Сьогодні одним із провідних питань музичної освіти в Україні є його інтеграція в європейський культурний простір. На жаль, ця актуальна, багаторівнева та політзмістовна проблема поки достатньо неосмислена широкою громадськістю, як і самі поняття «Болонська декларація», «Болонський процес» і подібні. Природно, така ситуація вимагає зваженішого відношення до інтеграції та відповідно до парадигми, збереження при цьому базової основи нашої художньої школи.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ПРОЛЕТКУЛЬТУ
Потрібно визначитися, що таке «Болонський процес» і визначити його основні провідні вимоги. Серед них: розширення мобільності студентів і викладачів у справі взаємного збагачення досвідом навчання, запитаність випускників усіх країн на європейському ринку праці, забезпечення привабливості європейської системи освіти й інше. У свою чергу це передбачає введення: двох циклiв навчання (бакалавр, магістр); кредитної системи — облік трудомісткості навчальної роботи в кредитах; нових форм контролю над якістю освіти — оцінка не за змістом навчання, а за вміннями та навичками, одержаними випускниками; стандартів транснаціональної освіти й подібне.
Багато параметрів реалізації концептуальних положень Болонського процесу нами природно здійснюється. А саме: протягом останніх десяти років ми фактично працюємо в рамках акредитаційної системи (в 1996 році Національна музична академія імені П. I. Чайковського була однією з перших вищих навчальних закладів України, які отримала акредитацію IV рівня); вводиться кредитно-модульна система організації навчального процесу (коли студент може складати екзамени за окремими блоках знань і вибирати свою програму навчання, а не підлаштовуватися до семестрових вимог (сесіям). Складніше просувається справа зі стандартами «освітньо-кваліфікаційних характеристик» й «освітньо- професійних програм» (тобто задекларованими вимогами до самого процесу підготовки фахівця). З цією частиною Болонських умов наші музиканти, як і всі представники творчих вузів, не погоджуються.
Справа в тому, що ми не можемо формально ототожнювати суттєві якості нашої художньо-освітньої школи з педагогічними установками європейського досвіду заради досягнення деякої мобільності при міжєвропейському обміні фахівцями (музикантами). Це неминуче призводить до прагматичного, а тому виключно прикладного підходу до завдань художньої освіти. В історії нашого художньо-освітнього досвіду це вже було. Реформування консерваторської традиції в 1920—1930 роки пролеткультовськими ідеологами якраз зводило все до практично-утилітарного спрощення. Але час показав (із експериментами музичних профшкіл, технікумів, культпросвітніх училищ і музично-драматичних інститутів), що цей шлях помилковий. І ми повернулися до дійсно життєвої структури академічної художньої освіти, яку здійснюють музичні училища з рівнем «молодший фахівець» й академія з рівнем «фахівець».
МОЖЕ, КРАЩЕ ЄВРОПА ДО НАС?
Чи відповідає український музично-освітній досвід (тобто наші фахівці музиканти) європейським вимогам у цій галузі? Судячи по стоку випускників НМАУ в Європу й напливу сьогодні іноземних студентів в академію, відповідь однозначна — так! Це свiдчить про необхідність міняти вектор — не ми так беззастережно під досвід Європи, а Європа на паритетній основі мала б позитив від українського досвіду та загалом досвіду країн СНД. Дійсно, які підстави руйнувати зміст вітчизняного досвіду навчання заради уніфікації форм, придатних для інших фігурантів. Це підхід не державний. У разі огульного пристосування нашого досвіду до подібних процесів, ми остаточно втратимо працевлаштування наших музикантів у Європі й іноземних студентів на ринку художньо- освітніх послуг.
Історично в Україні склалася дуже хороша система музичної освіти. Одна з найкращих у світі й, до того ж, визнана на Заході. Маючи на своїй території 33 музичних училища, ми переконали Міністерство освіти в доцільності перейменування середньої ланки музичної підготовки — училищ у коледжі. Саме училища готуватимуть «бакалаврів», а тим хто закінчив консерваторії — музичні академії — присуджуватимуть ступінь «магістра». Таким рішенням у дусі європейського культурного єднання ми, тим самим, збережемо високий професіоналізм молодих людей, які навчаються в Україні музичному мистецтву. З іншого боку, що важливо, будуть збереженi робочі місця в навчальних закладах середньої ланки.
Я хочу підкреслити, що в Україні ступінь «бакалавра» по окремих спеціальностях було введено ще в 1996 році, в той час як у багатьох країнах Європи (крім Великої Британії) його лише обговорювали, у тому числі й серед тих, хто бере участь у Болонському процесі (скажімо в Німеччині немає рівня «бакалавр»). Тобто рівень «бакалавр» і в Європі однозначно не сприймався. А ми поспішаємо, як говорять у нас в Україні, «поперед батька в пекло».
Після «бакалавра» бажаючі отримати вищий рівень, повинні отримати кваліфікацію «магістр». Навчаючись відповідно не менш п’яти років. «Магістр» — це дійсно якісно новий рівень у порівнянні з попереднім. Щоправда, можливий варіант для тих, хто не дотягує до кваліфікації «магістр» — це «фахівець». Він історично сформований, причому на базі вітчизняного культурно-феноменологічного способу пізнання. Це стабільна константа безперервного навчання, яка акумулює й репродукує фактично весь художній логос слов’янського світосприйняття.
Що стосується кваліфікаційного рівня «магістр». Його потрібно вводити в нашу освітню практику, але лише на базі повного обсягу навчання «фахівця». Для нас принциповими, у зв’язку з цим, є два запитання. Перше, «магістр» — це інший рівень освіти (після п’яти років для «фахівця»), який отримують не за рахунок скорочення попереднього. Друге, нам потрібен, виходячи з специфіки нашої, зокрема музичної професії, магістр трьох можливих кваліфікацій: виконавського, педагогічного та наукового напрямку. Треба докласти зусилля, щоб затвердити такий статус магістра в загальній системі законодавства про вищу освіту. З іншого боку, ретельно та детально розробляти навчальні плани цієї, досить нової для нас ланки музичної освіти.
