. Тут можна було б вивчати історію Австрії (дати, імена, генеалогічні ряди), історія мистецтва (труни барокові, рококові, ампір, бідермайер, труни в стилі модерн), історію величі, історію розпаду.
Тут можна було б дійти справді вагомих висновків про сенс і безглуздя, про золото й попіл, якби я був уважнішим, якби там, угорі, за якихось двадцять крокві, не відбувалася щоденна марнота марнот, звана життям.