У зв’язку з цим зазначу, що в європейських вищих музичних навчальних закладах науки про музичну культуру (тобто історико-теоретичних факультетів) немає: в Європі, як відомо, музикознавці традиційно готуються в гуманітарних університетах. А в нас музична діяльність та її наукове осмислення — в одному профільному вузі. Це особлива обставина. Виконавство й наука, стимулюючи одне одного, дають нашій школі певні переваги в порівнянні з європейською практикою, в тому числі можливість багатопрофільного тлумачення рівня «магістр».
МУЗИКАНТ ЧИ ТЕОРЕТИК ?
Нині виникає багато суперечок із приводу проблеми: чи повинен музикант-виконавець — піаніст, скрипаль, баяніст — писати та захищати магістерську наукову роботу? Очевидно, для деяких спеціальностей — теоретичних, музично-педагогічних — написання такої роботи свідчить про професійну майстерність. Але якщо випускник — лауреат кількох міжнародних конкурсів і він повинен доводити звання магістра не написанням такої праці, а серією концертних програм. Саме в цьому, а я висловлюю позицію всіх ректорів музичних вузів України, й полягає наша позиція, яка дає можливість укріпити розуміння Болонського процесу в слов’янському освітньому просторі, й, передусім, дати можливість музиканту-виконавцю своєю творчістю заслужити звання магістра. До речі, а чи не на його професіоналізмі тримається світова школа виконавства?
Як бачимо, саме «магістр», цей другий компонент двокомпонентного навчання Болонського проекту, ми впроваджуємо з розумінням інтересів усіх сторін. Тобто по-творчому входимо в названий процес. Стати мобільними на арені європейського музичного життя можна лише за умови однакового використання досвіду зарубіжної та нашої національної художньої освіти.
Іншими словами, рухаючись у напрямку Болонського процесу, ми можемо системно модернізувати освітньо-кваліфікаційну структуру, зокрема музичного навчання, але з урахуванням нашого конкурентоспроможного досвіду.
Гадаю, доречним буде розгляд цієї проблеми з боку суспільно-соціального. На жаль, незаперечним фактом є те, що й у вже випущених нашими вузами «бакалаврiв» і «магістрiв», й у тих, хто закінчить надалі, як відомо, дуже низька заробітна плата. Більше того — не встановлено навіть різницю в зарплаті цих ступенів освіти ні в російському, ні в українському законодавстві. Це говорить про те, що їхня вартість на ринку праці поки не обговорюється. Не обговорюється й питання державного фінансування моделі багаторівневої підготовки фахівців, що пропонується. Тобто, наявний факт невизначеності місця цих фахівців на ринку праці.
На жаль, сьогодні про переваги входження в об’єднаний європейський освітній процес «розтрубили» по всіх можливих каналах, а про конкретні аспекти цієї інтеграції подумати не захотіли. З одного боку, нам кажуть, що це не уніфікація, а широкий доступ до різноманітності освітніх досягнень різних країн, з іншою — нав’язують жорстку модель обов’язкових стандартів (ОКХ і ОПП). Це означає, що ми повинні словами описати формування художнього продукту (мистецтва музики), який апріорі на слова не перекладається. Чи може навчальне навантаження музиканта вимірюватися так званим «кредитом», а кредит зумовлювати оцінку результатів його творчості (композиторського, виконавського і т.д.)? Безумовно, така постановка питання абсурдна.
ПРО РЕФОРМУВАННЯ ВУЗІВ
Якщо й реформувати нашу систему, то, на мою думку, тільки в структурній площині. Зокрема наша галузь, звичайно ж, потребує певних перетворень. Але вони можуть здійснюватися не лише шляхом копіювання досвіду європейської системи, але і шляхом могутнього впровадження наших освітніх ресурсів у зовнішній ринок. Цей шлях складний, бо, природно, спровокує опір іншої сторони (Європи). Але це вже буде умовою дійсно перетворювальних процесів нашої системи. Тут ми подумаємо не тільки про правила відносин із вітчизняним замовником нашого випускника, але й із зарубіжним замовником. А це вже вимагає адекватних структурних схем діяльності наших вузів. Наприклад, сьогодні актуальні не тільки навчальні комплекси, які ми як слід іще не сформували, а вже навчально-виробничі, які відрегулюють оптимальний варіант відношення кількості та якості випускника консерваторії з реальною потребою в них суспільства.
Пострадянська вища освіта потребує не підгонки до загальноєвропейських стандартів, бо тим самим у будь-якому випадку знижується наша конкурентоспроможність. А навпаки: відстоюючи та розвиваючи свій принцип формування фундаментальних знань нашої освітньої системи необхідно осягати культуру ринкової самоорганізації (і на рівні виховання студентів і, власне, самовиживання вузів). Це не означає бажання зберегти незмінною систему, а швидше, стати на шлях еволюційних змін, а це вже не зовсім те, що від нас «вимагає» Болонська декларація.
Звичайно, проблеми пов’язані з особливостями нашого входження в Болонський процес чекають свого дозволу. Інформація, висловлена в цій статті, дає уявлення про етап, на якому ми сьогодні перебуваємо, про чергові завдання, які потрібно вирішувати зараз. Але головне, що я хотів підкреслити, — з яких принципово важливих позицій ми повинні вийти (в найближчі п’ять років, тобто до 2010 року — остаточного терміну здійснення Болонського проекту) в русі до інтеграції з Європою.
